fbpx

УГКЦ у Донецьку: за хворий Донбас, проти орди

Суспільство 10:56, 18.08, 2014

"Українську церкву на Донбасі всіляко переслідують – погрожують священикам і монахам, захоплюють отців у заручники, залякують прихожан", – розповідає сестра Єроніма, монахиня-служебниця парафії Покрови Пресвятої Богородиці у Донецьку. Сестра більше десяти років працювала при катедрі в Донецьку і виїхала з міста однією з останніх духовних осіб. Офіційний привід – супровід парафіян у духовний табір в Яремче. Причина – монахинь розшукували бойовики.

Снаряд ГРАДу розбив ворота і вибив вікна кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ в Донецьку. Тижнем раніше самопроголошена влада розграбувала храм, опечатала допоміжні приміщення церкви. Владику Степана Менька та інших отців трьох донецьких греко-католицьких парафій деенерівці проголосили "американськими агентами" і відкрили на них полювання. Пограбували житла священиків, а в будинку владики поселили поліцію ДНР…

 

Тиск і спротив

"Донецьк отримав у спадок від радянської влади потужну кадебістську систему стеження і залякування. Доносам тут ніхто особливо не дивується, влада це заохочувала. Активістів, які брали участь у проукраїнських зібраннях і мітингах, силовики знали в лице. З ними, так само, як і з нашими священиками, проводили так звані бесіди. А навесні цього року почалися вже відверті утиски і світських активістів, і церковних людей", – розповідає про життя у Донецьку сестра Єроніма. Вона відстоювала Україну разом зі своїми парафіянами, допоки не почалася війна.

Якщо для більшості українців цей рік поділений на час до і після Майдану, то для донеччан таким вододілом став референдум самопроголошеної ДНР про нібито самовизначення регіону, пояснює сестра. До референдуму 11 травня Донецьк пережив хвилю національного пробудження. Після референдуму його придушили "російські туристи".

Донецьк з перших місяців Майдану приєднався до протестів, розповідає монахиня. Але цей рух був специфічним – намагання проявити український дух переросло у виступи за єдність України. "Щодня в центрі Донецька на площі Леніна проходив мітинг, на який збиралися по 200-300 людей, – каже сестра Єроніма. – Мітинг відкривали молитвою і гімном України. В екуменічних богослужіннях об'єдналися священики греко-католицької, римо-католицької і протестантських місцевих церков. Це для Донецька було подією". Донеччани цікавилися тим, що відбувається, і долучалися до виступів.

"Наприкінці січня донецький Майдан об’єднав до тисячі людей. Ці люди казали, що вони українці, і виступали за те, що майбутнє Донбасу має бути з Україною", – продовжує сестра-служебниця. Якраз тоді місцева влада активно розкручувала в регіоні ідею відокремлення – спочатку автономії, а потім і переходу під руку Росії. На учасників проукраїнського руху натравили Антимайдан.

"Влада організувала рух антимайданівців. До нього зганяли шахтарів і бюджетників. Я це знаю з перших уст, бо багато наших парафіян приходили радитися, що їм робити, – пригадує монахиня. – Вчителі, працівники лікувальних установ та державних підприємств розказували, що відсутніх на провладних мітингах звільняють з роботи. Дуже важко було щось радити людям, які мусили виживати у такій системі примусу й використання адмінресурсу. Люди важили не тільки роботою, за позиції їм погрожували розправою з рідними".

Не тільки українські активісти, але й Українська греко-католицька церква в Донецьку постійно була під тиском і слідкуванням. "Можна було поговорити по телефону, а потім про щось із бесіди тобі нагадували чоловіки, які представлялися працівниками спецслужб", – каже монахиня. До священиків приходили офіційні особи і підсилалися особи неофіційні. Перші наполягали, що отцям бути разом із вірянами на мітингах невигідно, мовляв, не отримають землю для будівництва храмів та й з парафіями матимуть проблеми. Другі попереджали, щоби припинили поширення "бандерівщини".

 

Страх і мовчання

"Ми старалися найперше проповідувати Слово Боже, – розповідає про діяльність УГКЦ в Донецьку сестра Єроніма. – Церква однозначно є поза політикою, але проповідування правди – то є обов’язок Церкви. І тому, коли ми бачили, що дії влади, чи людей, чи суспільні настрої суперечать закону Божому і заперечують християнський моральний світогляд, то, звичайно, говорили, що так робити не можна. Як громадяни держави Україна ми мусимо бути законослухняні і не маємо права брати участь в чомусь такому, що порушує закон. Церква попереджала, що референдум про від'єднання Донеччини є незаконним. Це була не політика, а спрямовування до правди. Церква мусить виховувати в правді свій народ, бо не може поширювати неправду".

Невдовзі після незаконного референдуму в Донецьку відбувся найбільший  мітинг прихильників єдності України. Однак піднесення, яке супроводжувало цю акцію, обернулося на розчарування й зневіру – мітинг розігнали. Після фізичної розправи донеччани вже не ризикували виходити на вулиці заявляти свою думку. Саме тому без особливого опору погодились на владу бойовиків з триколорами, вважає сестра Єроніма.

УГКЦ у Донецьку: за хворий Донбас, проти орди 1"Коли почали говорити, що Донецьк відійде Росії, люди піднялися. Пам’ятаю 10-тисячний мітинг з величезним українським прапором. В усіх була ейфорія: нарешті ми всі разом показали, що Донбас – це є Україна! – розказує монахиня. – Люди були налаштовані на мирну акцію. І навіть у той момент, коли на них із прилеглих до головної площі вулиць побігли чоловіки з битами й арматурою, скандували їм назустріч: "Ми вас любім! Ми вас любім!" Ті налітали і били, і різали ножами – до крові й до смерті. Після нападу до лікарів звернулися десятки людей з ножовими пораненнями, сотні побитих. Були вбиті. Люди пережили шок – вони побачили, що немає межі насиллю. Міліціонери стояли і просто спостерігали за бійнею".

Сестра Єроніма зауважує, що нападники, а то були люди типової кримінальної зовнішності – спиті, із наколками, без зубів, у специфічному одязі, – майже всі мали вогнепальну зброю і стріляли в повітря. Було зрозуміло, що все відбувається з мовчазної згоди влади і під прикриттям силовиків. Люди злякалися. "Український рух в Донецьку придушили силою. А Донбас – це регіон, де говорять передовсім мовою сили, – каже монахиня. – Тамтешні люди виховуються і живуть в системі постійного застосування примусу й фізичного насилля. Не можна їх звинувачувати у тому, що мова сили їм зрозуміла найбільше".

Приблизно тоді ж, у час духовного зламу українських активістів, у Донецьк ринули "російські туристи". Чоловіки в камуфляжах і зі зброєю приїжджали автобусами й вантажівками з боку кордону з РФ. Поселялися в санаторіях і гуртожитках. Об’їжджали місто, влаштовували мітинги в мікрорайонах. Тепер уже вони під російськими прапорами збиралися щодня на центральній площі Донецька і годинами скандували проросійські гасла. "Я була на такому мітингу і бачила, що його вели росіяни. Місцевих мешканців було небагато. Але то вже не мало значення, – каже сестра Єроніма. – Український Донбас затих".

 

Війна і хвороба

З травня, відколи в Донецьку запанувала ДНР і місто почали регулярно обстрілювати, його почали так само регулярно грабувати. Одними з перших розгромили церкви і маєтки священиків. Мародери з так званого ополчення обібрали всі храми, за винятком православних Московського патріархату. Священиків принижували й били. "Були випадки дуже сильного побиття пасторів протестантських Церков, які підтримували місцевий Майдан і були учасниками українського руху", – каже сестра Єроніма.

Владику Донецької єпархії УГКЦ Степана Минька деенерівці назвали "особливо небезпечним ворогом" та "американським шпигуном" і оголосили до затримання. Врятувало екзарха від розправи тільки те, що на той час він був на реколекціях поза Донецьком. Бойовики зайняли будинок владики, влаштували обшук в церквах, пограбували кафедральний собор, опечатали всі допоміжні приміщення.

"Донецькі сепаратисти не раз викрадали священиків, брали їх у заручники, – продовжує монахиня. – Наприкінці травня захопили священика римо-католицької церкви. На початку липня викрали нашого отця Тихона Кульбаку". Більше двох тижнів отець провів у підвалах донецького СБУ. Про його звільнення на своїй сторінці у Фейсбук написав координатор молитовного намету в Донецьку Сергій Косяк: "Емоційний стан дуже пригнічений, фізично отець Тихон так само виснажений. Коли я спілкувався з ним, він плакав ридма, як дитина. Не вдаючись у подробиці, скажу, що людина кілька разів дивилася в очі смерті".

Сестри-монахині також дивилися в очі смерті разом зі своїми парафіянами. Сестра Єроніма ще з двома товаришками покинули Донецьк вже тоді, коли перебувати в місті для них стало персонально небезпечно. "Озброєні чоловіки питали за сестрами і шукали нас", – каже монахиня. Коли ж місто обстрілювали з мінометів і ГРАДів, коли горіли будинки і гинули люди, сестри продовжували працювати на парафії. "Дуже багато молилися, – розповідає сестра. – Створювали молитовні групи. Проводили цілодобові чування. Організовували молитовний ланцюг – люди молилися по черзі – так, що молитва цілодобово не припинялася. Шукали захисту в того, хто може захистити найбільше".

Крім духовної підтримки і розради, надавали реальну, як її назвала сестра Єроніма, допомогу – хворим і пораненим, а також тим, кому треба було виїхати. Монахині домовлялися і через знайомих вивозили людей із Донецька. "Тоді ще не було коридорів і волонтерів, – пояснює сестра. – То не були якісь героїчні вчинки, то були щоденні вчинки людяності, яку треба було в тій ситуації проявити".

"В умовах війни спрацьовує паніка. Поширюються страх і зневіра. В таких умовах важливо людей підтримати і розрадити. І це є теж немаловажне служіння Церкви, – вважає сестра Єроніма. – Бо коли людина перестає боятися, коли страх перестає бути визначальним, то вона приймає адекватні рішення і дає собі раду".

Як духовна особа, сестра Єроніма сприймає війну на Донбасі як випробування хворобою. "Донбас – хвора частина України, і вона природно дошкуляє здоровим. Так само, як є хтось хворий в сім’ї, – це незручно, це додаткові матеріальні витрати, це тягар, який викликає роздратування і бажання від нього позбавитися. Але водночас ми розуміємо, що це є наше випробування від Бога. Бо хвора людина також терпить через свою хворобу, – пояснює сестра. – Мені здається, що саме так треба реагувати на Донбас: він не є поганий, він є хворий. Колись був інфікований, і ця інфекція тривалий час прогресувала. Її не лікували, тож тепер вона стала відчутна для всього організму – для всієї України".

Швидко змінити світогляд Донбасу, тобто вилікувати хворобу, неможливо, вважає монахиня. Це завдання на майбутнє. А зараз треба відкинути амбіції, різницю у світогляді, політичних поглядах, перестати шукати крайніх і солідаризуватися, щоби рятувати Україну в особі кожного українця, каже сестра Єроніма.

 

Молитва і правда

Монахиня обґрунтовує свої слова ще зовсім свіжими переживаннями. "Це не говориться по телевізору і в газетах, але я вам скажу, бо маю право сказати – звідти приїхала. Якщо ми зараз не захистимо свою землю, то завтра та орда прийде сюди. Не деенер, не сепаратисти, не покручені українці. Ті, хто зараз знищує Донецьк, – це дика, озвіріла орда з Росії. Вона не тільки стріляє, займається мародерством і грабує. Їй потрібні не тільки наші статки, хати машини. Вони зазіхають також і на твоїх близьких, – каже сестра Єроніма. – Бойовики ґвалтують жінок і дітей. Це страшна трагедія. І якщо їх не зупинити на Сході, то вони прийдуть сюди, на Захід, і зруйнують наші сім’ї і весь наш світ".

Хто може, той має стати на прю із ордою. Хто не може зробити цього фізично, мусить допомогти на духовному рівні. Чим? Молитвою, жертвою, постом, перераховує можливі способи монахиня. "Молитва за охорону наших чоловіків і синів є великою силою. Кожна наша молитва є захороною для тих, хто під вогнем, – вона захищає героїв, – наголошує монахиня. – І те, що вони воюють із озброєним до зубів військом не так зброєю, як своїм духом і гарячим серцем, і перемагають – це Божий знак. Це знак, що Бог на нашій стороні, бо Бог завжди є на стороні правди".

Чим більше ворог нападає, тим більше маємо боротися, повчає монахиня. "Нашою зброєю є молитва і жертва. Молитися треба за ворогів – тоді Бог змінить їх. Вища сила в один момент може скласти ситуацію так, як не міг би собі помислити жоден військовий стратег. Так, як це було на Майдані, – каже сестра Єроніма. – Нашою жертвою є не тільки гроші чи праця для армії. Відмовитися зараз від непотрібного й шкідливого у своєму житті – це також важливо. Бог приймає духовні обітниці так само, як кожну нашу жертву і кожну нашу молитву. І якщо народ об’єднається перед Богом для армії, то Бог його благословить. Але треба часу. І віри".

Для всіх нас, вважає сестра Єроніма, ця війна дана як випробування – щоби стати не тільки свідомими українцями, але й свідомими християнами: "Ми можемо дуже багато зробити для того, щоби в Україні був мир. І в цьому Бог розраховує на кожного з нас".

 

Наталія Кушніренко

 

До теми:

Першу парафію Святої Вервиці УГКЦ у Донецьку започаткував 20 років тому парох з Івано-Франківщини, отець Василь Пантелюк. Богослужіння проводили у приватному будинку. На 2014 рік у Донецьку УГКЦ має три парафії, центром екзархату є кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці, також цього року посвятили новозбудовану церкву Святого Миколая на ще одній парафії. Сестри-монахині прибули в Донецьк у 2001 році. Відкрили Катехитичну школу, яка діє дотепер. Цьогоріч при церкві навчалися 50 чоловік  – 4 групи дітей і батьківська. Сестри готують дітей до першої сповіді, опікуються ними в навчальних заклаладах. Окремо працюють з молоддю. У Донецькому екзархаті УГКЦ сестрам і священикам допомагають 40 катехитів. Це світські особи, які мають духовну освіту – навчалися в Катехитичному інституті при УКУ. Катехити разом із сестрами влаштовують реколекції для родин своїх парафіян. Монахині разом зі священиками мають духовну працю з неповнолітніми в СІЗО, а також у тюрмі з довічно ув’язненими.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: