Фронтмен групи ВГНВЖ Антон Слєпаков – культова особистість для шанувальників електронної альтернативи. Композиції з альбомів «Вассервага» і «Вогнепальне» стали маніфестами покоління.
Після російського вторгнення Антон Слєпаков разом зі звукооператором Андрієм Соколовим записали перший сингл нового альбому «WARнякання». Цей альбом автори задумали як своєрідний щоденник, який нотує рефлексію на війну в Україні. Музиканти виступають у різних містах і всі зібрані на концертах кошти віддають на потреби ЗСУ і вимушених переселенців.
Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:
– Ранок 24 лютого, що ти відчув? Що це було – злість, страх, шок?
До такого не був готовий, звичайно, хоча було нагнітання і всі очікували…
Тому до останнього якось все відкладалося, і всі плани змінилися. Але коли перевірили, що є газ, є світло, є гаряча вода, – ми забили, зварили каву, сходили в душ і вже тоді думали, як бути далі. Ну, звісно, відмінили всі поїздки і гастролі.
Перші тижні два-три було таке відторгнення. Це не лише музики стосувалося – не хотілося ні їсти, ні пити, ні спати. Нічого ти не міг, ти просто був в жахітті від того, що твориться, таке підле терористичне вторгнення в твою країну. Тому було не до музики, але поступово вона повернулася, бо особисто для мене музика – це якийсь оберіг, я не звик сприймати реальність без музики, не звик жити, не оточуючи себе нею. І я почав фіксувати слова, рядки, які почали приходити, і ми почали в неї занурюватися. Андрій [Соколов] створив супровід для двох перших треків.
У Києві тоді майже не ходив транспорт, перерва між потягами метро була дуже довга, півтори години десь, а я якось провідував батьків і не встиг на потяг, чекав наступний, і просто треба було щось робити, то я знайшов в рюкзаку навушники, включив в айподі музику, і так-от вона повернулася. Це був концертний альбом «Морфіна».
– О, класна група.
Цей голос Марка Сендмена – він як ніхто відтворив сумну картину нинішнього світу. Я слухав його у вагоні метро, який не ходив: всі вагони ходили по одній колії, по іншій просто стояв вагон, там хтось жив, на якомусь простирадлі спав, лежали матраци, волонтери приносили їжу – таке-от, знаєте, відчуття великої біди, видно, що не зі своєї волі люди покинули помешкання і зараз тут харчуються та сплять. І голос Марка Сендмена, його бас-гітара і баритонний саксофон – це був для мене найбільш підходящий саундтрек в той момент. І потім потроху я почав відтворювати своє більш-менш звичне життя, тому що не можна весь час сумувати, безкінечно занурюватися в ці важкі новини, треба якось відновлюватися і відштовхувати в музику те, що відбувається.
– Я прослухав ваш альбом «WARнякання», там теж такий настрій, не сказав би, що безнадійний, але досить-таки сумний. Що стало поштовхом, як ти почав працювати над «WARняканням»?
Перший вірш, який я написав, це була «Трансляція», альбом стартує з цієї теми. Не перестаю дякувати Андрію Соколову, який сказав, що це обов’язково треба фіксувати. У нас давно уже з ним сет-проєкт, де ми робимо електронну музику і я читаю під неї вірші. Він сказав: слухай, зараз такий час, що все треба робити як востаннє, тому давай встигати, давай фіксувати. І я йому дуже вдячний за це, тому що, знаєте, дуже важко зараз відтворити саме ті відчуття, які були, наприклад, на початку березня. Подібно працює документалістика – вона має абсолютно все зберігати саме в той момент. Увійде це у фінальний монтаж чи ні – цього ніхто не знає, але що це має бути зафіксовано і бути в якості якогось матеріалу – от саме це й рухало. Ми не знали, до чого це прийде. Взагалі-то це перший альбом, який ми створюємо в реальному часі і не знаємо ані фінальної точки, ні контрапунктів – ми просто творимо і все.
– От власне, що ви робили: зробили трек – запустили, зробили – запустили.
Так. Це ще нібито допомагає нам допомагати зараз, бо ж всі знають, що – особливо перший місяць – ніяких взагалі концертів не було. Що таке для музиканта втрата концертів – це ніякої можливості фінансово допомогти нашим людям, нашим бійцям, нашим волонтерам, тому весь прибуток з «WARнякання» ми віддаємо на армію, на волонтерські потреби, на вимушених переселенців. То це для цього власне робилося і робиться.
– Коли ви вперше вийшли на сцену в час війни – яка була емоція від зустрічі з публікою?
Це був концерт для волонтерів. У нас в Києві є відома волонтерська група «Зграя», вони дуже багато корисних речей роблять, і саме вони запропонували зробити виступ для їхніх волонтерів і вимушених переселенців з Маріуполя та інших міст. І це було дуже незвично: в спортзалі, сиділи хто де міг: біля гантелей, якихось тренажерів, – половина людей не змогла прийти, бо хтось на розвантаженні гуманітарки, комусь треба було їхати на Схід. Було дуже щемливо і дуже відповідально грати для таких людей, саме тоді ми і зробили трек, однойменний з назвою їхньої організації – «Зграя». Для них це стало подарунком. А потім ми зробили вже відкритий благодійний виступ. Стало трохи спокійніше – менше прильотів по Києву. В нас є чудовий заклад, називається «Сквот», прямо на Терещенківській, в центрі. Був повний двір людей, ми зробили імпровізовану сцену на гаражі, то у нас такий гаражний виступ був. Дуже багато людей зійшлося, побачили одне одного, дуже довго обіймалися… Багато було сліз – сліз радості і сліз відчаю. Таке тепле єднання. І поступово якісь онлайн-виступи, і гастролі. Це стало вже регулярним потоком.
– Якось енергетично відчуваєш різницю між воєнними концертами і мирними?
Дуже сильно відчуваю… Абсолютно всі це зараз відчувають, переживають, це ніби колективна терапія, таке коло єднання.
– Як думаєш, якою має бути музика спротиву? Музиканти – це сьогодні бійці культурного фронту?
Що би не казали, що музику зараз слухати важко, що робити її важко, немає змоги, – вона все одно з’являється. У багатьох це ще якісь довоєнні заготовки, і вони згодилися, переосмислилися в цей час. Хтось зробив актуальні натхненні речі. От я розмовляв з деякими людьми слова, письменниками, то вони кажуть, що точно би зараз нічого не хотіли представляти, презентувати, тому що треба, щоб емоції трохи вляглися, щоб переосмислити, тому що по емоціях, по гарячих слідах щось зробити дуже важко.
Сьогодні є реальний фронт, а культурний – це лише його складник. Ми маємо таких музикантів, як «ДахаБраха», Джамала, GO_A, їх добре знають за кордоном, вони мають і можуть привертати увагу, кричати з усіх сцен, на всіх можливих каналах – в цьому сьогодні їхня велика культурна місія, вони є амбасадорами української культури в світі. А далі вже групи, відомі менше, кожен сам відчуває, де і як може допомогти. Якщо ти музикант, але можеш вантаж з тепловізорами привезти – ти робиш це. Якщо можеш зібрати кошти на бронемобіль – ти робиш це. Тобто культурний фронт і справжній фронт – вони перемішалися. От ми в Івано-Франківську збирали кошти на потреби об’єднання, яке має назву «Музиканти на фронті». Зараз багато наших колег воюють, звичайні бійці в ЗСУ. Зараз фронт один, нема особливого сенсу ділити на якісь складники – культурний, духовний… Єдиний.
– Деякі музиканти зараз кажуть: ми за мир, ні війні. Особливо це «хороших рускіх» стосується. Це лицемірство? Ховання голови в пісок?
До кінця лютого ще якось можна було сприйняти таку позицію, хоча б якось ці люди могли виправдатися. А зараз, бачите, навіть колишні прихильники порозуміння з росією серед політиків збагнули, де в них в місті продаються вишиванки, прапори України, почали якісь записувати ролики на рідній мові, з гаслами. Точно так само і деякі музиканти.
– Перевзулися тобто?
Ну, ми ж не будемо робити якісь досліди: а чи справді ти так вважаєш, чи перевзувся? Не знаю, чи варто це робити. Для мене зараз реальність чорно-біла. Або ти з того боку, з російськими фашистами, або ти за свою землю, за свою свободу, як можеш, б’єшся, допомагаєш. Особисто я останнім часом не спілкувався ні з ким з тих, хто перевзувся, якось не до цього.
– СБУ недавно заявила, що складає «білі списки» російських музикантів, артистів, яким можна їхати в Україну. Це має сенс, на твою думку?
Якщо чесно, я для себе питання з росією, з росіянами закрив назавжди. Мені це абсолютно нецікаво… Може, до лютого це мало би якийсь сенс. Зараз, після більше як 5 місяців відвертого геноциду нашого народу, мені абсолютно нецікаво, що і хто в тому списку. Це злочин. Злочин пускати якихось російських митців в Україну, знімати з ними якісь ролики, навіть намагатися використовувати їх… Не працює. Це було колись, була ілюзія. Зараз все це навіки розірвано. Бомбардування і масові вбивства поставили хрест на будь-якому культурному діалозі з росіянами.
– Раніше з «Грузовиками» ви досить багато поїздили по Росії, стали там дуже відомою групою на їхній клубній сцені. Мабуть, залишилося у вас там багато знайомих. Чи лишилися якісь знайомі з того боку, які з тобою контактували?
Ті люди самі якось зникли просто. Одиниці виразили співчуття, знайшли в собі сили щось сказати, написати, що їм дуже соромно, що їм дуже страшно, і вони майже всі поїхали з росії. Це музиканти, які зараз шукають себе у новому світі якихось інакших професій, тому що десь в Європі вони як музиканти невостребувані. Принаймні ці люди знайшли в собі сили щось визнати. У мене тільки єдине до них прохання: будь ласка, не кажіть нічого в публічному просторі, бо ви інколи своєю спробою зробити краще робите ще гірше. Нам зараз не треба ніяких слів вибачення від росіян. Просто мовчіть або робіть щось так, щоб ваша країна капітулювала.
– Ти якось рятуєшся від депресій? Як ти їх перемагаєш?
Частково «WARнякання» – це і є спосіб і уникнути їх, і пережити їх з іншими людьми, які відчувають приблизно те ж саме. А так, напевно, зараз ще не час думати про депресію, все може бути набагато страшніше і тяжче, тому зараз… зараз треба фігачити.
– В одному з текстів у «WARняканні» є таке: «Ми вбиті всією країною фізично, вбито наших близьких, ми вбиті горем. Я відчував свинцевий запах смерті протягом останніх двох років: спершу ковід-19, потім війна». Ти боїшся смерті?
Ні. Не боюсь, тому що ми дійсно частково вбиті. Смерть вже частково сталася. Особливо не так важливо, хто саме має бути похований чи розвіяний прахом – я чи хтось інший, з якогось іншого міста, – мені дуже важко спостерігати будь-яке горе, навіть інколи тяжче, якщо це не знайома мені особисто людина.
Смерть стала звичнішою, і ти відчуваєш, що набагато більше до неї готовий, що вона стала буденністю, що смерть відбувається тут і зараз в промислових масштабах. Коли ти усвідомлюєш, що ти вже трохи пожив, – це не так страшно, а от коли маленька дитина, в неї тільки-тільки все починалося і ця історія перекреслена – оце жах. Або її батьки, які вціліли, я не знаю, як їм жити далі. Тому особисто я не боюся.
– В чому полягає для тебе надія на перемогу?
Ми просто не можемо не вірити в перемогу, ми знаємо, що ми на своїй землі, ми знаємо, що ми боронимо нашу землю, ми знаємо, що ворог прийшов до нас. Але ми маємо справу з дуже сильним ворогом, в якого безліч ресурсу, орда, озброєння, яке готувалось до цієї війни десятиліттями. Колись ця війна мала відбутися, і так сталося, що на нашому віку. Але я не можу уявити, що переможе росія. Тому навіть коли гине твоя близька людина, побратим чи от хтось з сусідів, ти все одно перемикаєшся, і ти знаєш, що обов’язково буде помста, і нема ніякої, навіть секундної, невпевненості, що може бути по-іншому.
– Зараз українці почали багато виступати в різних фестивалях, вони амбасадори нашої культури, тим більше, що вибрано найкращих наших артистів українських – чи ДахуБраху, чи Дах Дотерс, наприклад. До вашої музики зросла увага?
У вигляді стрімінгів поки ні, але достатньо багато уваги в плані медійної цікавості. Я записував інтерв’ю з культовими радійниками з NPR, з якимись шведськими журналістами, з канадськими, з індійськими навіть. Тобто медіа цікавиться.
– І вони цікавляться саме людьми культури з України чи українською таки музикою?
Музику, я думаю, їм важкувато зрозуміти без перекладу, тому що майже завжди вони просили переклад. Хоча, наприклад, журналіст NPR сказав: ваша музика звучить в дусі нашого радіо, в дусі нашого формату.
– Чи думаєш ти, що це шанс, що нарешті якісна українська музика увіллється в світовий контекст?
Так, звичайно. І треба користуватися моментом, щоб постійно нагадувати світу, що вся ця історія ще дуже далека від фіналу.
– Ти міг би відмітити як музикант треки, які стали символами цієї війни, які тебе особисто зачепили?
Зачепили буквально кілька треків, виключно з тих причин, що вони були не якісь такі кон’юнктурні, якщо це слово можна вживати. Дуже зворушлива композиція виконавця Шитєль, є такий у Києві відомий піаніст і бардмен. Вона англійською мовою, але там такий точний, просто-таки щемкий монтаж кадрів з деокупованих міст на Київщині…
Або YAKTAK, такий хлопчина, який обмотав прапором гітару, дуже красива мелодія – «Полетіли пулі в наші вулиці». Класна пісня, хоча я таку музику не слухаю зазвичай.
А так з точки зору смаку я зараз стараюся взагалі нічого не оцінювати, ми це можемо зробити потім. Зараз кожне таке висловлювання – дуже вагома річ.
– Вважаєш, що кожне висловлювання на цю тему важливе, хай би яке воно не було кон’юнктурне?
Так, звичайно. Якщо буде більше таких висловлювань – буде менше таких всіляких збіговиськ, сукачових різних…
– Я бачив це відео.
Я навіть дивитися не став.
– Повсталі з пекла…
Так, тому що в них дуже потужний ресурс, це ж роками все розганялося: спільний простір, зірки, «легенди» – і потім ти так усвідомлюєш, до якого рівня деградації вони дійшли, що знімають таку відверту дичину.
– Як ти думаєш, в чому сила українців?
Років 300 українці жили на межі в таких умовах, які навчили нас спротиву. Нас завжди хотіли позбавити нашого коріння, завжди хотіли заперечити саме існування України. Це от зараз і продовжується. І наша суперсила, що нас хочуть знищити, а ми все одно не здаємося. Ще, звичайно, наш етнос, наш рід, щось є в самій нашій природі, в нашій землі, в нашому повітрі.
– Ми нарешті зрозуміли, хто ми і ким ми є насправді.
Так, хтось в 90-ті, хтось на початку там 2000-х, хто у 2914-му, а дуже багато людей зрозуміли нарешті зараз. Тому ми сьогодні велика потужна країна, і ми обов’язково встоїмо.
– Цитата з твого тексту: «Пляшка, притримана до перемоги». Якою вона буде в тебе?
Не так важливо, якою вона буде конкретно – чи це буде віскі, чи вино. Це метафорична тема. Ключове в цьому не пляшка, а перемога. Ми обов’язково зробимо цей ковток перемоги.
Розмовляв Олег ГНАТІВ
Головні новини Івано-Франківська і області в TELEGRAM
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
