Цей текст – про Степана Бандеру та Менахема Беґіна. Не люблю словосполучення «видатний діяч», але воно повністю стосується їх обох. Видатні діячі свого народу. Степан Бандера – українців, Менахем Беґін – євреїв.
Замість вступу. Пастки історії
Історія – дуже цинічна пані, особливо в обіймах політиків чи офіційних істориків, які з фантастичною наполегливістю схиляють її до гріха пропаганди.
А коли ви відважуєтеся написати про історію українців та євреїв, перед вами очікувано (або й неочікувано) виникає низка пасток.
Пастка перша. Ви ризикуєте спокуситися на штампи й самі перетворитися на пропагандиста.
Пастка друга. Вам потрібно пройти тонкою межею «націоналізм – антисемітизм», адже можуть знайтися ті, хто ваш націоналізм оцінить як антисемітизм. При цьому одні й ті ж факти можуть трактуватися і як патріотизм, і як антисемітизм. І багато разів уже було в історії, що український патріотизм в очах рафінованих європейців чи євреїв-націоналістів виставлявся антисемітизмом. А ось сіонізм – це завжди лише патріотизм, без натяку на жодну ксенофобію.
Пастка третя. Історія євреїв на теренах України є безмежною. Вона різноманітна у своїх проявах – від дружби й співпраці до кровопролиття. Історія українців у державі Ізраїль є незначною. Тут немає значимих фактів для порівняння. І коли ви трактуєте співпрацю євреїв на теренах України з політичними режимами (досить часто антиукраїнського спрямування) просто як історичний факт, опоненти можуть вам закинути антисемітизм. Саме тому постаті Богдана Хмельницького, Симона Петлюри чи Степана Бандери викликають різні оцінки в українців та євреїв. Що є, до речі, природно. Тому завжди вважав спроби написання об’єктивної «спільної історії» українців з будь-яким сусіднім народом утопічними.
Бандера і Беґін: маршрути доль
А тепер починаємо знайомитися з нашими героями: Бандера Степан Андрійович та Беґін Менахем Вульфович.
Обидва народилися на українських землях, що перебували під імперською владою. Майже ровесники: Степан Андрійович старший від Менахема Вульфовича на чотири роки.
Бандера при народженні був підданим австро-угорського цісаря (народився у селі Старий Угринів), Беґін – російського царя (народився у місті Берестя). Після 1918 року обидва майже два десятки років були громадянами Речі Посполитої.
Бандера народився у сім’ї греко-католицького священника, Беґін – у сім’ї секретаря берестейської єврейської громади, відданих послідовників сіонізму.
Пунктирно зазначимо дитячі та юнацькі штрихи біографії наших героїв.
Бандера: навчання в українській ґімназії, вступ до «Пласту», вступ для здобуття вищої освіти до Української господарської академії у чехословацьких Подєбрадах (однак не навчався там, оскільки польська влада відмовила у наданні закордонного паспорта), переїзд до Львова і навчання на агрономічному відділі Львівської політехніки (у 1933 році виключили за політичну діяльність).
Беґін: навчання в єврейській релігійній школі, державній гімназії, вступ до скаутської сіоністської організації «гаШомер гаЦаїр», вступ на юридичний факультет Варшавського університету (закінчив у 1935 році зі ступенем магістра права).
Отже, перші два з половиною десятки років – це стандартна біографія діячів бездержавних народів у роки Першої світової війни та міжвоєнних часів. Велику роль зіграло інтелігентне походження та національні традиції, що культивувалися і в родині Бандер, і в родині Беґінів.
Є чимало паралелей у їхніх політичних поглядах у молоді роки.
Беґін, вступивши до молодіжної організації «Бейтар», що стояла на позиціях «ревізіоністського» сіонізму, писав: «У «Бейтарі» мене підкорив цільний, інтегральний сіонізм. Країна Ізраїлю. Єврейська держава вже незабаром, у наші дні».
Порівняємо це із заповідями українського націоналіста: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї». Ідеї інтегрального націоналізму Дмитра Донцова склали основу ідеології Організації українських націоналістів революційної, яку Бандера очолив у 1940 році.
До речі, коли Беґін у 1939 році очолив «Бейтар» у Польщі, то досить часто виступав проти засновника цієї організації Володимира Жаботинського. Паралель із стосунками по лінії Степан Бандера – Андрій Мельник аж надто промовиста.
Можна і далі наводити подібні факти з життя Бандери і Беґіна. Аналогії вражають.
Напередодні та під час Другої світової війни Степан Бандера організовує замахи на радянських дипломатів та польських державних діячів, веде активну політичну нелегальну діяльність, перебуває в ув’язненні у польській тюрмі. Був серед ініціаторів проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року. Заарештований німцями 5 липня 1941 року за відмову відкликати цей Акт. Перебував у німецькому концтаборі «Заксенгаузен». Звільнений німцями восени 1944 року.
І саме провід ОУН (р) мав відвагу заявити у 1944 році, що «український народ не хоче й не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину. Якщо Німеччина стоїть сьогодні перед смертельною небезпекою зі Сходу, то це наслідки дикунської політики німецького імперіалізму серед поневолених народів Сходу… Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу».
Що ж робить Менахем Беґін напередодні та під час Другої світової війни? Формує осередки бойової єврейської організації «Ецель», намагається організувати виїзд євреїв з Польщі до Палестини (на той час – підмандатна територія Великої Британії), у 1939 році шість тижнів перебуває в ув’язненні за організацію антибританської демонстрації перед посольством Англії у Варшаві, заарештований у 1940 році у Вільнюсі більшовиками (звільнений у 1941 році). Упродовж 1941-1943 років служить в армії генерала Андерса, яка підпорядковувалася польському еміграційному уряду у Лондоні. З грудня 1943 року стає керівником «Ецелю» і проголошує повстання проти англійців. Під час цього повстання євреї вдавалися до терористичних актів, найвідомішими серед яких є підрив англійської штаб-квартири в єрусалимському готелі «Цар Давид» та вбивство у Каїрі у 1944 році британського міністра лорда Мойна.
У післявоєнні роки відбувається значна зміна у статусі та долі наших героїв. Тут подібності у їхніх біографіях зникають – паралелі розходяться.
Україна, не отримавши жодної зовнішньої підтримки, не змогла здобути державної незалежності. Бойові дії проти Німеччини та СРСР, що їх вела Українська повстанська армія, завершилися героїчною, але поразкою. Бандера стає політичним емігрантом.
Боротьба євреїв за свою державність завершилася перемогою, і незалежний Ізраїль постав у 1948 році. Беґін був одним із героїв війни за незалежність Ізраїлю (так її назва звучить в ізраїльській історіографії) у 1947-1949 роках.
У післявоєнний час Степан Бандера залишався провідником ОУН-Б. Останні роки життя провів у Мюнхені, використовуючи паспорт на ім’я Штефан Попель. Убитий радянськими агентами у 1959 році, однак навіть після своєї смерті залишився найлютішим ворогом спочатку радянської, а потім і російської пропаганди.
Декілька фактів з біографії Беґіна після Другої світової війни. 9 квітня 1948 року (за місяць до проголошення незалежності Ізраїлю) члени ізраїльських збройних угруповань «Ірґун» (очолював Беґін) та «Лехі» убили від 100 до 250 мирних мешканців палестинського села Дейр-Ясін. Ця подія має різні назви: «Акція в Дейр-Ясіні», «Різанина в Дейр-Ясіні». Вона була тим спусковим механізмом, що привів до виходу 750 тисяч арабів з Палестини. І коли ви хочете зрозуміти витоки палестинсько-ізраїльської ненависті, то згадайте прізвище Беґіна і Дейр-Ясін.
У 1952 році Беґін очолив антиурядові демонстрації з гаслами проти «прощення ворогу». Причина була в тому, що тоді Ізраїль встановив дипломатичні відносини з ФРН та було прийнято рішення виплатити німецькі репарації євреям, які постраждали під час Другої світової війни.
У 1967 році Беґін уперше увійшов до складу уряду Ізраїлю, а в 1973 році очолив новостворений блок правих політичних сил «Лікуд». Через чотири роки, у 1977-му, після перемоги на виборах Беґін сформував перший в історії Ізраїлю правий уряд. Результати його внутрішньої і зовнішньої політики були вражаючими.
За підписання з президентом Єгипту Анваром Садатом мирних Кемп-Девідських угод (вересень 1978 року) Беґін і Садат стали лауреатами Нобелівської премії миру. Промовистий факт: Маргарет Тетчер відмовилася вітати Беґіна з отриманням Нобелівської премії.
Менахем Беґін очолював уряд своєї держави до 1983 року, встигнувши ще у 1982 році розпочати вторгнення до Лівану задля повного знищення Організації визволення Палестини. Однак великі втрати ізраїльської армії, розкол суспільства щодо ліванської війни привели до його відставки.
Помер Беґін у 1992 році, похований на Оливковій горі в Єрусалимі поряд з могилами бійців «Ірґуну», страчених англійцями.
Замість висновків. Уроки історії
У кожного народу свої герої. Герой мого народу може бути антигероєм для наших сусідів.
Ізраїльське суспільство без жодних обмовок визнало і віддає належну шану Менахему Беґіну. Українці під впливом радянсько-російської пропаганди досить довго йшли до визнання Бандери.
У березні 2010 року за результатами опитування соціологічної групи «Рейтинг» 53% респодентів виступали за скасування указу Президента Віктора Ющенка про присвоєння Бандері звання Герой України. Проти скасування були 28%. Опитування, проведене на початку травня 2021 року Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, показало, що діяльність Степана Бандери як історичної постаті позитивною для України вважають 32% громадян, стільки ж вважають його діяльність негативною; ще 21% вважають діяльність Бандери наскільки позитивною, настільки й негативною. І тільки у травні 2022 року за результатами опитування «Рейтингу» 74% опитаних українців відповіли, що позитивно ставляться до Бандери. Євреї визнали спадщину Беґіна. Українцям, щоб усвідомити значення Бандери, були потрібні російські ракети над їхніми домівками.
«The winner takes it all». Це не тільки пісня шведського гурту «АВВА», але й принцип політики та історії. Переможець отримує все. Історію пишуть переможці. Ви можете просто змиритися з цим. Ви можете заперечувати це. Або можете висвітлювати це, намагаючись розбивати ідеологічні нашарування й штампи, витягаючи на світ божий об’єктивну минувшину.
Багато речей, що їх приписують Бандері, Беґін робив у реальності. Обидва були прихильниками крайніх правих, на межі радикалізму, поглядів. Обидва значною мірою використовували терористичні методи як засіб досягнення політичних цілей. Обидва були нетерпимі до політичних конкурентів та безкомпромісні до ворогів свого народу. Обидва вважали найвищим ідеалом державність своєї нації. Обидва заради цієї високої мети були готові використовувати методи, які сьогодні засуджуються.
Але у підсумку Бандера отримав реноме ледь не всесвітнього зла та історичну анафему, а Беґін – Нобелівську премію миру.
Такою є доля переможених, такою є слава переможців. Нація переможених зобов’язана всьому світу, нації переможців винен увесь світ.
Текст: Іван ЛЮБІНЕЦЬ,
заступник директора Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти
P.S. Автор висловлює подяку п. Богдану Томенчуку за ідею написання цієї статті