Сирійський божок Мамона, як відомо, не відрізняється войовничістю. Божество заможності, демон фінансової стурбованості прагне суспільної тиші. Війни, повстання та революції протипоказані вірним служителям Мамони. Проте в країні, звідки воїнський дух виганяли усім шаманським скопом, місце кшатріїв спорожніло. І коли ворог прийшов на поріг, прапор оборони опинився в руках торговців-вайш’їв та пролетаріїв-шудр.
Таке вже бувало у світовій історії. Іноді торговцям і пролетаріям вдавалось перемагати. Все залежало від типу війни. Торговці і пролетарії перемагають у революційних війнах і програють у регулярних. А ще має значення той час, за який торговцям і пролетаріям вдається сформувати свою військову еліту (так би мовити, протокшатріїв).
Взагалі, це дуже важливо: хто стоїть на чолі.
Критично важливо.
На чолі української посполитого рушення стали олігархи (бо решта розбіглась піднімати з бруківки більші, менші й зовсім дрібні уламки золотого «батону всевладдя»). Зрозуміло, що характер рушійних сил визначає характер війни. Те, що отримало назву «АТО», воленс-ноленс набуло вигляду роздутої в часі і просторі антирейдерської операції. Комерційної війни зі всіма її ознаками та особливостями.
Розберемо їх детальніше.
Перша особливість комерційної війни на Південному Сході України – вона нагадує айсберг. Нам показують лише «верхівку» війни: малозрозумілі переміщення військових, «зачищення» блок-постів (які оголошуються небуденними перемогами), відступи з вже захоплених міст, безглузді маневри бронетехніки на ранкових площах серед людей, що з похмілля ніяк не можуть второпати, що відбувається і головне – «на хріна?».
Нам не показують:
- хто і скільки платить за те, що БМП входять до міста N й, відповідно, хто й скільки платить за те, щоби ті БМП звідти забрались;
- як перерозподіляють впливи на галузі промисловості на Південному Сході і як це впливає на мінометні обстріли спальних районів перерозподілених заводів і фабрик;
- хто активізує натовп на одній вулиці і хто заспокоює такий самий натовп на сусідній;
- від кого реально отримують зарплату працівники правоохоронних структур і скільки зарплат вони отримують одночасно;
- куди і за скільки щезає охорона радарів та військових складів, коли до тих наближаються диверсанти;
- чому через «закритий» кордон переходять, перелазять, переїжджають всі, кому не ліньки, включно із синім броньованим «тигром» Жириновського,
ну, й ще зо два десятки подібних «непоняток».
Другою особливістю комерційної війни є те, що регулярні збройні сили виконують, здебільшого, ролі статистів, «терпіл», «картинки» для ЗМІ й цапів-відбувайлів для усіх охочих. Реально (й за реальні гроші) воюють приватні армії олігархів та найманці з боку їхніх опонентів.
Кількість цих приватних армій загрозливо зростає. Практично кожний український олігарх терміново формує свою персональну армію, яка захищає і захищатиме – в першу чергу – його інтереси. Всі згромадження «ветеранів», «козаків» та майданні сотні вже розібрані олігархами та підвладними їм політичними силами. До України летять, пливуть і їдуть професійні «дикі гуси війни», пропахлі лівійським димом, іракським порохом та сирійським газом. Обивателі ще не зрозуміли, що відбувається насправді, але експерти вже чітко окреслити тенденцію – Україна стає полем перманентної війни всіх проти всіх.
Власне, саме для утримання приватних армій (а зовсім не для інвестицій в напівздохлу економіку) до України спрямовуються фінансові потоки. В таборах на кордонах майбутньої «сірої зони» пачки стодоларових купюр перелітають з кишені до кишені, як зелені ластівки нової епохи. Все більшої ваги набувають «польові командири» – майбутні генерали, командуючі регіональними арміями. Вони ще скажуть своє слово. Мало не здасться.
Третя особливість комерційної війни – приватизація територій і перетворення їх на маленькі «корпоративно-феодальні» володіння. Фінансово-промислові лідери регіонів на очах стають всевладними князьками і царьками.
Вони вже сьогодні мало в чому залежать від центрального уряду. Завтра вони стануть повністю незалежними. Некоронованими монархами областей, аграрних і промислових кластерів. Володарями тіл і душ «маленьких» харківчан, херсонців, вінничан, закарпатців і т. п. Їм вже тепер практично пофіг, хто саме стане президентом «децентралізованої» країни. В тому плані вибори 25 травня мають радше ритуальний характер і (на жаль) майже нічого не вирішують.
Реальна влада вже перейшла в ті регіони, де сформовані консолідовані олігархічні еліти. Там, де вони поки що не сформовані (наприклад, в моїй рідній Івано-Франківській області), центральний уряд ще має шанси збирати податки з посполитих. Але й це, судячи з останніх сумних тенденцій, ненадовго. Адже, здається, єдиним дієвим аргументом «центру» залишились консолідовані іноземні кредити. Останні, як відомо, отаманам не довіряють. Принаймні вимагають посередників з ознаками легітимності.
І четверта особливість: в цій війні все, абсолютно все вирішують гроші. Недарма Барак Обама у відповідь на анексію Криму не оголосив священного походу проти агресора. Він сказав: Путін змушений буде ДОРОГО ЗАПЛАТИТИ. Такий лейтмотив. Москва буде платити. Київ буде платити. Ахметов заплатить. Коломойський платить вже. А в кінці ланцюжка виплат – ми з вами, дорогі платники податків і споживачі енергоносіїв. Ми заплатимо так, що нам і не снилось. Заплатимо за всіх і за все. Бо так завжди було, є і буде. Амінь.