Коли люди щасливі, це помітно одразу. Легкі доторки до рідних рук. Турботливі запитання. І погляди, красномовніші за тисячі слів, пише "Вільний голос", що гостював у коломиян Мирослави і В’ячеслава Курильчуків.
У їхній орендованій оселі теплом і ніжністю пронизано навіть повітря. Мирося подає своїй половинці горнятко, без слів вгадує його бажання. В’ячеслав посміхається, постійно жартує, чорні окуляри на його обличчі виглядають як елемент театрального реквізиту. І тільки Мирося знає ціну гарного настрою свого коханого. Учасник бойових дій на Сході В’ячеслав Курильчук у 38 років отримав інвалідність першої групи. Майже два роки живе у повній темряві. Замість лівого ока – протез. За праве ще є шанс поборотись.
Мирослава – волонтер з часів Майдану. Коли з війни додому почали повертатись перші поранені, демобілізовані, знову взялася допомагати.
"Ми були абсолютно не готові зустрічати обпалених війною бійців, – згадує Мирослава. – Не знали, що казати, куди звертатись. Потрібні були психологи, юристи, медики – але ми розуміли, що без нашої допомоги, без тих, кому бійці найбільше довіряють, їм буде ще важче. Тому методом проб і помилок брались за повернення українських захисників у мирне життя. Особливо страшно було, коли повертались наші добровольці – захисники Донецького аеропорту…"
Свій волонтерський шлях починала у "Тризубі", "Добровольчому українському корпусі". Після створення у Коломиї військового госпіталю пішла працювати молодшою медсестрою.
В’ячеслав за шостою хвилею мобілізації у липні 2015 року у складі 24 механізованої бригади потрапив на Луганщину. Новоайдар. Сєвєродонецьк. Попасна. Сватово. Рік і два місяці без жодної ротації.
Артилерист-навідник В’ячеслав біля віконного відкосу в останню долю секунди ухиляється від кулі, але рикошетний пил потрапляє в очі. Часточки азбесту, вапна роблять свою чорну справу, але звертатись за медичною допомогою нема коли: кожен вояк на вагу золота. Коли біль в оці стає нестерпним, В’ячеслава відправляють у госпіталь Сватово. Лікар наголошує: око треба рятувати, але тимчасове полегшення заспокоює хлопця, який поспішає повернутися до побратимів.
Львівський госпіталь став для нього найбільшим випробуванням і розчаруванням. На деяких етапах лікування здавалось, що на ньому просто експериментують. Коли все це побачив полковник медслужби, вжахнувся. Аж після його втручання вдалося направити В’ячеслава до Одеської офтальмології. Око в Одесі рятували три місяці, але, на жаль, його довелось видалити.
За наслідками такої безвідповідальності почали розслідування, депутатський запит з цього приводу робила Оксана Корчинська. Але львівська лікарка тим часом звільнилась, а В’ячеслав почав боротьбу вже за праве око.
Після лікування в Одесі він повертався до Коломиї, хоча йти не було куди. Життєві обставини позбавили його рідних людей, житла. Поки поїзд долав шлях від берега Чорного моря до столиці Покуття, попереду летіли схвильовані пости у Фейсбуці. Одеський волонтер Андрій Танцюра закликав колег з Івано-Франківщини гідно зустріти земляка. Коли В’ячеслав у супроводі побратима-атовця зійшов на коломийський перон, там його зустрічала волонтерка Оксана Вандич. Чоловіка вдалось влаштувати у військовий госпіталь для оздоровлення. Тут він зустрів своє щастя.
"Фактично незрячий В’ячеслав потребував постійної допомоги, піклування, – розповідає Мирослава. – Про нього дбала очільниця місцевих волонтерів Оксана Вандич, але просила мене, як медсестру, навідуватись до нього, не залишати самого. День за днем, розмови, прогулянки, і ми обоє відчули зародження теплих почуттів. Спочатку обоє злякались, розуміли, що буде нелегко. Але серця все вирішили за нас".
Новий 2018 рік Мирослава і В’ячеслав вже зустрічали сім’єю. Орендують житло (до речі, орендодавець з розумінням поставився до їхньої сім’ї). З допомогою голови координаційної ради Оксани Вандич обійшли усі інстанції, відновили втрачені на Сході документи, після численних медичних комісій оформили В’ячеславові інвалідність. Досі з вдячністю згадують одеських волонтерів, які оперативно знайшли В’ячеславу для операції на очах двічі по 30 тисяч гривень – всього за три дні. На жаль, тут, на Коломийщині, з цим складніше, доброчинців стає все менше.
Ті виплати, які належаться чоловікові як інваліду АТО від міської, обласної ради, він отримав. Але подальші оперативні втручання, лікування, реабілітація – за власний рахунок, за рахунок пенсії. Курильчуки не втрачають надії на те, що В’ячеслав таки побачить щасливу усмішку на обличчі своєї коханої.
Хто бажає допомогти, звертайтеся до Оксани Вандич, 098 96 30 790.