fbpx

Станиславівські оголошення: як місцеві підприємці з конкурентами боролися

Наша історія 15:25, 20.08, 2017

В наш час часто доводиться чути, як ділові люди борються з конкурентами непорядними методами. Сто років тому таке теж траплялося. Недобросовісна конкуренція не була рідкістю навіть у провінційному Станиславові, де, здавалося б, усі одне одного знали.

Яскравим прикладом нечесної конкуренції був прикрий випадок, який стався з власником відомої школи танців – Зиґмунтом Розенраухом. Конкуренти поширювали плітки, що заняття у його школі ведуться “в аморальний спосіб”. Школу танців усіляко очорнювали як перед приватними особами, так і громадськими організаціями. Обурений підлими наклепами, пан Розенраух був змушений дати офіційне спростування в газеті “Кур’єр станиславівський” від 17 листопада 1907 р. Як бачимо з оголошення, власник школи танців рішуче заперечував усі наклепи й погрожував подати до суду на тих, хто їх поширював.

Станиславівські оголошення: як місцеві підприємці з конкурентами боролися 1

Оголошення Зигмунта Розенрауха про непорядну конкуренцію.

Власник “Фабрики спирту і пресованих дріжджів” (предок сучасного спиртзаводу) Філіп Ліберман через нечесну конкуренцію опинився на лаві підсудних. В 1894 р. перед єврейською Пасхою він підмовив станиславівського і тисменицького рабинів поширити звернення до місцевих євреїв, аби ті не купували дріжджі фабрики Орловського з Поділля, бо вони начебто некошерні. В результаті власник тієї фабрики потерпів великі збитки і, дізнавшись про аферу, подав до суду. Лібермана спочатку засудили до року тюрми, але згодом суд скасував вирок. За дивним збігом обставин фабрика Орловського невдовзі дощенту згоріла, а її директор раптово помер.

Філіп Ліберман

Філіп Ліберман.

Ще одна конкурентна війна спалахнула в Станиславові в 1914 р. Німецькі виробники взуття спробували завоювати новий ринок і заклеїли все місто рекламними плакатами.

“Кілька закордонних фабрик взуття вчинили справжній наїзд на наше місто зі своїми виробами, – писала місцева преса. –Тисячі різнобарвних плакатів наліплені на стінах будинків і парканах Станиславова й всіляко вихваляють чоловіче та жіноче взуття німецьких фабрик”.

Масштабна атака конкурентів дуже не сподобалась місцевому взуттєвику – Володимиру Домбровському, магазин якого тоді працював за адресою вул. Сапєжинська, 14 (нині вул. Незалежності). Він почав поширювати містом чутки, що німецьке взуття, хоч і виглядає елегантно, насправді досить низької якості й значно менш витривале. Крім того, пан Домбровський закликав мешканців міста підтримувати місцевого виробника, адже він не лише продавав взуття, а й сам його виробляв. Мабуть, ці заклики подіяли, а може, німецьке взуття справді було гіршої якості. Так чи інакше, Володимиру Домбровському вдалося зберегти своє “місце під сонцем” на місцевому ринку.

Цікавий процес розглядався у станиславівському суді в 1902 р. Місцевого продавця меблів Ізидора Вулля засудили до семи днів арешту за те, що він… дуже дешево придбав дві шафки для спальні у помічника столяра, який працював у його конкурента, пана Коперського. Здавалось би, що ж у цьому злочинного? Справа полягала в тому, що помічник столяра виготовив шафки з дерева, яке просто вкрав у свого роботодавця. Ізидор Вулль добре знав, що нечесний працівник пограбував пана Коперського, однак усе ж придбав шафки. Він мав намір продати їх дешевше, ніж інші меблевики, й добре на цьому заробити.

На жаль, законодавство на початку ХХ ст. не завжди сприяло підприємцям, які бажали заробляти чесним і законним способом. “Кур’єр станиславівський” у 1911 р. повідомив, що в місті склалася ненормальна ситуація з шинкарями. В ті часи підприємець, який прагнув відкрити шинок, повинен був отримати концесію – документ, який надавав йому дозвіл на цю діяльність і окреслював його права і обов’язки. Крім того, такий легальний шинкар мусив платити немалі податки. Однак у місті відкривалися й нелегальні шинки, чиї власники не отримували концесію й не платили податків. Звичайно, вони могли продавати їжу й напої за нижчими цінами, ніж чесні шинкарі. Нелегальних шинкарів штрафували, але штрафи були невеликими, і вони їх легко собі відшкодовували. Такий стан справ викликав обурення не лише у добросовісних ділових людей, а й у всієї громадськості.

Однак були й цілком порядні методи, які тогочасні підприємці використовували, щоб виділитися й запам’ятатися клієнтам і діловим партнерам. Наприклад, оригінальні візитки, мода на які змінювалась регулярно. Так, у 1889 р. наймоднішими вважалися трикутні візитки – найкраще білі з золотим обрамленням. В ті часи на візитці було модно цитувати улюблений вислів чи життєвий девіз її власника. Мабуть, таким незвичним прийомом можуть скористатися й сучасні ділові люди.

Срібна візитниця

Срібна візитниця, поч. ХХ ст.

Олена БУЧИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: