п'ятниця, 14 грудня

Станиславівські оголошення: жебраки й безхатьки старого міста

В сучасному Івано-Франківську до жебраків і безхатьків ставляться по-різному – від співчуття до відвертої ворожості. Сто років тому ця проблема була для міста не менш актуальною, але з такими особами тоді поводилися значно суворіше.
Безхатьки в Станиславові. Безхатьки в Станиславові.

Міська преса зазначала, що жебраки були вкрай нахабними: в разі відмови подати милостиню осипали перехожих прокляттями, надокучали їм не лише на вулицях, а й заходили до крамниць і ресторанів. Чоловіка, схожого на безхатька, з великою торбою на плечі зафіксувала давня поштівка, що зображує вул. Ґославського (тепер вул. Вітовського).

Вул. Гославського.

В 1900 р. якась старша жінка настирливо вимагала милостиню в перехожих у самому "серці" міста – на вул. Сапєжинській. Свій немалий "улов" вона зразу ж витрачала в найближчому шинку. Щоб викликати більше співчуття, жебраки нерідко використовували дітей. На вулицях міста часто можна було побачити сильного та здорового молодого чоловіка, який просив милостиню разом з малою дівчинкою. Дитина час від часу падала на тротуар, удаючи голодне зомління, щоб викликати більше жалості в перехожих. Як стверджували свідки, всю зібрану милостиню молодик увечері пропивав. Відомою постаттю на станиславівських вулицях був і "епілептик" – жебрак, який удавав епілептичні напади. Його зазвичай супроводжувала дівчинка років восьми.

Для деяких жебраків збирання милостині було прибутковим бізнесом. Кожного дня вони носили пристойний одяг і поводилися як звичайні мешканці міста. А коли виходили "на роботу", одягали на себе лахміття й вимащували собі обличчя в грязюці. В квітні 1911 р. газети повідомили про місцевого жебрака, який був значно багатшим, ніж деякі перехожі, що подавали йому милостиню, адже після смерті в його помешканні знайшли кілька тисяч корон.

У травні 1901 р. міська рада затвердила "антижебрацьку" постанову. Документ повністю забороняв жебрацтво в місті, порушникам призначалася сувора кара, а іногородні жебраки висилалися з міста. З метою опіки над убогими місто було поділене на п’ять дільниць. Опіку й нагляд здійснювали опікун убогих, дільничний комітет та головна комісія.

Опікун закріплювався за чотирма убогими родинами і повинен був кожного тижня їх відвідувати й дізнаватися про їхні потреби. Дільничний комітет складався з усіх опікунів певної дільниці й голови – делегата міської ради. Комітет розглядав усі прохання убогих і призначав їм допомогу розміром до 10 корон в місяць у грошовій чи натуральній формі на період не довше ніж шість місяців. Комітет також займався працевлаштуванням своїх підопічних і організацією лікарської допомоги. Якщо убога родина потребувала допомоги більше десяти корон у місяць або на період більше шести місяців, такі справи передавалися до головної комісії. До неї входив особисто бургомістр, чотири депутати міської ради, п’ять представників дільничних комісій, місцеві священики й два представники єврейської громади. Складається враження, що ця система була добре продуманою і справді допомагала бідним людям.

Жебрак. Поштівка, поч. ХХ ст.

Здавалося би, такі суворі заходи мали повністю викорінити жебрацтво в місті. Але ні. Після виходу постанови поліція заарештувала в місті 196 осіб за жебрацтво і 304 за бродяжництво. Цікаво, що в наступні роки кількість заарештованих навіть зросла. Поліційна статистика за 1912 р. повідомляє, що лише за перше півріччя того року за бродяжництво було затримано 638 чоловік. Злісних волоцюг поліція видаляла не лише з міста, а й навіть за межі Австро-Угорської імперії. Так, газета "Кур’єр станиславівський" від 23 липня 1911 р. повідомила про такого собі Бориса Костянтиновича Лама, російського підданого, який так намозолив очі місцевим властям, що його віддали під суд за бродяжництво, а потім староство видало наказ про його видворення за межі країни. 

Повідомлення про виселення волоцюги з країни.

В квітні 1911 р. газета "Кур’єр станиславівський" опублікувала статтю, присвячену проблемам жебрацтва й подання милостині. Як зазначав автор, мешканці тодішнього Станиславова охоче подавали милостиню, але їхнє милосердя насправді приносило небагато користі. Адже найвищої вартості милосердя набуває лише тоді, коли воно є сталим і послідовним. "Правдивий філантроп не обмежиться лише матеріальними подаяннями, він буде прагнути піднесення людини, постарається дати їй якусь корисну працю, яка розвивала б її дух, зміцнила розум і волю. Найголовніша ціль справжнього філантропа – повернути людину до суспільства й до повноцінного життя”, – зазначалося в матеріалі.

Олена БУЧИК

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter - лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

КОМЕНТУВАТИ