Різдвяні історії відомих прикарпатців: найважливіший складник Святвечора від Володимира Гарматюка

Франківський журналіст, перекладач, фотограф Володимир Гарматюк – про те, що важливіше за будь-які символи.

"Мій дитячий Святвечір залишився в моєму дитинстві. Скільки пам’ятаю зі свого дитинства у Коломиї – завжди на Святвечір ми збиралися разом на дев’ятому поверсі бетонної коробки.

Дідусь, бабуся, мамин брат, я з мамою і татом… Мама з бабусею поралися на кухні. Тато з дідусем говорили на суспільно-політичні теми. Мамин брат до самої вечері перебував у себе в кімнаті. Він жив з батьками, не мав своєї сім’ї. А я тинявся квартирою – від кухні до дідусевої кімнати, де було багато книжок, розглядав полиці, витягав книжку за книжкою, перегортав, клав на місце. Іноді на чомусь зупинявся і читав. Час від часу заходив до дядька в кімнату. Там було багато заліза. Він мав мотоцикла. І на зиму іноді забирав додому то коробку передач, то елементи двигуна. Якось я повикидав йому з вікна якісь залізячки, що – як мені видавалося – лежали безладно на підвіконні. Як виявилося згодом – важливі. За що дістав вербальної прочуханки. За словом до кишені дядько не ліз, але й пальцем мене не чіпав.

Коли вечеря була готова, ми збиралися за столом. Дідусь хрестив кутю і читав молитву (він до того був ще й священиком. Після арешту і десяти років концтаборів совєцька влада заборонила йому займатися духовною практикою). Ми всі хрестилися – крім дядька – і сідали вечеряти. То були такі тихі, майже таємні, вечори. Ще за совдепії.

Потім часи змінилися, тільки не змінилася традиція. Наступного дня – на Різдво – ми йшли до татової мами. Батька його не стало, ще як татові було 34 роки. А його мама завжди готувала вечерю двічі – на католицький Святвечір (ми казали на польський – її тато був поляком) – і на святвечір наш, "український". Між помешканнями обох моїх бабусь було добрих півгодини пішки. І для мене, малого, то була, напевно, найдовша дорога. Вдома завжди казали – йдемо до бабусі. Не до до дідуся, а саме "до бабусі". І тільки іменем визначалося, до якої саме.

Якогось року нас за столом стало більше. Зі мною приїхала моя майбутня дружина. А потім я навчив її маму, що до борщу на Святвечір мають бути креплі. У нас їх називали вушками. Закручені кружальця тіста з грибами. У них такого не варили. Тепер завжди – як сідаємо до столу – мама дружини згадує, як я показував їй, в який бік треба було закрутити роги пирога, щоби не було схоже на пельмені.

Згодом ми стали рідше їздити на Святвечір до Коломиї. А як приїздили – тепер уже з дитиною – мій дідусь все казав, що дуже хотів би, аби наступного року нас за цим столом було більше… Ми посміхалися і вдавали, ніби нічого не чули.

А цього року вже я би хотів, щоби нас було більше. Бодай так само, як ще якихось два роки тому… Саме стільки вже немає дідуся. А на початку грудня, за три тижні до Різдва, померла бабуся..

А за кілька днів до Святвечора не стало й мого тата…

Я сидів у Коломийському РАЦСі спиною до іншого відвідувача. Два крісла. Два столи. Два комп’ютери. Дві молоді клеркині-реєстраторки. За вікном перший грудневий сніг після тривалого нетипового зимового потепління (мені пригадалося, що тато розповідав колись, як їм, коли він ще ходив до школи, військові бронетранспортери пробивали тунель у снігових заметах). Навпроти вікна – тріщина на сірому бетоні паркана. Як межа між одним та іншим. По один бік – біль появи. По інший – біль зникання. За плечима у мене – реєстрація народження. Перед очима – реєстрація смерті. Для нас – то наше життя. Для них – то тільки "реєстрація цивільного стану". Початку і кінця. Альфи і омеги.

Чи хотів Він, щоби це сталося саме так? І чи тепер я мав би зрозуміти – навіщо?

Хочете добрий перепис святвечірньої страви? Найважливіший складник – коли вся родина разом. І коли щороку її більше, а не менше. Все інше – марнота і особливості кулінарних здібностей.