Чи існує насправді інша Росія, про яку так часто з надією говорять українські інтелігенти й політики, всупереч очевидній ворожості до України як кремлівської верхівки, так і більшості звичайних обивателів? Попри те, що за останні місяці ця надія ставала дедалі примарнішою, – таки є.
Є Росія Андрія Макаревича, Лії Ахеджакової, Ірини Хакамади, Юрія Шевчука, Юлії Латиніної, Бориса Акуніна, Вікторії Івлєвої… Список можна продовжувати. І в ньому обов’язково буде прізвище відомого московського адвоката і дотепного блогера Михайла Расташанського.
В особі Михайла Расташанського КУРС розмовляє з «іншою Росією» – про нинішню ситуацію в Україні, поведінку Кремля і про те, чим усе закінчиться.
– Знаєш, в Україні взагалі-то не дуже й здивувалися агресії Росії, тобто якогось шоку – як, братній народ?! – не було. Як думаєш, чому?
Ситуацію почали розігрівати задовго до початку подій в Криму, і навіть задовго до Майдану. Так вже сталося, що Україна справді складається з різних, дуже різних регіонів, які останні кілька років, на превеликий мій жаль, послідовно віддалялися один від одного. Крім того, не можна забувати й про імперську великодержавну істерію, яку нагнітали російські ЗМІ й інтернет, – «Украина – это не государство, а недоразумение», «нет такой нации – украинцы» і подібний «хохлосрач». Раніше він був улюбленою розвагою вузького прошарку політизованих інтернет-маргіналів, а зараз став практично офіційною риторикою вашого найбільшого сусіда.
З моменту втечі Януковича стало зовсім очевидно, що Росія буде діяти – це було тільки питанням часу. Майдан і його лідери (якщо такі там були) публічно принизили Путіна, показавши, як можна повестися з повністю скурвленою владою і поліцією. Момент був обраний цілком вдало – олімпіада. Але тільки вона закінчилася – і Путін відповів…
– Якщо глава такої крупної і впливової країни реагує на події емоційно, то висновок – він не зовсім адекватний. Розмови про неадекватність Путіна взагалі в Росії бодай десь чути?
Все-таки повертаючись до твого попереднього питання, хочу додати, що за останні кілька років українці і росіяни також послідовно віддалялись один від одного: «газова війна», популістська риторика влади стосовно України і ретельно виплекані Кремлем великодержавні комплекси дали свої плоди – якби ще кілька тижнів тому Путін оголосив про початок операції з «примусу до миру», його б підтримали не менше 70% росіян.
Тому не дивно, що для українців дії Росії в Криму, анексія півострова, не стали чимось аж геть неочікуваним чи нереальним.
А щодо емоцій Путіна з приводу українських подій – мені вони не відомі, в кожному разі на публіці він їх не демонстрував. І я впевнений, що він цілком адекватний. Але адекватний власній картині світу, яку він бачить з кремлівських висот. Тій картині, яку йому малюють референти і радники, ближче коло і ГРУ.
Українська кампанія викликала надзвичайний підйом в росіян. Надзвичайний настільки, що я довгий час не міг у це повірити: маса людей зі сльозами на очах щиро раділи «здобутку» – «кримнаш». Той самий Путін, в любові до якого ще недавно навіть його прихильникам було, м'яко кажучи, не прийнято зізнаватися, вмить став героєм нації.
Справа в тому, що Росія з самого початку Майдану включила грандіозний медіа-ресурс – і в уявленні середньостатистичного росіянина в Україні сьогодні справді панують нацисти. Бандерівці з міфічних лісових братів десь у горах Галичини, персонажів з анекдотів перетворилися у фашистів. Хто не дивиться російське телебачення, навіть уявити не може, що воно пропонує глядачам. Каральна операція, Правий сектор, Бандера… Особливо в цьому сенсі відзначився медіа-холдинг пана Габрилянова. ЛайфНюз, безумовно, заслужив ту медаль, якою їх нагородили за Крим: свою «роботу» вони виконують на шість з плюсом. Я регулярно дивлюся новини цього каналу і не можу не відзначити, що просто захоплений їхнім продуктом: це абсолютно безшовна чорно-біла картина світу в прекрасній дорогій рамці. Подача матеріалу, робота репортерів і ведучих – усе на найвищому рівні. Чи варто дивуватися, що після такої накачки кожен третій росіянин радіє тому, що «кримнаш». При цьому, як кажуть психіатри, критичне мислення у таких «кримнашистів» повністю відсутнє.
