fbpx
  • Головна
  • Публікації
  • Наша історія
  • Тадеуш Ольшанський: «Я прихильник пошуку того, що об'єднує польський і український Станіславів, і не акцентую на історичних подіях, що нас розділяють»

Тадеуш Ольшанський: «Я прихильник пошуку того, що об'єднує польський і український Станіславів, і не акцентую на історичних подіях, що нас розділяють»

Наша історія 14:06, 30.05, 2014

Уродженець Станіславова польський журналіст, есеїст і перекладач Тадеуш Ольшанський ділиться спогадами про місто свого дитинства і враженнями від сучасного Франківська. Незабаром на КУРСі – розділи з його книг про довоєнний Станіславів, які досі не перекладалися українською мовою.

Тадеуш Ольшанський – відомий польський журналіст, публіцист, перекладач та громадський діяч. Він народився у Станіславові в 1929 році й прожив тут до 1943-го. Потім була Угорщина, навчання в Польщі, блискуча кар’єра спортивного журналіста, а ще – переклади і публіцистика, за які отримав численні національні й міжнародні премії і нагороди.

Тадеуш Ольшанський також є автором двох книг про Станіславів «Креси кресів. Станіславів» (2008) і «Станіславів однак живе» (2010), за які у грудні 2013 року був удостоєний престижної премії імені В. Гулевіча (Варшава). Книги українською мовою не видавалися.  

У розмові з КУРСом письменник ділиться спогадами про місто свого дитинства і враженнями від нинішнього Івано-Франківська.

Незабаром читайте на КУРСі вибрані фрагменти з книг Тадеуша Ольшанського про Станіславів у перекладі івано-франківської поетеси й літературознавця Наталії Ткачик.

 

 Пане Тадеушу, розкажіть про вашу родину, коли Ольшанські оселилися в Станіславові?

Мій батько – лікар Тадеуш Ольшанський народився в Копичинцях під Тернополем. Медичну

освіту здобув у Львові, у 1909 році захистив дисертацію і до війни працював у Львові. А

потім його призвали до австрійського війська. Воював на італійському фронті, опинився в Польщі,

де вступив до польського війська. Після закінчення війни він опинився в Тлумачі, а з 1922 році

– у Станіславові, де був директором військового шпиталю. У 1925 році батько познайомився

з угоркою Катажиною Шименфальвінд і одружився. А 1929 року у них народився одинак ‒ я. І

моя родина Ольшанських у Станіславові жила до 1943-го, аж поки у силу різних

обставин змушена була тікати до Угорщини. Ольшанські до Станіславова більше не 

поверталися, а в рамках польської репатріаційної програми через Краків виїхали до Ополя,

де й осіли. Така доля моєї родини… В Ополю я здобув середню освіту, потім поїхав у

Варшаву, де вступив на факультет журналістики, і так у Варшаві й залишився. Але душею я

завжди в Станіславові…

 Сім’я Ольшанських виїхала зі Станіславова, коли Вам було 14 років. Очевидно, Ви пам’ятає місто тих часів…

Так, я детально пам’ятаю Станіславів до 1943, бо тоді розгорталися трагічні події. Оскільки

моя мама була угоркою, то сім’я підтримувала зв’язки з угорськими лікарями і з

комендантом станіславівського гарнізону, угорцем, полковником Домокошем Ейклером. І в

нашому домі відбувалися зустрічі представників польського руху опору з угорськими

офіцерами. Батьки розуміли, що якщо виявиться, що в нашому домі зустрічаються польські

конспіратори й угорські офіцери, то це скомпрометує угорців, а нас негайно арештують і,

може, навіть розстріляють… Угорці попередили моїх батьків, щоб ті були готові до такої

ситуації, що протягом години потрібно буде виїхати…

Дати точно не пригадую, але то був кінець жовтня ‒ початок листопаду, страшний мороз, 1943 рік, коли нам сказали, що за годину мусимо втікати. Приїхала угорська вантажівка, батьки могли взяти лише по валізі в руку… Нас завезли на залізничну станцію, завели у вагон і закрили… Батьків попередили: не

можна подавати навіть ознак життя, коли двері вагону відкриють – то знатимете, що ви вже в

Угорщині. У вагоні, крім нас, було ще дві чи три польські родини зі Станіславова, ми всі на

купу тіснилися… Дуже довго їхали, поки потяг нарешті зупинився, двері відкрилися. Перед

нами стояв угорський солдат. Тільки тоді нас випустили, завели до лазні, потім нагодували.

Ми були в Угорщині…

 Де саме у Станіславові Ви мешкали?

Спочатку на вулиці Пелеша, а потім на Сапєжинській…

 Нині – Стометрівка, Незалежності…

Так. Ми там жили в кам’яниці під номером 29 ‒ вона збереглася й донині ‒ в одному

будинку з українцями, навпроти мешкали євреї… Дітьми ми всі разом бавилися… Ніяких

суперечок… Певною мірою Станіславів був винятком серед інших галицьких міст. До

вибуху війни в місті не було міжнаціональних непорозумінь. Це вже згодом німці-гітлерівці,

з одного боку, і совіти, з іншого, спритно використовували міжнародні конфлікти, що

спричинило трагічні події… Але до того в Станіславові різні національності розумілися між

собою краще, ніж в інших регіонах. Загалом, найбільше було євреїв, потім ішли поляки,

потім українці, але була теж величезна німецька колонія, жило тут і досить багато угорців,

молдаван, вірменів, які в основному займалися торгівлею. Тоді навіть була приповідка, що

коли приїздить новий вірменин до Станіславова, то плачуть два євреї і три поляки, бо

вірменин у них забирає клієнтів… І якось ці різні національності жили в згоді. Мали свої

костели й церкви, театри, мали свої школи, навіть гімназії. У міжвоєння у Станіславові діяло

три польські гімназії, одна єврейська, одна німецька і одна українська. Представники кожної

з національних меншин мали своїх представників у раді міста, у владі… Було багато

інтелігенції… Досить заглянути в адресну книгу, щоб побачити, скільки в той час було

лікарів, адвокатів, інженерів ‒ за національностями.

 Чи в Івано-Франківську 2000-х Ви впізнали Станіславів Вашого дитинства?

Я би навіть сказав, що старий Станіславів в своїй основі лишився неторканим, він вцілів,

зокрема, в архітектурі, в структурі міста… Адже й досі стоїть пам’ятник Міцкевичу, досі є

старий польський театр, де зараз українська Філармонія, є будинки, в яких виступав Іван

Франко. Я прихильник пошуку того, що об’єднує польський і український Станіславів, і не

акцентую на історичних подіях, що нас розділяють.

 Як у Вашому сприйнятті вживаються сучасний Івано-Франківськ і довоєнний

Станіславів?

Мені дуже подобається ідея, про яку говорив мій приятель Юрій Андрухович, що те, що всередині міста – це Станіславів, а те, що довкола – то Івано-Франківськ. Також краєзнавець Іван Бондарєв видав антологію, яку влучно назвав «Літературний StanislawІФ». І коли мене питають, що мені найбільше подобається в Івано-Франківську, я відповідаю: в Івано-Франківську найкращим є Станіславів. І це правда. Місто, яке мало 60 тисяч, тепер має 250 тисяч мешканців… Місто, яке мало одну лише вчительську семінарію, сьогодні є університетським містом. Місто розвинулося, і це природно, і я пишаюся цим. Інша річ – жахливі бетонні будинки, яких набудували за совдепії… Але ці блоки є не тільки в Івано-Франківську… Досить проїхатися польськими містами, щоб переконатися, що радянські поверхівки там теж є.

– Яким було Ваше повернення до Станіславова після майже п’ятдесятирічної перерви? 

Справа в тому, що в молоді роки я вивчав журналістику, потім був спортивним

кореспондентом, коментатором п’яти олімпійських олімпіад, перекладав угорську

літературу, працював журналістом в Угорщині. Я займався абсолютно різними недотичними

до Станіславова речами. Тоді це місто для мене практично не існувало. Хоча час від часу я

зустрічався з друзями зі Станіславова… І от аж у 1999 році разом із сином і одним із моїх

онуків (а маю їх аж 5) ми поїхали до Івано-Франківська – пригадати собі… Мені тоді було

вже 70 років! І раптом у пам’яті усе віджило… Подумалось: я ж ціле життя займався

найрізноманітнішими справами, чим завгодно, тільки не місцем свого народження… І після

повернення у 1999-му я ходив тими станіславівськими вуличками, де колись жив, де була моя

школа, де мешкали мої друзі, де відбувалися трагічні події… І старе місто раптом у мені

віджило…

 Як з’явився задум написати книги спогадів?

Зі Станіславова у Варшаву тоді ж у 1999 році я повернувся з відчуттям, що місто мого

дитинства у мені ожило настільки явно, ніби я бачив світлини. Тоді я вирішив усе зафіксувати в книгах, тож поїхав удруге до Станіславова і почав збирати матеріали. І у книжці «Креси кресів. Станіславів» на одному подиху описав усе, що пригадав… Зокрема, вулицю Тиху, якої зараз уже немає, вулиці Пелеша і Камінського, початкову польську школу, єврейський квартал та синагогу… Описав Дору і Яремче, куди ми з мамою їздили влітку на відпочинок і де я малим хлопчиком бачив тяжку працю гуцулів на сплавлянні лісу… Описав трагічні події Чорного лісу і станіславівського гетто… Тисменицю і Коломиию, куди часто їздили з батьками… Площу Міцкевича, Майзлі… Описав розстріл людей після

вистави «Шаріка» у 1943 р., свідком чого я був… А в другу книгу «Станіславів однак живе»

ввійшли тексти про приїзд Пілсудського в місто, про те, як дивом врятували пам’ятник

Міцкевича, про мера Хованця, війська під Крихівцями та інше.

– Наскільки знаю, Ваші  книги про Станіславів мають неабиякий успіх…

Уявляєте, перша книжка (її видало польське видавництво «Іскри») витримала п’ять

почергових видань і розпродалося у кількості 20 тисяч екземплярів! Це щось неймовірне як

на теперішній книжковий ринок. І от після появи «Креси кресів. Станіславів» до мене почали

писати розсіяні по цілому світі станіславів’яни. Писали не тільки з різних куточків Польщі

(Варшава, Вроцлав, Краків, Щечін), але й з Німеччини, Ізраїлю, Франції, Австралії, США,

Канади… Люди мені писали з вдячністю за спогади і пересилали різну інформацію, свої

приватні свідчення, старі документи, що стосувалися Станіславова… І так з’явилася друга

частина книжки під назвою «Станіславів однак живе», котра теж дочекалася кількох видань і

розійшлося кількістю 10 тисяч екземплярів.

Ми – вже старше польське покоління, ми поволі відходимо, проживши своє… Нас щораз менше… Але нас об’єднує величезний сентимент до цього міста…

 

Розмовляла Наталя Ткачик, Варшава

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: