Керманичами раніше називали людей, які сплавляли ліс по Черемошу на спеціальних плотах – дарабах. Робота була небезпечною, можна сказати, для відчайдухів. Аби стати керманичем, хлопці десь три роки вчилися біля старших, а ті ще добре приглядалися, чи можна довірити їм кермо.
Ліс по ріці сплавляли і дід, і батько 83-річного Дмитра Могорука. Тож він керманич у третьому поколінні та, каже, останній на Прикарпатті, пише Репортер.
Працювати на плоти Дмитро ходив з батьком ще дітваком. Це були 1950-ті роки. Спершу помагав, а відтак і йому довірили керму. Сміється, «бо вже тоді такий моцний зробився».
А сили до тої роботи треба було. Наприклад, кермо, з яким працював керманич, мало 11 метрів, а черпак, яким обертали у воді, – три метри.
Розказує, що на дарабі було три керма. Одної сили для хорошого керманича було замало, він мав бути метким, швидко думати, прораховувати наперед. До цієї роботи не кожен годився, бо непроста, відповідальна та небезпечна.
Сплавляти деревину у Карпатах починали з березня, коли трісне лід. Вантажівок тоді було мало, тож пускали рікою від кляуз, то такі спеціальні загати.
«Найближча була у Керничному, уверху була Лостунка, а там далі, у Шибеному – Шибенка», – пригадує пан Дмитро.
Нині збереглися хіба якісь рештки тих конструкцій, які могли стримувати Чорний Черемош.
Отож, коли готували сплав, у кляузах закривали спеціальні ворота, аби набралось достатньо води. Далі їх відкривали і з потоком пускали дараби. Одна за одною, через кожні 15-20 хвилин. Усе було прораховано чітко.
Кожну деревину скріплювали шварами – тросом. Сплавляли лише смереку й бук. За один раз могло йти і 40 сплавів, кожен по 15 плотів.
Ще на дарабі був багажник – сохар. Там чоловіки тримали свої речі, харчі. З собою в дорогу брали кусень солонини, ковбаси, хліба, аби швидко перекусити.
Коли плоти спустили, кляузу закривали, аби далі набрати води. Навесні, каже Могорук, набиралося дуже швидко, а восени бувало довше.
Спускали ліс по ріці переважно до Вижниці. Від Буркута – десь 100 кілометрів. Навесні йшли сім-вісім годин, «бо вода велика й затору нема», а восени, коли води менше, – до 10 годин.
Коли прибували на місце, били передом у берег, зачіпалися гакарями, а там вже й бульдозери напоготові – ловили та витягали плоти. Котрий ліс добрий, то вантажили на вагони, «а котрий пустіший – спускали далі до Чернівців, але вже буковинські керманичі».
За словами Дмитра Могорука, спинити сплав було значно важче, ніж спустити. Також пригадує, що перші дараби навесні завжди зустрічали з оркестром.
«12 чоловік грали таких пісень, що аж волосся піднімалося, – посміхається пан Дмитро. – Далі кликали у столову та файно гостили. На одного чоловіка давали пляшку горілки. Кому було мало, ще в буфеті купували. У високих чоботах так танцювали, що ну!».
Заробляли ці відчайдухи 400 рублів на місяць. До прикладу, ті, хто працював у лісі, мали 200. За місяць керманичі робили чотири рейси. Вихідний – лише в неділю. З понеділка збивали дараби, скручували, а в суботу готове спускали до Вижниці.
Взимку роботи теж не бракувало. Укріпляли береги, зашивали їх деревом, робили кашиці – на поворотах, аби пом’якшувало удар для плота. Також ремонтували кляузи й гамованки (менші кляузи).
На Чорному Черемоші сплави припинили у червні 1968 року, а на Білому ще пускали. Там два тижні працював і Могорук. Далі пішов ліс не сплавляти, а рубати. Потім зайнявся столяркою.
Детальніше читайте у статті «Репортера» «Останній керманич. Дмитро Могорук розповідає, як по Черемошу сплавляли ліс».