Виходець із прикарпатського села Джурова, що в Снятинському районі, Василь Рожко пригадав особливу традицію. Вона донедавна збереглася тільки у Джурові. Колись він сам у переддень Василя ходив із чінчиками.
Ввечері, напередодні свята Василія, 14 січня, в Джурові малі бахурчики (хлопчики. – Ред.) розносили дівчатам особливі подарунки – так звані чінчики.
Чінчики представляли з себе дві палки (до 30 см довжини, 2-3 см в діаметрі) з верби чи ліщини, які з’єднувалися між собою кольоровими нитками.
“Дід і тато старалися, щоб в мене були найкращі чінчики, – і без зайвої скромності скажу, що так і було”, – похвалився він.
З одного кінця палки робили невеличку канавку, щоб міцно тримався мотузок, а інший кінець затесували сокирчиною таким чином, щоб утворилися подвійні вила. Вся інша частина палки прикрашалася різьбленим орнаментом. Мотузок представляв з себе канатне переплетення кольорових ниток з китицями на кінцях.
Хлопці заходили до хати і промовляли “Чи треба щастя і здоров’я у хаті ?”, а ґазди відповідали “Треба, треба!”.
Що більше чінчиків приносили дівчині, то більш ґонорово вона почувалася.
“Прикріплюю кілька світлин цього прикладного мистецтва. Пишу для довідки, бо зараз цього хлопці вже не роблять. Ах, ностальжі, здається, що це було ще вчора”, – проілюстрував Василь Рожко.
А старші хлопці, додав він, приходили до незаміжніх дівчат з вербою. Вишукували саме таке дерево, яке було б проблемно занести до хати і так само проблематично винести – при умові, що тато дівчини ставив хлопцям могорич.