Письменник Степан Процюк поділився літературною новиною в мережі.
"Через короткий час у Видавництво Discursus появиться перевидання моєї повісті "Бийся головою до стіни". Повість про сина і матір. Про сина і батька. Про життя і смерть. Про відродження із попелу.
Загалом, цю повість, впевнений, ще очікує цікава літературна доля. Через різні причини "Бийся головою до стіни" виявилася малочитаною… Я би дуже хотів, щоб кожен із вас, друзі, читачів та нечитачів моїх книжок, прочитав саме цю повість", – звернувся до читачів автор.
"Читала Вашу повість. Сказати, що сильно вразила, – не сказати нічого.. Зараз це одна з найкращих книг, яку я прочитала за останні роки…" – відгукнулася Viktorija Malzhenska.
Степан Процюк опублікував один із уривків повісті:
"Прийшли дві різноволосі жінки. Жодна не нагадувала матір. Син відправив їх назад. Жінки плакали.
Прийшло десять. Одна принесла в зубах квітку, щоб прикрасити синові стіл. Друга вивчила колискові, які йому співала мама. Третя одягнула материн одяг. Четверта стала залежною мазохісткою. П’ята вивчала життєпис його матері. Шоста купала його в любистку, як колись мама. Сьома часто плакала й пила транквілізатори. Восьма наказувала забути про матір. Дев’ята постійно говорила про свого покійного батька. Десята варила їжу за рецептами його дитинства. У них усіх на часину оживало материнське лице – й одразу гасло. Син розпрощався з кожною. Матері не було ніде.
Син знайшов багато грошей. Винайняв багатьох людей. Вони створили музей його матері. Найталановитіша актриса прекрасно імітувала забутий материнський голос. Найобдарованіший снознавець намагався посилати в його сни мамине обличчя, що поволі даленіло й згасало. Кілька разів мати приснилася.
…Вона сходить із трапа літака в Дюссельдорфі. Десь там, де безвісти пропав її батько. Син чекає внизу. Мати, не промовляючи ні слова, простягає йому пакунок. У ньому – рідкісний вид жука. Син не знає, що це означає. Жук-ієрогліф – це зашифроване послання матері. Вони опиняються удома, на кухні. Поруч – бабуся. Син розглядає жука, а, може, його мисленнєву проекцію.
– Мамо! Бабусю! Що це таке?
Мовчанка. Мама одягнена в зимове пальто, хоча надворі літо. Бабуся, здається, у сивому халаті. Мама й бабуся ходять по кухні. Мовчать. Потім кудись зникають…
Музейна команда працювала професійно, але без краплі ентузіазму. Деякі небагаті поети намагалися складати панегірики на честь його матері. Вони вигадували пафосні символи й зашифровані образи. Молоді музиканти створили величну симфонію, в якій була відбита немеркнуча любов сина до Тієї, яка його породила. Скульптор виліпив її погруддя. Воно нагадувало камінь. Воно не може ні плакати, ні сміятися. Мама сміялася рідко, але часто ридала. Професійна плакальниця намагалася імітувати материнську скорботу. Син оплатив її роботу й прогнав.
Ще одна хвойда розповідала синові, що знала його матір і недавно бачила її в тому селі, де мама народилася. Син поїхав у те село. Ні матері, ні найменшого натяку на її присутність. Він опитав усіх людей, не минаючи найстарших і наймолодших. Ніхто нічого не знав. Тільки най-най-старші згадували молоду чорноволосу вчительку, у якої загинув на фронті батько і яка, народивши дитину, виїхала до чоловіка разом зі своєю мамою. Син питав, чи не бачили тут стару жінку, що відвідувала кладовище. Його запевнили, що не бачили. Хвойда зникла без сліду.
Кілька кон’юнктурників хочуть писати про його маму книгу й знімати фільм на кошти сина-креза. Він кличе їх на аудієнцію. Митці лізуть зі шкіри, аби перейнятися його скорботою. Декому з них це майже вдається.
– Нам би лише кошти й гонорарчик за роботу, а ми би вже постарал…
– Геть!
Один знаменитий учений – геронтолог і некромант – кажуть, оживлює трупи. Але йому потрібна велика лабораторія й багато років для експерименту. Син наказав привезти геронтолога. Тому близько вісімдесят літ.
– Треба провадити ексгумацію… вивчати кожну кістку… тому, що…
…син раптом згадав про деяких ненароджених й абортованих, яким він був батьком…. запах неспокутної провини здушив горло…
– Ви вільні. Не треба нічого.
– Але ж ви не дослухали…
– Прошу вийти. Вас відвезуть.
Мамо! Що мені робити, мамо? Як жити, рідна?!
Потім він пішов до лікаря, котрий був спеціалістом із синдрому втрати. Лікар говорив багато й пожвавлено. Він бачив багатьох скорботних. Вони щось робили, чимось займалися, привчаючись жити з кожноденним відчуттям порожнечі. Лікар давав багато порад, нагадуючи про тлінність людини, про те, що зі смертю можна лише змиритися. Нарешті він сказав, що мама не померла в синовій пам’яті. Лікар цитував вірш: «Коли помрем і заростем квітками// у споминах ще оживем не раз// аж доки, поруч з нашими кістками// помруть усі, що пам’ятали нас». Рядки дихали елегійною безнадією. Син запитав:
– А ви переживали втрати?
– Так, мої батьки вже мертві, – промайнула моментальна тінь на його обличчі.
Син розповідав, що він зробив для пам’яті матері. Лікар розводив руками.
– Відпустіть її.
– Як це?
– Нехай її душа заспокоїться, адже ми так мало знаємо про надтонкі енергії…
Син подякував лікарю, щедро оплативши його роботу, і вийшов. Удома він упав на коліна, промовляючи: «Богородице, Діво, радуйся».
Мати перетворювалася на символ".