Цей роман подвійно важливий, відзначив модератор зустрічі Тані Малярчук з читачами у франківській книгарні "Є" Тарас Прохасько. Насамперед важливий для української літератури, бо є в ній етапом її розвитку. І не менш важливий для самої авторки, оскільки так само і для неї є письменницьким і особистісним етапом.
В романі переплітаються дві сюжетні лінії – історична та сучасна. Віденська історія українського політика і мислителя В’ячеслава Липинського та жінки з теперішнього, яка, відкриваючи його історію та через неї відкриваючи забуту частину історії своєї країни, проходить самоідентифікацію та знаходить зв’язки між подіями минулого і теперішніми.
"7 років тому я зважилася на божевільний крок і виїхала на постійне місце життя у Відень, – відкрила, звідки виринув роман, Тетяна Малярчук. – Зрозуміла з часом, наскільки це стало стресом для мене, як для людини слова, – відбувалося певне відчуження від українського середовища, з’явився страх втратити мову, зв'язки, і ця криза призвела до того, що я хотіла і взялася українізувати Відень. І з'ясувалося, – це було моє особисте відкриття, – саме у Відні у 1920-1930-х роках відбувалася велика частина української історії. До Відня після утвердження комуністів виїхали понад 50 тисяч українців – це були освічені люди, політики і активні мислителі, які втекли від радянської влади. Серед них був "український поляк", як казали тоді, "поляк, який перехрестився в українця", В’ячеслав Липинський".
Його історія, яку Тетяна віднаходила у віденських архівах – у газетних статтях, листуванні, в оригінальних текстах публікацій, у щоденниках, в згадках інших, – складалася в картину доби.
Тодішню Україну авторка тепер досконало знає в особах, і знаючи деталі співжиття, спілкування, протистояння та боротьби між собою цих осіб – серед них, зокрема, Грушевський, Винниченко, Донцов, – має підстави називати ті події у Відні "історією великої поразки".
Частиною цієї "історії великої поразки" є й герой її роману Липинський.
Тетяна зазначає, що намагалася пояснити для себе історію ХХ століття і зрозуміти, як це впливає на теперішнє життя – теперішню історію. Її героїня, – Тетяна Малярчук наполягає, що це все ж не вона сама, – переживає кризу ідентичності. І мусить повертатися в минуле, щоби пояснити собі самій, хто вона є, яка вона є і що та чому відбувається з Україною та українцями у теперішньому часі.
"Страшенно поважаю Липинського як людину чину. Але для роману, мушу визнати, так само, як він, міг би бути і хтось інший. В мене таке враження, що та епоха є незаслужено забута. Українське середовище публічних інтелектуалів, яке водночас було для них полем бою, – розповідає письменниця. – Мене цікавило людське в історії. Бо це історія про велику поразку. Липинський був одержимий ідеєю, що має постати українська держава, хотів бачити, як вона постане, долучитися до цього і шукав її ідеальну конструкцію. Якщо би треба було назвати роман якось інакше, то так і назвала би його – "Одержимий державою ". Мені здається, що Липинський переоцінив людей. І в цьому була його поразка. Питання держави у більшості його оточення було на другому місці. Важливо було розказати про велику – першу – поразку цього українського середовища, щоби зрозуміти поразки наступні…"
"Виходить, що герої всі вмерли. Виходить, що всі, хто вижив, – нащадки покори і страху. Якби наші діди чи батьки були героями, то нас би не було. А ми є. Залишилися люди, які пристосувалися. Отже, ми чиї нащадки? І що ми несемо зі собою та у собі? Це дуже дражливі питання для мене. І я не знайшла на них відповіді", – торкає больові точки читачів письменниця.
Читаючи роман, відзначив Тарас Прохасько, можна спробувати знайти на ці питання відповіді. Він запропонував таку схему: ті, що гинули, – лишили легенду. Ті, що вижили, – сім’я, нащадків. І так через одне-два покоління нащадки змогли осягнути легенду і повернутися до її суті.
"Забуття" – це мій роман про ХХ століття, мої сто років, але не самотності, а втраченої пам’яті, – каже Таня Малярчук. – Це спроба згадати забуте. А також об’єднати індивідуальне і колективне українське, історичну достовірність і художню вигадку, кохання і покликання, божевілля і здоровий глузд, якого, втім, у цьому романі, мабуть, найменше. Його основою несподівано для мене самої стало життя політика-невдахи і пристрасного мислителя В’ячеслава Липинського. Українці дуже перед Липинським завинили. Але ще більше вони завинили перед самими собою, бо були надто слабкими, щоб не стати жертвою. З іншого боку, якраз слабкі і покірливі змогли вижити і народити тих, що пізніше народять нас. Забуття було у цьому процесі відродження необхідним актом самозахисту. Я почуваюся тим крайнім поколінням, яке тепер змушене віддавати борги. Розрізати запалені рани, боротися зі страхом, брати відповідальність, визнавати вину і прощати. Цей роман – данина моєму корінню. Я мусила його написати".
Довідково. Таня Малярчук (нар. 1983-го р. в Івано-Франківську) – авторка кількох збірок короткої прози (зокрема, "Згори вниз. Книга страхів", "Як я стала святою", "Говорити", "Звірослов") і роману "Біографія випадкового чуда" (2013 р.), есеїстка, регулярно дописує в україно- та німецькомовні медіа. У 2013-му році була відзначена відразу двома літературними нагородами: Vilenica-Kristall (Словенія) та премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського.