31 грудня виповнюється 39 років з того часу, як в Івано-Франківську поїхав перший тролейбус. Перший тролейбусний маршрут був з вокзалу на вулицю Галицьку.
“Наше місто було передостаннім українським обласним центром, де запускали тролейбуси”, – пригадує тодішній очільник тролейбусного депо, організатор тролейбусного руху у Франківську Леонід Яковець.
Лінію будував будівельний комбінат «Прикарпаття». Будувалася вона довго, а завершення було заплановане на 1983 рік.
“Вулиця, якою їде тролейбус, не може бути вужчою за 8,5 м. Це норми. Автобус може їхати на 6 м, а тролейбус – ні. Коли я приїхав в Івано-Франківськ, якраз робили реконструкцію Галицької, клали тролейбусні опори. Там починалася перша лінія: Вокзал – Галицька. На вулиці Тролейбусній було поле. А поруч котельня і більше нічого”, – пригадує Яковець.
В ті роки все будівництво і всі інші роботи відбувалися відповідно до нарядів. Документ передбачав замовлення, виготовлення і відвантаження. На все мав бути наряд: трансформатори, вимикачі, кабель, дріт, автоматика тощо. Якщо немає наряду, то навіть стола не можна було купити.
Тому через Міністерство ЖКГ треба було «занарядити»: Запорізький завод для Франківська випускає трансформатори, а Кременчук – ще якусь комплектацію і т. ін. “Вже якщо є наряд, то ми аж тоді зв’язуємося з виробниками і домовляємося, як отримати. Тоді щоб зв’язатися Криму з Івано-Франківськом, треба було пів доби не відходити від телефону, аби замовити з’єднання”, – розповідає Леонід Яковець.
Щоб організувати тролейбусний рух, частину людей набрали місцевих. Було дві групи водіїв, яких ми відправили на навчання у Вінницю. А ще потрібні були люди, які знали тролейбус не як пасажири, а як фахівці. Спеціалістів з електротранспорту я брав із Житомира. З Хмельницького було кілька водіїв. А зі Львова взяли трьох спеціалістів з організації руху.
“Тоді всі хотіли бути водіями. Адже у водіїв була більша зарплата. Хоч не така велика, як у робітників інших промислових підприємств – Радіозаводу, «Позитрона», Арматурного чи «Карпатпресмашу». Доводилося брати працівників із сіл, але в них не було франківських прописок. Відповідно, треба було шукати гуртожитки. Все це робилося через міську компартію. Вони розселяли наших працівників по гуртожитках різних підприємств. Це займало багато зусиль”, – каже Яковець.
Спочатку було так: одна підстанція. 10 тролейбусів. Одна лінія. Тролейбус їхав з Радіозаводу до вокзалу. Це той маршрут, що і зараз його маємо – одиничка, додає він. 8 машин їздило. І два було в резерві. Перші тролейбуси були «Енгельс», російські. Під пуск все давали новеньке.
Через два роки поїхала друга лінія – тролейбус №2. На ній курсували чеські “Шкоди”.
“Я тоді дізнався, що у Ворошиловграді (зараз – Луганськ) є 10 нових чеських «Шкод». Вони були нові, низькопідлогові, з електронною системою управління. Їх там отримали, але не хотіли ними займатися, тому не вводили в експлуатацію. Транспорт був новий, треба було вникати, вчитися, розбиратися. Тому я вирішив забрати тролейбуси в наше депо, а вони не заперечували”, – розказує Яковець.
Обміняти тролейбуси – була ще та епопея. Леоніду Яковцю довелося постояти на килимах не в одному партійному кабінеті. Але ідею відстояв. Російські тролейбуси, які були у Франківську, пкередали у Севастополь і Полтаву. Це було перспективне рішення. “В ті часи, якщо ти мав «Шкоди», то тобі й надалі мали знову і знову постачати «Шкоди». Тому ми далі роками отримували новенькі з заводу”, – додає перший очільник тролейбусного депо у Франківську.
