Гра в “мак”, “щастя” у борщику, або де зустрічаються Ангели
Відоме подружжя франківських художників Ірина Погрібна та Мирослав Яремак, готуючи всією родиною Святвечір, – бавляться. Такий звичай смакування Різдва поширює радісний настрій свята на кожного, хто долучений до дійства приготування.
Ірина задає тон і ритм – вона поєднує традиції обох родин – Яремаків і Погрібних – у тепер вже власній сімейній різдвяній містерії. Починається гра в той день, коли треба терти мак, і триває, аж доки кутю не покуштують. А завершує її спільна коляда за столом – от тоді і зявляються Ангели.
Коли Різдво гірке і солодке водночас
Рожа – по-галицькому – троянда, а ще так кажуть на перетерті з цукром пелюстки “чайної троянди”. Пампухи з рожею – обов’язковий атрибут Святвечірнього столу в Галичині і найочікуваніші на ньому ласощі для дітей і дорослих. Франківський художник та журналіст Ігор Роп’яник береже не лише родинні переписи приготування рожі, яку щороку для різдвяних пампухів робить власноруч. Він дбайливо архівує родинну історію, яка віддзеркалює історію України – трагічну, з примусивим виселенням, смертями на чужині та складним поверненням. Тому Різдво в його родині завжди гірке і радісне водночас.
Радісне воно ще й тому, що кожного року батько і дідусь фотографує на Різдво з пампухами своїх онуків – так твориться родинний літопис. Ну а перепис пампухів з рожею вже опановують мами онуків.
Що утверджує Святвечір
Франківський письменник Степан Процюк, коли пригадує, як зустрічали Святвечір у родині, завжди згадує про “великий смуток”, який утім він зумів переплавити у зворушливу різдвяну радість.
Його батько Василь мав “тавро” політв’язня. Один із Святвечорів 1976 року запав у серце тоді 12-річного хлопчика. Степан Процюк розповів, як розділив із батьком сум “української смерті” і вперше вповні пережив радість Святвечора.
“Того Святвечора я вперше усвідомив, що життя завжди змінне – після суму приходить радість, після відчаю – надія. І Святвечір та Різдво щороку утверджують це”, – Процюк.
Відголос переживань можна знайти у романі “Травам не можна помирати”.
Знати, як зустрінуть Різдво люди за вашими стінами
“А ви знаєте, як зустрінуть Різдво люди за вашими стінами?” – запитала письменниця Ольга Деркачова, перш ніж поділитися “ангельським переписом”, так називають рецепт імбирного печива, яке печуть спеціально на Різдво.
Ділячись, Ольга розповіла історію двох маленьких самотніх франківців – Петрика і Оленки. Колись їхня бабуся напередодні Різдва розповідала їм про різдвяних янголів і пекла імбирне печиво.
Наші спогади, любов і велика віра, пропонує усвідомити письменниця, здатні робити дива. Для цього варто перш за все прибрати умовні стіни одні між одними – і тоді на землю сніжинками ближче до людей спустяться різдвяні ангелики.
Silent Night – зі смаком, бо з любовю
Дитяче Різдво відомого блогера, режисера і знавця галицької кухні Олега Ущенка пахне добірною домашньою бужениною. А Святвечірній стіл щороку прикрашає “Його Смачність Печений Короп”.
Куховарство і приготування смаколиків, за життєвою доктриною Олега Ущенка, – один із способів виказати свою любов. Це він виніс з дитинства – можливо, тому, що обсервував світ не лише гострим оком, але й загостреним нюхом. А яке Різдво без любові? Тому рідзвяна історія від Олега Ущенка дуже смачна – і в прямому, і в переносному сенсі слова.
Найважливіший складник свята, коли вся родина разом
Історія від журналіста та перекладача Володимира Гарматюка тужлива і щемлива – тим і важлива для усвідомлення:
“Якогось року нас за столом стало більше. Зі мною приїхала моя майбутня дружина. А потім я навчив її маму, що до борщу на Святвечір мають бути креплі. У нас їх називали вушками. Закручені кружальця тіста з грибами. У них такого не варили. Тепер завжди – як сідаємо до столу – мама дружини згадує, як я показував їй, в який бік треба було закрутити роги пирога, щоби не було схоже на пельмені.
Згодом ми стали рідше їздити на Святвечір до Коломиї. А як приїздили – тепер уже з дитиною – мій дідусь все казав, що дуже хотів би, аби наступного року нас за цим столом було більше… Ми посміхалися і вдавали, ніби нічого не чули.
А цього року вже я би хотів, щоби нас було більше. Бодай так само, як ще якихось два роки тому… Саме стільки вже немає дідуся. А на початку грудня, за три тижні до Різдва, померла бабуся..
А за кілька днів до Святвечора не стало й мого тата…
Хочете добрий перепис святвечірньої страви? Найважливіший складник – коли вся родина разом. І коли щороку її більше, а не менше. Все інше – марнота і особливості кулінарних здібностей”.
Дух Різдва – у мотиві щорічного повторення і співпереживання
Різдвяний дух сходить туди, де є співпереживання у приготуванні, щоби його прийняти, – для цього ми готуємо Святвечір, і тому вечеря людей перед народженням Христа стає святою.
Письменник Тарас Прохасько понад 20 років готує вечерю сам – з найріднішими і для них. Вважає, що своїм, тепер уже дорослим, синам передав найважливішу цінність Різдва – спільне його переживання.
“Різдвяні свята є однією з великих нагод отримати досвід співпереживання – так, як це мало би бути в християнстві. Найбільша цінність приготування до Святвечора полягає у можливості прожити разом, зробити разом всі ті речі, – приготувати дім, страви, молитву, колядки, – які ми називаємо традицією і які щороку повторюємо”, – розповідає Тарас Прохасько.
І Різдво є чудесним способом максимального співпереживання у сім’ї. Ну, а сім’я – це мала церква. Тому нагода бути разом кількома поколіннями і разом щось робити, говорити, пригадувати, розказувати дає велике відчуття того, що цивілізація вже тепер називає “духом Різдва”.
У Різдві дуже важливим є мотив вічного повторення – щороку трохи інше, воно так само триває з року в рік. І так само, як кожен рік народжується Дитя Боже, так само, як робляться всі ці побутові і ритуальні речі, так само кожен рік приходить відчуття Різдва. І так само кожне Різдво дарує нам той самий і разом із тим трохи інакший настрій та досвід співпереживання – так з часом укладаються особливі, різдвяні, спогади, такі радісні і важливі для кожної родини і для кожного з нас.