Один з перших карпатських курортів постав довкола джерела з мінеральною природно газованою водою. Серед інших тут вдпочивали Іван Франко та Леся Українка.
Феноменальні властивості буркутської води були відомі ще від початку 17 століття. Це джерело з інтенсивною мінеральною природно газованою водою було таким важливим, що навіть поселення було назване Буркутом (по-гуцульськи буркут – джерело, яке бурчить з-під землі). Ще в 17 столітті сюди приїжджали багаті кутські міщани, щоби попити цілющої води і відпочити від міста.
Паломництво у гірський Буркут почалося десь на межі першої і другої чверті 19 століття. Про живу залізну воду довідалось не лише панство Галичини, а й Поділля, Буковини та Польщі. Дороги доброї ще не було, і горами снували каравани коней, нав’ючені провізією, одягом і кухонними приборами. Сюди їхали пани з дружинами і коханками, пройдисвіти різних професій, шулери і злодії, цигани і шукачі пригод і щастя. Повз круті береги Чорного Черемошу, над проваллям зав’язували місцеві провідники очі слабохарактерним і боягузам.
У хроніках пишуть, що впродовж кожного літа в Буркут приїжджали на відпочинок тлуми людей. Тут були збудовані купальні заклади, бювети, санаторій і пансіонати.
Спішили сюди втікачі від панської кривди, щоб поставити за безцінь зруб туристам. Мали від того зиск і місцеві гуцули та полонинники. У них купували молоко, масло, бринзу, м’ясо, яйця, сир, сметану. Ночами над притихлим удень лісовим Буркутом спалахували величезні вогнища, лунала музика і співи, і приїждже панство забавлялося до ранку.
У другій половині 19 століття Буркут під свою опіку взяла Львівська дирекція лісів. Тоді вона дала розпорядження збудувати біля мінеральних джерел кілька санаторних будиночків для “повітреників”, тобто відпочивальників, санаторників. Оплата у такому котеджі коштувала на місяць два гульдени. Окремо платили за купель і мінеральну воду. Коли стала до ладу залізниця до Рахова, “літувальників” у Буркуті постійно було до сотні – переважно західноукраїнська еліта та “ходачкова” шляхта.
Курортом Буркут прославився тим, що тут відпочивали знаменитості того часу. На початку 19 століття польський письменник Юзеф Коженьовський, родом зі Львівщини, відпочивав на “купелях” Буркута. Місцеві лісоруби розповіли йому про славетного опришка Антона Ревізорчука. На основі народних переказів письменник написав п’єсу “Карпатські горці”, яку пізніше взяв у репертуар Гуцульський театр Гната Хоткевича.
У серпні 1901 року у Буркут на лікування приїхала Леся Українка з другом Климентом Квіткою.
Леся Українка була зачарована красою гір, лісами і гомінким Чорним Черемошем. До батька Леся так напише про свої перші враження про Буркут: “Вчора я доїхала сюди в полудні. Тут людей мало, тут всього чотири домики в лісі. Я живу в домі лісничого з жінкою і дитиною. Всі чотири домики близько один від одного, так що люди всі в п’ять мінут збираються до столу. Їдять тут всі вкупі, хто чотири, хто п’ять раз на день. Я буду їсти п’ять раз. Тут єсть натуральна залізна шипуча вода, досить добра на смак. Доктор тут не “казенний”, сам приїжджий. І се краще, бо такому можна краще вірити. Приїжджі тут все більше русини з Галичини і Буковини. Обстановка привітна. Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого мені клімату треба. Буркут, 25 липня 1901 р.”.
У той час “закладом купелевим” завідувала Теофіля Лакуста, яку тут називали “ґаздинею курорту”. Лікарем працював Володимир Кобринський, син Йосафата Кобринського, відомого мецената Народного дому у Коломиї. Переважно лікар протягом двох літніх місяців майже безвиїзно обслуговував санаторників і був тут разом з дружиною та сином.
Сюди першого серпня 1901 року прибув Іван Франко. Протягом п’яти днів він спілкувався з поетесою, ловив їй пстругів, співав пісні. Климент Квітка записав тоді з голосу поета 32 народні пісні.
Гірське повітря дало поштовх до творчості Лесі Українці – вона ночами писала вірші. З тих далеких літ дійшли до нас поетичні рядки: “Мрія далекая, мрія минулая”, “Темна хмарка, а веселка ясна”, “Як порива мене палке бажання”…
До наших днів збереглася унікальна поштова листівка, яка демонструвалася на багатьох виставках і надрукована у багатьох виданнях. Під краєвидом “Заклад купелевий в Буркуті” два підписи – др. Іван Франко і Леся Українка.
На звороті підписи ще 21 особи, які на той час відпочивали в цьому санаторії. Серед них – громадсько-політичний діяч Лесь Кульчицький і адвокат Микола Міхновський, що прибули разом з Каменярем. Далі підписалися Ольга Стефанович з дочкою, її брат Теодор Коржинський, його сестра Євгенія Сохацька, Марія Ковблянська з дочкою Ольгою з Розтік, поміщик вірменського походження Богусевич з Мілієва, Богдана Левинська з Чернівець, учитель з Коломиї Теодор Рибак та його дружина Єлизавета, діти господині курорту – Ірина та Іван Лакусти, сім’я лікаря В. Кобринського, дві польки – Корчевська і Маєвська, сестра композитора М. Харжевського – М. Ласійчук, К. Квітка.
Десятиліття, коли курортом керувала Теофіля Лакуста, було найцікавішим періодом в житті Буркута. Сюди приїжджали письменники, громадські діячі, вчені, художники. До послуг відпочивальників були гарячі ванни, холодильники з льоду, майданчик для гри в кеглі. В документах значиться, що офіційно Буркут, що означає з угорського “кисле джерело”, як заклад купелевий відкрили 1875 року.
Ходять легенди, що його знищили перший раз в 1849 році під час повстання Кошута. Місцеві мешканці розповідають, що санаторний корпус згорів під час Першої світової війни. Але це неправда, дослідив краєзнавець Богдан Тимінський, головний корпус пережив обидві війни і стояв до 1948 року.
Власне, від того часу і аж дотепер про все, що відбувається у Буркуті, доводиться говорити з легким, але впертим акцентом минулого часу. Навіть інтенсивна повоєнна лісозаготівля, після якої в цих місцях годі відшукати смереку, старшу за 60 років, не здатна була виправити цей акцент.
Колишні гуртожитки та їдальні лісорубів, навіть досить великий фельдшерсько-акушерський пункт потрохи розсипаються під тиском часу, клімату й гірської рослинності.
Від 2010 року, коли повінь понищила останні житлові будівлі, у Буркуті не залишилося жодного постійного мешканця. Хоча влітку осереддя Буркута – довкола знаменитого джерела – не виглядає безлюдним. На літо сюди приїжджають збирачі афин, які цілими сім’ями поселяються у кількох покинених понищених хатках і щодня виходять у гори.
За матеріалами сайту Карпати