27-річний Олег Саєнко з Житомирщини був мобілізований на початку 2023 року й у квітні отримав поранення під Бахмутом. Чоловік восьмий місяць проходить лікування у відділенні травматології обласної клінічної лікарні й переніс уже понад два десятки операцій.
Історію пораненого захисника розповіли в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.
Поки Олег лікується, два з чотирьох його молодших братів продовжують захищати Україну: один – біля білоруського кордону, інший – в Запорізькій області. Обидва приїздили провідувати брата в лікарні під час своїх фронтових відпусток. Усі троє братів-захисників найбільше хвилюються не так один за одного, як за свою маму, адже її серце болить за них усіх. А ще вони переймаються за своїх молодших братів. Щоби їм не дісталася ця війна у спадок.
Олег отримав поранення, коли ішли на штурм. Чоловіка оглушило і засипало землею. Було пошкоджене плече, і він не відчував правої ноги. Згодом побратими відкопали його і дотягнули до місця, де можна було перечекати.
Його евакуація була непроста і тривала з 7-ї до 11-ї вечора. Олега занесли в підвал і переклали турнікети. Винесли знову до машини, а вона вже побита осколками. Вернулися в підвал, віднесли чоловіка до стіни, прилетіла міна поряд – і йому травмувало другу ногу та лице. Турнікетів уже не було, тож він зняв пасок зі штанів і перетягнув ногу.
Потім прийшли хлопці з ношами і забрали його. Занесли в хату, зняли берці, взяли на машину і повезли до бахмутської дороги. Там перевантажили на іншу “швидку”, де Олегу розрізали одяг і надали першу медичну допомогу.
Більше Олег не пам’ятає нічого. Каже, отямився вже в лікарні у Краматорську, коли ставили перший апарат зовнішньої фіксації. Потім ще три дні був у реанімації в Дніпрі, а в Івано-Франківськ приїхав 11 квітня.
На сьогодні Саєнко переніс понад 20 операцій на ногах і спині. Крім травмованих ніг, мав ще пробиту лопатку. Самі операції чоловік переносить нормально, але каже, що йому важко після них відходити і знову ставати на ноги.
“Розходився тільки, а тут операція – і я вже лежу. Мені важко, у мене ускладнення. Потім відходжу, стабілізуюся, знову операція – і я знову лежу”, — розповідає Олег.
Коли Олега поранили, його 21-річний брат Руслан, військовослужбовець строкової служби, був на Одеському напрямку. Нині він – у відпустці: провідує брата в лікарні і хоче хоч трохи допомогти батькам, які залишилися на немалому господарстві: мають корову, теля, коня, баранів, кіз, свиней, кролів і курей. Самі з двома неповнолітніми синами – 8-річним Сергієм та 12-річним Кирилом.
Руслан розповідає, що батьки дуже важко сприйняли й пережили звістку про поранення старшого сина. Особливо мама, хоча вона й старається не показувати, як їй тяжко. Тим паче, що мама не знала до останнього, що Олег воює. Він був мобілізований ще 3 січня, але від неї приховували, що він на фронті, бо “серце в мами не залізне”. Їй казали, що він у Миколаєві на навчаннях.
Руслана призвали на строкову службу восени 2021-го і мали б уже демобілізувати, якби не війна. Він каже, що зараз всі строковики переслужують, є й такі, які вже по три роки служать замість півтора. Після відпустки хлопець повертається до місця служби біля білоруського кордону на рідній Житомирщині. Згодом планує підписати контракт на військову службу. Має передчуття, що війна надовго.
Олег же говорить, що про це не думає, а після поранення перестав дивитися новини. Він скаржиться на страшні болі, що терзають його ночами. Вдень відволікається жартами з товаришами по палаті, теж військовими, чи якимись забавками на телефоні, а приходить ніч – “ні спати, нічого не можу”.
Новин же йому вистачає і тих, які розказує по телефону ще один рідний брат – 24-річний Роман, який зараз на фронті. Спершу Роман пішов на строкову службу, а потім підписав контракт. Воює з перших днів повномасштабної війни: Буча, Ірпінь, зачистка Херсона, потім був на Донбасі, а тепер – на Запоріжжі.
“За себе так не боявся, як зараз за брата Романа переживаю”, – каже Руслан.
А Олег, продовжуючи тему страху перед війною, додає, що, коли йшов на війну, навіть не замислювався над тим, що його можуть поранити чи вбити.
“Страх був тільки в перший день, а потім десь пропав узагалі. Просто було завдання – і ми йшли…” — каже Олег.