fbpx

Різдвяні листівки: свідчення і ностальгія від Тараса Прохаська

Культура 20:42, 06.01, 2017

Вважалося, що картки, отримані на Різдво, не можна знищувати.

У сам час свят їх складали десь на видному місці, часто у стоячому положенні.

Різдвяні картки були не тільки частиною декорації, пунктом згущеної красивості, але й свідченням найголовнішого статусу людини у світі – до мене ще пишуть, я отримую десятки святочних вітань, у мене є велика родина, багато друзів з різних періодів життя, мене люблять і поважають.

Такі свідчення, відповідно, вимагали зворотної дії. У кожній сім’ї був власний список адресатів, яким попросту необхідно відіслати різдвяну картку.

Різдвяні листівки: свідчення і ностальгія від Тараса Прохаська 1

Такий кругообіг почався насправді не так давно. Десь наприкінці ХІХ століття. Власне тоді у Галичині з’явилися перші ознаки масової грамотності. Могти написати хоч кілька вітальних слів могли собі дозволити майже всі.

Хто не міг цього зробити сам, той обов’язково мав поруч когось, хто міг би це зробити без особливого труду. Тоді ж з’явилася бездоганна поштова служба.

На кілька десятиліть (на ціле століття) пошта стала одним із фундаментальних підтверджень існування держави, міжнародної спільноти, незнищенності, ладу і віри у нестримний розвиток цивілізації, яка приведе до загального добра.

Різдвяні листівки: свідчення і ностальгія від Тараса Прохаська 3

А ще життя почало укладатися так, що було кому писати (адже не може бути такої потреби у межах громади, яка живе в одному місці і мало не щодня всі бачаться зі всіма без жодних чудес поштової служби). 

Життя почало укладатися так, що родини і друзі все частіше роз’їжджалися у все дальші місця. Лист чи картка, написана власною рукою, давали можливість хоч якогось фізичного контакту із тими, кого знав і пам’ятав.

Різдвяні вітання – це ще й свідчення і того, що живеш, і того, що не забув.

Крім того, включалися ще й складні механізми етикету, чемності, освіченості, вихованості, вдячності і турботи, ієрархічних побудов.

Масове захоплення такою комунікацією викликало неймовірний розвиток цілої галузі – індустрії різдвяних карток. Щороку їх друкували мільйонами, у неймовірній кількості варіантів. Так індустрія підбиралася до своїх омріяних заповідей – поєднання масовості із індивідуальністю.

Перша світова війна – крім усього іншого – стала доказом того, що пошта не перестає функціонувати ніколи. Різдвяні картки переходили лінії фронтів, військово-польову цензуру і знаходили адресатів у всіх цих знищених селах і пересувних госпіталях.

І тоді, і у наступні десятиліття різдвяні картки відіграли ще одну несподівану величну роль. Невдовзі виявилося, що на світі жило страшенно багато повноцінних людей, від яких нічого не залишилося, після яких не лишилося жодного сліду, крім однієї різдвяної картки, відправленої колись комусь.

Радянські часи – при всьому бажанні – не змогли обірвати традиції різдвяного листування. Оскільки пошта працювала не гірше, як за Австрії, а потреби у виявах сердечності значно переважали старання репресивної системи, то Різдво у листах не перестало існувати навіть для вірних забороненої греко-католицької церкви.

 

Різдвяні листівки: свідчення і ностальгія від Тараса Прохаська 5

Відсутність легальної різдвяної карткової продукції сприяла появі чисельних винахідливих способів не відмовитися від звичного способу вияву власного існування.

У 50-70 роках підбірка різдвяних карток поповнювалася кількома основними шляхами. Передовсім це були графічні відбитки робіт місцевих художників, які творили неофіційне мистецтво і не боялися за свою радянську кар’єру.

Значну кількість відкриток становили фотокопії, які – як і церковні календарі – виготовлялися у підпільних лабораторіях і продавалися на чорному ринку. Гарна традиція прижилася у кореспондентів з американської діаспори: вітаючи когось із радянських респондентів на Різдво, до конверта вкладали ще принаймні одну чисту відкритку, надруковану у вільному світі. Українські діаспорні картки були спроектовані переважно найвизначнішими українськими мистцями – Гординським, Козаком, Гніздовським, Холодним, Морозом. Чисту картку можна було використати для того, щоби привітати когось у межах Союзу.

Ще якийсь відсоток карток походило із Польщі, де церква ніколи не була забороненою. Зрештою, їх можна було дістати і через римо-католицькі костели у Західній Україні, які теж були чинними весь час.

Люди, які не мали виходу на такі канали різдвяного карткового підпілля, користувалися легальними методами. Найпростіше було відіслати банальну радянську новорічну картку. Але варто було знайти таку (а такі були), де б не було жодних написів про Новий рік. Найбільше таких друкувалося у Прибалтиці, але були і українські, прикрашені або самими ялинковими гілками і свічками, або якимись етнографічними мотивами.

Ті, хто вмів хоч трохи малювати і, що важливіше, додумувався до такого, робили картки власноруч, малюючи аквареллю чи олівцями всілякі символи або пейзажі.

Цілком бездоганним був такий спосіб, коли для різдвяного вітання використовувалися офіційні радянські листівки із художніх наборів про шедеври світового мистецтва. Адже коли йшлося про Рафаеля чи Ель Греко, совєти не боялися тиражувати хоч які різдвяні сюжети.

Тарас ПРОХАСЬКО

 Галицький Кореспондент

 
 
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: