Наше з вами спільне благословення в тому, що ідеології оточують нас буквально зусібіч. Ми живемо в середовищі ідеологій та не можемо потрапити у світ, де їх не існуватиме.
Ідеологія в найзагальніших рисах – це система, яка описує наше сприйняття світу замість нас. Як альтернативу цьому загальному визначенню можна вживати також термін «міт». Скажімо, будь-яка реклама формує ідеологію бренду та ідеологію продукту. Реклама не просто повідомляє нам інформацію про товар. Вона делікатно підсовує нам очікувану реакцію від продукту. «Мезим» – це не просто ліки від живота, якщо глянути рекламу. Мезим – це ніби частина української побутової та гастрономічної культури, не менш важливий, ніж вареники чи кров’янка. «Мезим» у рекламі – це не медикамент. Це частина застілля. Ця реклама насправді не розповідає нам про продукт. Вона розповідає, як ми маємо сприймати цей продукт.
Усе, що потрапляє в інформаційне поле, так чи так є продуктом і медіатором певних ідеологій, певних переконань і мітів. Ця колонка є продуктом моєї переконаности в тому, що більшість українців трактують ідеології відповідно до власних уявлень та упереджень, не зіставляючи їх з реальністю. Ресурс, на якому ви читаєте цю колонку, є водночас продуктом і ретранслятором певних ідеологій. Ця колонка з’явилася саме на «Курсі», тому що вона певним чином суголосна ідеології ресурсу, навіть якщо викладена в ній інформація не відповідає поглядам редакції.
Відмінність між ідеологією та поглядами – річ дуже складна і цікава. А коли доходить до політики, ми зобов’язані проводити власні пошуки цієї відмінности. Якщо, звісно, вважаємо себе громадянами, а не просто мешканцями України.
В цій та кількох наступних колонках я збираюсь оглянути кілька базових політичних дискурсів сьогодення, пояснити їх засади, а також знайти місця, в яких погляди представників цих політичних середовищ йдуть врозріз із їхньою ідеологією. А вас прошу про єдине – не кваптесь таврувати мене як представника будь-якого політичного поля і на цій підставі відкидати сказане. Наприкінці останньої колонки я залишу абсолютно особистий коментар із абсолютно особистим поглядом на проблему і середовище політичних ідеологій загалом. І ось тоді можете накидатись і таврувати, я буду не проти. З цим і переходимо до аналізу – за напрямком письма, зліва направо.
Якщо відсортувати всі образи та звинувачення, які сьогодні вживають як відмашку для закінчення дискусії (формату «Та що з ним говорити, він же Х»), я переконаний, що перше місце з астрономічним розривом займе зневажливо кинуте «лівак». Це слово настільки зужите, що звинувачення в лівацтві давно стали жартом і, зрештою, перетворились на автопародію. Це, звісно, осторонь того факту, що політична орієнтація людини каже нам хіба про позицію, яку цю людина, ймовірно, буде відстоювати. Належність до лівого чи правого крила не робить людину бездумним фанатиком ідеології. Бездумним фанатиком ідеології людину робить бездумний фанатизм і більше нічого.
Особливо цікаво спостерігати за тим, як звинуваченнями в «лівацтві» розкидаються люди, котрі самі поділяють, пропагують і практикують глибоко ліві політичні погляди. Але перш ніж відчиняти двері серпентарію, слід визначити для себе, що таке оте легендарне «лівацтво».
Для ультраправих, звісно, комуняками будуть усі, хто не ультраправий. Так само для ультралівих усі не ультраліві будуть фашистами, тому дивуватись не випадає. Проте насправді ситуація з ідеологічною орієнтацією українців набагато складніша. І в рази гірша, ніж у це хочеться вірити.
Ліві погляди – це парасолькове поняття, яке охоплює всіх – від соціал-демократів до анархо-комуністів. При цьому принцип зарахування до політичної лівиці не надто очевидний – так, соціал-демократів багато хто схильний зараховувати до центристів, а українських націонал-соціалістів узагалі відносять до ультраправих сил, хоч на ділі більшість українських «ультраправих» насправді просто ультраконсерватори, які при цьому поділяють ліві економічні погляди.
Але перш ніж розбирати підходи до реалізації державної політики, слід визначити загальні засади лівих ідеологій. Отож, суспільство поділяється на велику кількість опозицій. Кожна опозиція складається з привілейованої та депривованої груп. Зазвичай привілейована група набуває своїх привілеїв через утиски депривованої групи, але не завжди. Скажімо, на економічній осі «експлуататорами» будуть люди, котрі заробляють гроші пасивно, через володіння капіталом, натомість «експлуатовані» отримують винагороду за продаж своєї робочої сили, при цьому винагорода, на думку лівих, завжди менша від ККД робітника.
Фемінізм, скажімо, також належить до лівого крила, принаймні в соціальному вимірі. І з нього можна зробити прекрасну ілюстрацію концепції, з котрою, власне, і борються ліві, незалежно від своєї радикальности, – статус кво. Суфражизм (і фемінізм) розвинувся як рух жінок за виборче право і право на працю. Відтак є спокуса сказати, що зі становленням загального виборчого права і загального права на працю потреба у фемінізмі відпадає. Багато хто, власне, каже про це прямим текстом.
Однак важливо розуміти, що жодна соціальна чи економічна проблема ніколи не існує і не може існувати осторонь від загального контексту. Ситуація, в якій жінкам відмовляють у праві на працю чи праві обирати, автоматично породжує цілий ряд соціально-культурних практик, які створюють чіткі лекала образу «жінки». І образу «чоловіка», як на те.
Виборче право чи працевлаштування не можуть викорінити побутові практики, тому жінка часто продовжує ототожнюватися з «природною функцією», тобто народженням дітей, а чоловік – із зароблянням грошей. Берегиня і здобувач, всі ви знаєте цей стереотип. Образ жінки має відповідати «чоловічому погляду», аналогічно цьому погляду має відповідати і образ чоловіка – образ чоловіка визначається через його відмінність від жінки. У клінічних випадках все, що може асоціюватися з жіночим началом, вважається неприйнятним для чоловіка, все, що асоціюється з чоловічим началом, – неприйнятне для жінки. Це здебільшого спадок надзвичайно консервативного ХІХ століття, коли секс був неприйнятним для порядного панства, а люди розмножувалися брунькуванням.
Ситуація, в якій привілейована група ділиться з депривованою частиною прав, які в привілейованих уже є, називається «статус кво». Українською «статус кво» можна перекласти як «нате вам ваше виборче право, лише заткніться». При цьому привілейована спільнота схильна ігнорувати один нюанс – дискримінація закорінена в людських практиках, а не лише в законодавстві. Коли жінка отримує право на працю в соціумі, де вже укріпилась ідея про жінку як берегиню, – очевидно, що сприйматимуть цю жінку відповідно.
Соціальні практики, які виникають внаслідок дискримінації, нікуди не зникають – звідси звинувачення бездітних жінок в егоїзмі, думка про «непридатність» жінок до певних типів роботи тощо. Право на працю не означає суспільну санкцію на самореалізацію, і в цьому полягає один із ключових аспектів лівого дискурсу. Статус кво, на думку лівиці, лише допомагає закріпити перформативну та інституційну дискримінацію, навіть якщо юридичну дискримінацію скасовано. Люди – не букви закону, і діють вони відповідно до власного уявлення «нормальности», сформованого стереотипами минулого, а не вимогами сучасного. Або, як скажуть чимало лівих, для привілейованих рівність прав виглядає як дискримінація.
Перевірити останнє твердження, до речі, дуже просто. Подивіться і послухайте, що російськомовні громадяни кажуть про мовний закон, про мовні квоти та про обмеження на імпорт російської медіапродукції. З приходом Незалежности в Україні буцімто з’явився статус кво (єдина державна мова та гарантування її розвитку), але фактично російська продовжувала домінувати в усіх просторах, а дискримінація за мовною ознакою (російськомовними україномовних) була непомітна, хіба якщо ви самі дискримінували инших людей.
Політична лівиця за означенням спирається на ідеї соціальної та економічної рівности. Представники цього крила віддаватимуть перевагу соціальному забезпеченню над вільним ринком: податок на прибуток, обов’язкове страхування працівників працедавцем, профспілки, трудові угоди, пенсійні виплати та розширення соціальних виплат для незахищених груп населення – це економічні складові лівої політики. В основі лежить міркування про те, що збільшення податків пропорційно до доходів є виправданим, оскільки суми, які залишаються після сплати 40% із мільйона гривень та 10% із десяти тисяч гривень, однаково непорівнювані. Інакше кажучи, багатша людина може віддавати більший відсоток свого доходу без шкоди для власного добробуту.
Якщо ви прочитали попередній абзац і ця концепція видалась вам привабливою – вітаю. На економічній осі ви перебуваєте зліва. Звісно, існують різні підходи до приватної власности, ба навіть різні інтерпретації цього поняття. В основі економічної лівиці лежить також ідея володіння засобами виробництва – ідея, згідно з якою фінансова нерівність породжується не так різним коефіцієнтом корисної дії робітників на різних рівнях, як засобами виробництва, що перебувають у власності бізнесовців, а не робітників.
Ліві стверджують, що така економічна система мало чим відрізняється від феодальної, коли селяни були змушені працювати на землі, яка їм не належала, і сплачувати за це частину продуктів феодалу. Частка праці феодала у загальній системі була найменшою, проте він отримував найбільший дохід. Із цього доходу феодал утримував челядь і озброював військо, яке захищало його маєтки у випадку війни, тобто зі своєї перспективи був благодійником селян. Однак, зауважать ліві, ситуація була б ефективнішою, якби земля перебувала в руках безпосередньо людей, котрі її обробляють, – і якби ці селяни самі вирішували, яку частину власних ресурсів слід виділити на оборону (чи напад, бо люди абсолютно не мирні, – доведено буквально всією історією).
Підхід до вирішення цієї проблеми суттєво відрізняється: від збільшення оподаткування для великих бізнесів та відповідного збільшення соціальних видатків у соціал-демократів до повноцінного демонтування державної влади і встановлення диктатури пролетаріату в комуністів чи ліквідації центральної влади як такої в анархо-комуністів. Якщо ви мрієте про сильну руку і справедливий розподіл ресурсів (на вашу користь) – ви прихильник авторитарно-лівих поглядів. Саме тих, які були декларовані в СРСР, – і це не дивно. Більшість українців прихильно ставиться саме до авторитарної лівиці, за що дякувати слід не так радянському спадку, як дикому олігархізму останніх двадцяти років.
Мабуть, найепічніша з економічно лівих партій України – ВО «Свобода». Це очевидно недемократична партія (у них є своє трактування демократії, але про це в наступних статтях), котра виступає за створення міцної політичної вертикалі та політику сильної руки. Однак якщо глянути на економічну частину програми (котру вони преіронічно називають «економічний націоналізм»), то знайти праву політику там буде непросто.
«Свобода» стоїть на засадах соціальної справедливости, виступає за серйозні обмеження приватизації та націоналізацію стратегічних підприємств (це означає, що держава стає монополістом у таких сферах, як залізничні перевезення, розподіляючи їх «за потребами»), а також за ренаціоналізацію «приватизованих підприємств, власники яких не виконують своїх соціальних… зобов’язань». «Свобода» також пропонує буквально ту економічну політику, яку запекло відстоюють більшість сучасних лівих: «Забезпечити можливість найманим працівникам набувати право власності на підприємства державної та комунальної форм власності, брати участь в управлінні ними та у справедливому розподілі прибутків».
Осторонь самих концепцій (якість котрих залежить від того, у що ви вірите), на ділі «Свобода» втілює радше стратегії лівого популізму. Прикметна історія з франківським локомотиворемонтним заводом. Міський голова Руслан Марцінків, для котрого перезапуск підприємства був одним із ключових пунктів самопіару кілька років тому, взяв приціл на створення робочих місць (фінансованих із бюджету), а не на прибутковість чи доцільність роботи самого підприємства.
Популізм – це лихий брат-близнюк будь-якої ідеології. У лівому полі це означає, що працевлаштування і виплачування зарплати якомога більшій кількості людей більш пріоритетні, ніж створення реальних продуктів, які стимулюють розвиток економіки. Лівий популізм схильний викидати гроші на фундаментально збиткові проєкти замість вкладатися в реформування підприємств до реальних вимог.
Лівиця, звісно, не обмежується економікою, хоча вважає абсолютно всі виміри публічного життя так чи так пов’язаними з економічними взаєминами. Проте соціальні нерівності (расові, ґендерні, вікові тощо) набагато доцільніше розглядати в контексті иншої ідеології, котра також бере за основу права людини. Хоч і трактує саме поняття прав людини геть не так, як політична лівиця. Йдеться про вельми популярний нині неолібералізм, і наступна колонка буде присвячена саме йому.