Я був недавно в Ростовській області, Неклинівський район, до Маріуполя кілометрів п'ятдесят. Люди готуються до війни, розумієш? Купують муку і тушонку машинами, влаштовують схрони з продуктами… Вони впевнені, що «бандери» нападуть, бабусі плачуть, кажуть, «війна, війна скоро, фашисти на нас підуть»… Упевнений, що Ярош і не мріяв про такий успіх серед простих росіян. Син моєї колеги-адвоката йде в армію! Добровольцем! Сам! На питання матері, навіщо йому втрачати рік життя, відповідає: хочу захищати Росію! Надіється, що його відправлять у Крим… І це москвич, юнак з інтелігентної забезпеченої родини.
– Вибач за, можливо, некоректне питання, але я не уявляю, щоб в Україні хтось так зміг промити людям мізки… А може, фашизм – це якась органічно близька російській ментальності ідеологія?
Для мене все це тим більше дивне, бо, маючи таке трагічне тоталітарне минуле, росіяни знову повертаються туди ж, звідки прийшли. І це при відкритих джерелах, в епоху інтернету і можливостях вивчати власний і чужий історичний досвід.
Я не думаю, що фашизм у загальноприйнятому сенсі – це національна ідея Росії. Скоріше великодержавний націоналізм. Останні кілька років Кремль послідовно нав'язував імперську ідеологію. І треба віддати належне – досяг чималих у цьому успіхів. Все те, над чим кепкували в інтернеті, – всі ці «Єдина Росія», «Наші» і всякі польоти на стерхах – дали результат. І який! Відродження і зведення до абсолютного культу святкування 9 травня, заперечення будь-якої критики дій керівництва СРСР до початку Другої світової війни, під час неї і після, поширення агресивного клерикалізму, заборони на будь-яку політичну діяльність для нових партій і рухів… І звісно, Україна для таких нових росіян була – як більмо на оці.
Про феномен України та історичне значення України й Росії одна для одної багато писав публіцист А. Широпаєв. Зокрема, він стверджує, що існування самостійної незалежної України – це крах для імперської, ординської Росії. Це приклад того, якою може бути Росія – демократичною, орієнтованою на Європу. Саме тому сьогодні Україна викликає таку ненависть у більшості росіян. Якщо резюмувати їх претензії зовсім коротко, то це приблизно так: «ач, хохли! В Європу зібралися! Не хочуть, як старший брат, жити в рідному бараку!» Пам'ятаєш, як у Марка Твена вдова Дуглас взяла до себе жити Гека Фінна. Гек почав їсти за столом ножем і виделкою, одягатися в чисте і ходити до школи. Але його батько, бездомний алкаш, не міг цього стерпіти і викрав хлопчика, змусивши жити на острові в хижі. Мовляв, дивися який – вирядився, грамотний став, пиху напустив, я з тебе цю пиху виб'ю, не така я людина, щоб це терпіти…
– Ну, і як воно – жити сьогодні в такій Росії? Стукацтво, тиск, страх?
Я особисто нічого такого не відчуваю, поки що принаймні. Але якщо все далі буде розвиватися такими темпами, то хто знає, що буде завтра. Професора Зубова ось відновили (Андрій Зубов – професор Московського державного інституту міжнародних відносин, звільнений з роботи у березні цього року після його критичних висловлювань щодо політики Росії в Криму – КУРС). Але ж його звільнили були! Вигнали буквально. Але він професор МГІМО і знакова фігура, величина. А якби на його місці був учитель історії зі звичайної школи?.. Сьогодні люди, які мають антиімперську позицію – не радикальну, не ультраліберальну, зазначу, не прагнуть її демонструвати.
– Друзів через свою позицію не вратив?
На щастя, ні. У мене мало друзів, але усі вони мають зважену і прагматичну позицію як стосовно ситуації в Україні, так і стосовно внутрішньої політики РФ. Разом з тим у мене є кілька добрих знайомих, які повністю, на сто відсотків підтримують курс Путіна, його антиамериканську лінію. Це не якісь маргінали, а успішні люди трохи за сорок, освічені і більш ніж заможні. Їм Путін подобається, розумієш? Це люди з п’ятирічними шенгенами і нерухомістю за кордоном, їхні діти ходять у добрі школи. Вони пишаються олімпіадою і святкують 9 травня від душі й клеять на свої BMW Х5 «Спасибо деду за победу» цілком щиро. Вони цілком щиро вважають і будуть вважати українців такими собі недоросіянами, яких здурили піндоси і які потребують міцної хазяйської руки. Історію Другої світової вони знають лише зі слів диктора Кисельова і йому подібних… При цьому це гарні люди, хочу сказати.
– Те, що відбулося і відбувається між нашими країнами, забудеться колись, перемелеться, як думаєш? Скільки часу тепер потрібно?
Ну, забудеться, звісно. Росіяни зараз люблять і німців, і турків, і шведів, і поляків, французів, чехів… А були ж різні часи в нашій історії. Інше питання – наскільки взаємна ця любов :)) На жаль, думаю, Україні і Росії ще далеко до примирення, власне, сам конфлікт навіть не вичерпаний. Війна з Грузією була шість років тому, а пряме повітряне сполучення відновили зовсім недавно, та й то після того, як там до влади прийшов проросійськи налаштований президент.
– Чи можливий для Росії акт каяття, вибачення, як, наприклад, було в післявоєнній Німеччині?
Дуже сумніваюся. По-перше, Росія – не Німеччина, по-друге, історія каже, що Росія – як керівництво, так і прості громадяни – вкрай рідко і неохоче визнавали себе винними у злочинах проти власного народу чи військових злочинах. Гадаю, що з Україною не буде винятку. А в умовах нинішньої парадигми це взагалі неможливо ні фізично, ні хімічно. Градус росте щодня.
– Чим усе закінчиться, як думаєш?
Можна дуже довго говорити на цю тему. Та чим завгодно. Від введення Путіним «миротворчих» військ в так звані ДНР і ЛНР до млявого тління напруги, яке буде підтримувати Росія. Те, що Крим пішов без шансів на повернення, – це медичний факт.
– А от ти сказав, чим це може закінчитися для Росії…
І правда. Росія з анексією Криму взяла на себе величезний фінансовий тягар. Новоявлені росіяни, очевидно, чекають, що на них виллється золотий дощ. Так і буде, але недовго. До цього у нас був дотаційний регіон – Чечня, де не було ані виробництва, ні сільського господарства, і ця ситуація викликала сильне невдоволення в росіян – «досить годувати Кавказ!» і таке подібне.
Патріотичний шал скоро спаде і прийде протверезіння – з ростом цін на продукти, послуги ЖКГ і електрику. Взагалі, окрім трагічного, в ситуації з Кримом багато й комічного. Так, російські ЗМІ з кам’яними обличчями повідомляють, що нарешті в кримчан з’явилася можливість обирати собі владу. Про те, що в Росії губернаторів і мерів призначають, чомусь ніхто не каже. Про ситуацію з мітингами вже відомо: в Криму, що став частиною Росії, доведеться забути про те, що можна отак просто зібратися на площі з транспарантами і при цьому не отримати дубиною межи очі. Що ж до Росії в довгостроковій перспективі – тут я б не взявся робити прогнози. Особливо – оптимістичні. Мені здається, дуже вже це невдячна і сумнівна справа.
– Насамкінець. Як думаєш, може дійти до такого, що ти вирішиш емігрувати?
Думаю, що до цього не дійде, хоча, як каже відоме російське прислів’я, – від суми і від тюрми… Сподіваюся, що настане якесь загальне протверезіння, переможе більш зважений підхід, Путін з новообраним президентом України сядуть і домовляться про для двох сторін прийнятні варіанти. Я для еміграції все ж застарий. У сорок років починати наново не хотілося б. Крім того, я люблю Росію, Москву, люблю людей, які тут живуть. Тому, сподіваюся, такий момент ніколи не настане…