Відоме подружжя франківських художників Ірина Погрібна та Мирослав Яремак, готуючи Святвечір – бавляться. Такий родинний звичай смакування Різдва поширює радісний настрій очікування свята на кожного, хто долучений до дійства приготування вечері. Ірина задає тон і ритм – вона поєднує традиції обох родин у тепер вже власній сімейній різдвяній містерії.
"В наших із Мирославом родинах дуже подібні були і страви на Святвечірньому столі, і традиції святкування Різдва. В маминій родині, а вона вся – львівська, – це йшло від бабці, а у Мирослава – по татовій лінії.
О, так, мусить бути 12 страв. Серед головних – вушка і борщик з квашеного бурячка. Бурячок сквашується просто: сирий бурячок чищу, ріжу плястерками в слоїчок, даю кілька зубків часничку, заливаю водичкою і ставлю в тепле місце. Ще додаю сушені стебла кропу – все насушую собі вліті. Кропик дає ледь чутний присмак і спричиняє швидше бродіння. Кваситься днів 3-4, чим більше бурячок стоїть, тим гостріший.
Борщик у нас особливий – грибовий. Варю гриби білі сушені, потім їх використовую для вушок, рецепт начинки – традиційний. Ще окремо варю цілі овочі – морквочку, бурячок, корінчики, потім їх витягаю і в цей навар звертаю грибову юшку. Аж тоді доливаю туди буряковий квас і куштую та обов’язково заправляю смаженою цибулькою. А вже в ту основу кладу вушка. В родині Мирослава вушка варять в борщику, просто туди закидають. Я вушка варю окремо, бо люблю ними і на наступний день окремо ласувати. Цей борщик має насичено грибний смак – в мене мама так робила, і в родині чоловіка так робиться.
Дуже цікава історія з вушками, бо першим робиться "щастя". Вушка ліпляться подібно до пельменчиків і по-особливому закручуються – ну, це відомо. А "щастя" ліпиться інакше: беруться дві палянички, кладеться всередину начиночка і защіпається повністю по колу. Після того протилежні краєчки загортаються і защіпаються вгорі, а ті, що залишилися, відгортають і защіпають внизу. І виходить знак безкінечності. Круто? Коли перший раз таке у батьків Мирослава побачила, була вражена. Мама й тато Яремаки – з Лисця, думаю, то дуже давній звичай зберігся. Звідки пішов – вже й не знати.
Так от, кому цей символ безкінечності попадеться за столом у борщику, тому щастя – від нині за рік. А попадається так: всі вушка зварюються, потім всі разом висипаються у миску, заливаються борщиком і розкладаються по тарілках. Зі щастям – все по-чесному.
Що ще мені подобається, то це багато різної риби. І коропа ми смажимо, і рибу фаршируємо, і оселедчик маринуємо. Останнім часом я мариную скумбрію – так само як оселедчик. Коли родина на Святвечір сходиться, то кожен – сестра, батько Мирослава, – приносять свої страви. Тато Мирослава любить наготувати, – йому вже 86, він саменький залишився, – але борщик варить, кутю робить. У нас на Святвечір все відбувається дегустація куті. Тато зі своєю, сестра Ліля зі своєю, я ще й донька Мар’яна. Дуже цікаво, бо ніколи нема однакових, хоч всі – традиційні.
До речі, – і це теж з Мирославової родини, – коли готується кутя, то всі в хаті бавляться. Починається гра в той день, коли треба терти мак, і триває, аж доки кутю не покуштуємо. В ці дні ніхто не говорить слово "мак", бо інакше цілий рік будуть мушки кусати. Але ж один одного до того спонукають і всіляко піддьоргують, дражнять, лише щоби той "мак" вимовили: он подай мені той, що на столі, он лежить… Маківник? Ага, сказав, де ті мушки! Не можна казати не тільки "мак", а й усі інші слова, де частинка "мак" є: макітра, маківник, макогін та інші. Хитрість у тому, як щоразу ці слова іншими замінити. Я все чоловікові кажу: "Тааак, мені треба зернята втерти!" То така гарна забава, коли родина вкупі готує святвечірній стіл…
Зернята, тобто мак, символічно має лише чоловік втерти. Думаю, що то пов’язано з всілякими чоловічими гідностями, бо ж мусить він ті зернята дотерти тим макогоном до білого стану, до молочка.
Чоловік, це теж у нашій родинній традиції, на святвечірній кухні робить, як я вже казала, таку суто чоловічу кухонну роботу. Зерна тре. Горішки лущить. Обов’язково тре хрін. Цвіклі, хрін з бурячком, ми робимо двічі на рік: на Великдень і на Свята. Моя сусідка культивує хрін – вона його на зиму викопує, щільно укладає в відерко, засипає піском і кладе у пивницю. Щороку: "Ірцю, тобі треба хроню?" – "Треба" – і вже є.
Вечеря обов’язково починається спільною молитвою, а потім, ще перед тим, як почати куштувати кутю, дідусь, – "старійшина" за столом – хапає ту кутю ложкою і підкидає. І каже: "Най ся брикають воли і корови, щоб ми всі на рік були здорові!" І всі так швидесенько ручки вперед виставляють, щоби на них трохи куті впало. Кому більше попаде – тішаться. У такий спосіб у місті давні традиції продовжуються.
На солодке – хто що любить. Пампухи з рожею у нас готують на другий Святий вечір, на Щедрий вечір. На Різдво сестра готує свій фірмовий крухкий пляцок з яблуками – ми не кажемо на нього "наполеон". А я все роблю "чудо", бо його всі страшенно люблять.
Медові коржі, вони так би мовити медові, останнім часом я їх роблю на варенні. Якщо варення з фруктами цілими, то їх треба блендером – досить півсклянки. Тісто заварюю в баняку. Кладу в баняк маргарин, але останнім часом я його теж замінюю – олією, вливаю з пляшки олії може 100 мл, даю склянку цукру, півсклянки того варення, і це все на вогні заварюю. Потім туди горілки з пару ложок, туди ж вливаю перемішані в окремій посудині три яєчка, гашу то все содою, воно так надувається, тоді відставляю і всипаю борошно. Вимішую. Коли зовсім остигне, печу.
Коржі дуже швидко печуться – має бути розігріта духовка, середній вогонь. І хоч місяць можуть стояти. Це дуже зручно: в будь-який момент, коли треба на наступний день пляцок, то взяв з кілька коржів і зробив. Я їх скроплюю кавою, а потім перекладаю солодкою сметанкою з горішками. Можна без кави, але тоді пляцок мусить довше постояти. З кавою коржі пухкіші. Це – класика. А "чудо" тому й чудо, що надається до різних експериментів. Перекладати можна і масляним кремом зі згущенкою, і заварним. Можна заварити молоком мелені горіхи з цукром, а як вистигне – з маслом збити. Він не є приторним в жодному випадку. І завжди по-різному є добрим. За це його всі дуже люблять, а господині найбільше – бо все вдається.
Робити "чудо" я навчилася вже тут, у Франківську, – у сусідки. Але в неї було дуже багато дуже тонких коржів. Ну, а я людина на кухні така, що люблю з мінімальними зусиллями добиватися максимального ефекту. Тому в мене коржики грубіші. Ідеально – наколотити цілий баняк того тіста, напекти собі раз коржиків і мати їх собі на всі новорічні й різдвяні свята.
Ще, і тепер це також у нашій традиції, ми з мамою на Різдво пекли іграшки на ялинку – печенька "амонячки". Ялинка у нас у Львові все була добра – до стелі, іграшок теж не бракувало – ми з сестрою любили взяти собі коцики, закласти під ялинку, залізти і дивитися, як воно дивовижно над тобою світиться ціле ялинове шатро. Дуже любили наряджати ялинку печивком. Тісто робилося легке, майже несолодке – жовтки, сметанка, ложка амоняку, погашена молочком. Мама все втирала в тісто ще й цедру великої цитрини. Окремо збивалися білки, і цукор стояв на столі в окремій мисчинці. Коли "амонячки" вирізалися – зірочки, місячики, квіточки, сердечечка, зірочки, – тоді тісто обмокували в білок і в цукор та випікали. Печенька ставали такі красиві – золотисто-коричневі і блищали. Мені це завжди нагадувало, як блищить сніг. І тоді ми голочкою їх пронизували, робили петельку – вони дуже прикрашали ялинку. А як гарно потім нами з’їдалися!..
Наша родина надзвичайно любить колядувати. Дідусь у нас голосистий, все починає коляди на Святвечір за столом – заводить першою "Бог предвічний народився". А потім ми переспівуємо всі колядки, які знаємо і можемо згадати. Донька має гарний слух. З колежанкою вони все на Різдво готували собі крильця – вбиралися в ангелів. Таня така висока і тонка, довговида – вона була сумний ангел, а Мар’яна – веселий. Брали сопілочку, дзвоник і мандрували собі по знайомих, до друзів, колядували на вулиці, в автобусах, людям на вокзалі, і просто всюди – собі в задоволення. Якось розповідали, що йшли вулицею – переходили з одного району в інший, дивляться: у дворі велика родина стоїть, один одного проводжають. Коли побачили, що йдуть ангели, аж завмерли. Дівчата підійшли, ті втішилися і всі разом заколядували. З’ясувалося, що то дорога родина зі Сходу до нашої приїхала. Вони довго дівчат не відпускали, слухали і підспівували. А насамкінець кажуть: "Боже, як у вас класно, що отак на Різдво запросто можна ангелів зустріти і разом із ними щиро поколядувати".