fbpx

Поховали в чужій сорочці у чужому гробівці: 100 років з дня смерті Івана Франка

Суспільство 23:13, 28.05, 2016

Сьогодні, 28 травня 2016 року, минає століття, як Україна втратила Вічного Революціонера.

Тлінні останки покійного генія українського народу поета і громадського діяча Івана Франка 10 років з щомісячною орендною платою лежали в чужій, позиченій домівці, нагадав у Фейсбук історик Михайло Маслій.

"Івана Франка не любили ніколи,  вважає дослідник.  Франка цькували, проте успішно користали з його таланту і геніальних ідей, на яких будували свій капітал – і не лише ідеологічний. За радянських часів з Франка зробили атеїста і предвісника більшовицької революції, але навіть музей у його рідному селі Нагуєвичах збудували за кошти громадськості.

Нині ми добре усідомлюємо і розуміємо, що вічний революціонер Франка не закликав до комунізму, а був патріотом рідної держави. Маємо свою незалежну Україну. Проте зацікавлення до постаті Івана Яковича практично вщухло на всіх рівнях  державному, мистецькому, побутовому. Можливо, новітні функціонери також не в захопленні від його прямоти і бояться, що поет знову скаже щось не те. Це за прямоту його ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все-таки більше, ніж любили…"

На початку 1916 року стан здоров’я Івана Франка значно погіршився. У лютому того ж року його поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги. У палаті хворого стояло жовнірське ліжко. За зболеним Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Франко почував себе дуже  пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки.

За два тижні до смерті він знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі Василя. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні. 

Помер поет 28 травня 1916 року в самотності, дивлячись через вікно. Про смерть Франка було оголошено в газеті "Діло". До наших днів дійшла правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського  уродженця села Добриводи Збаразького району. Від прочитаного у кожного свідомого українця волосся стає дибки і серце не має спокою упродовж довгого часу. Але така наша історія, зауважує Михайло Маслій.

І наводить розповідь Ольги Роздольської. Орфографію збережено:

"Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції "Діла". Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. "Ідіть, ідіть,  каже він,  і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського  і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному "парадний" похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був "явним ворогом духовенства". Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти.

Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.. Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

 Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка?  Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала: Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки,  то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.
Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

Поховали в чужій сорочці у чужому гробівці: 100 років з дня смерті Івана Франка 1

Родинний гробівець Мотичинських, Сас і Свачинських, у якому 10 років перебували тлінні останки Івана Франка. Фото Любомира Криси

Тільки на початку 1930-х років на полі №4 було викуплено ділянку, призначену для поховання письменника. У 1928-1931 рр. був оголошений конкурс проектів пам'ятника видатному українському письменнику та публіцисту Іванові Франку, похованому на Личаківському цвинтарі. В конкурсі брали участь відомі українські митці Олександр Архипенко, Михайло Бринський, Андрій Коверко, Наталія Мілян, Іван Труш, Сергій Литвиненко. За результатами конкурсу перша нагорода так і не була присуджена нікому зі скульпторів.

У 1931 р. до реалізації було прийнято проект Сергія Литвиненка, бронзова фігура каменяра на тлі кам'яної скелі – символічна постать з однойменної поеми Франка. Відкриття пам'ятника відбулося 28 травня 1933 року.

Івана Франка у 1915-1916 рр. висували претендентом на отримання Нобелівської премії в галузі літератури. 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: