Знаєте, де традиційна система освіти зазвичай ставить у цьому реченні кому? Саме так: дозволити не можна, заборонити.
Усі 11 років ми навчаємо дітей бути слухняними, чемними, стати в рядочок, писати під лінійку, йти туди, куди скажуть, і робити те, що змушують. А потім – бац! – і в кінці 11 класу ми раптом кажемо їм: “Ну що ж, тепер ти дорослий – вирішуй все далі сам”. А що ж діти? А діти не знають, як це робити. Вони не вміють прислухатись до самих себе, аналізувати свої потреби та бажання, співміряти їх з реальним світом навколо і продовжують виростати в інфантильних дорослих, які не вміють простого, здавалось би, – приймати рішення і брати відповідальність за наслідки цих рішень.
Розповім вам одну історію.
Минулого року ми постали перед питанням: як вирішити проблему користування ґаджетами у невеликій групі підлітків у нашому навчальному процесі. Дозволити? Заборонити? Дозволити частково? Де ж саме ставити цю незручну кому?
Для початку ми, дорослі, вирішили, що нам важливіше навчити дітей працювати у демократичній спільноті, чути одне одного і нас, дорослих, в тому числі. Тому ми запропонували ідею “законодавчих зборів”, яку ми поцупили в однієї із найбільших студентських організацій світу AIESEC. На наших зборах усі мали право голосу: один голос в кожного із дітей і по одному голосу у двох дорослих в просторі. Діти, відповідно, були в більшості.
Ми глибоко вдихнули, видихнули і таки вирішили застрибнути у повну демократичність.
ЩО Ж ІЗ ЦЬОГО ВИЙШЛО?
Перший місяць
Ми користувалися ґаджетами необмежено і скільки кому захочеться. В результаті незадоволеними залишались дорослі. Нам хотілося грати в настолки на перервах з дітьми, спілкуватися, знайомитись, а діти весь час сиділи в іграх. Ми порушили це питання на законодавчих зборах. Пояснили нашу точку зору. Ми запропонували заборонити повністю. Нагадую – діти в більшості. Діти погодились.
Другий місяць
Кілька днів ґаджети були повністю забороненими в просторі. Тут вже незадоволеними стали самі діти. Вони нам пояснили, що якщо ми повністю забороняємо, то їм “хочеться все більше і більше”. Ми почали шукати спільне рішення. Після довгих обговорень ми дійшли до компромісу: 15 хвилин на день спільної гри, коли всі сидять водночас. Дорослі залишились тими, хто контролює виконання домовленостей.
Це правило працювало найдовше, практично майже 4 місяці.
Але дорослим набридло бути “поліцейськими”. Контролювати підлітків – ще те задоволення, і вислуховувати щодня “ну ще 5 хвилин, ну це ж нечесно” було не зовсім приємно. Ми скликали чергові законодавчі збори. Діти нас послухали, обговорили і запропонували самим стати “поліцейськими”. В результаті до кінця навчального року діяла доволі складна система виборчої посади поліцейських, слідкування за дотриманням правил та контролювання наслідків його порушення.
Настав вересень. Почався новий навчальний рік і нове коло законодавчих ініціатив.
“Діти вже дорослі”, подумали ми і запропонували повну свободу з ґаджетами, сподіваючись на їхню підліткову свідомість. Нас вистачило рівно на місяць. Днями я знову проводила законодавчі збори, на які було винесено дві пропозиції:
1. Пропозиція дорослих: “Ґаджетами користуватись заборонено не в навчальних цілях”.
2. Пропозиція дітей: “Ґаджетами дозволяється користуватись під час обідньої перерви (15-20 хвилин). Якщо дитина отримає два зауваження від вчителя, на цей і наступний день дитина віддає телефон у коробку і користується ним лише у навчальних цілях. Зауваження анулюється наступного дня”.
Година чітких дискусій, аргументованих зауважень, уточнень та пошуку компромісу.
За пропозицію дорослих було 4 голоси “за” і 6 голосів “проти”. За пропозицію дітей було 9 голосів “за” і один голос “проти”. Один із дорослих в результаті підтримав пропозицію дітей. Зміни в Кодекс були прийняті з пропозиції дітей.
Незважаючи на те, що дорослі формально “програли”, я почуваюсь у виграші. Кожного разу наші законодавчі збори ставали серйознішими та складнішими.
- Діти почали аргументувати свої думки, і там, де раніше звучало “бо того”, тепер звучать конструктивні аргументи.
- Діти почали вчитися слухати одне одного та дорослих у просторі. Вони аж тепер починають розуміти, що суть дискусії не в нападках на опонента, а в реальному пошуку рішення, яке б задовольнило всіх.
- Діти починають приймати рішення спільноти і погоджуються брати відповідальність за наслідки порушення таких рішень.
- І найголовніше: діти не встають у драматичну позу протесту, тому що знають – вони будуть почуті.
Демократія – це не лише про красиву картинку самоврядування і можливість вибирати шкільного президента. Демократія у школі – це інструмент моделювання дорослості і тренування навички прийняття рішень: інколи простих, а інколи – складних і неоднозначних.
Різні школи у світі по-різному трактують важливість демократії у шкільному процесі. Демократична школа Summerhill, яка діє у Великобританії з 1921 року, дозволяє дітям ухвалювати рішення стосовно усього спектра роботи школи – від бюджету та найму працівників до обідів та уроків, на які вони теж можуть вирішити НЕ ходити.
Таке радикальне вміння “відпустити” дитину є часто занадто страшним і, будьмо реалістичними, неможливим в реаліях зарегульованої ліцензованої освіти. Нова українська школа дуже поволі відпускає віжки, намагаючись дати більше свободи дітям, але натикається на потужну стіну дорослих, які вперто голосять “не можна”.
Але змінюватися доведеться. Якщо ми хочемо, аби наші діти вміли приймати власні та суспільні рішення самостійно, без нас, нам доведеться поволі, поступово, незважаючи на наше доросле его, все-таки сказати:
Дозволити, не можна заборонити.