50-літній Валерій Бондаренко з позивним Француз – майданівець, на війні з росією з 2014 року. За плечима – Французький іноземний легіон. Коломиянин воює в складі 107 бригади ТрО. Зараз оговтується від нещодавніх поранень – підірвався позашляховик, у якому був із побратимами. Валерій розповів УП свою непросту сімейну історію та поділився важливим воєнним досвідом.
“Це був бойовий вихід. Приїхали, поставили машину в “сірій зоні”. Відпрацювали та повернулись назад. Барс тільки завів двигун, передачу ввімкнув назад – пролунав вибух. Нас замінували, підклали вибухівку. Впевнений, що за допомогою місцевих колаборантів. У мене пошкодило руку, ногу, ребра, легені, око. В руці арматурина стоїть, в нозі так само. Через пару місяців, сподіваюсь, хоч помаленьку, але почну ходити. Все це – робочі травми. Якщо мене не спишуть, то повернусь у підрозділ, і далі працювати“, – розповідає про поранення чоловік.
Народився в сім’ї офіцера КГБ, але став українським націоналістом.
“Я народився в Коломиї в сім’ї військового. Батько служив в одному з гарнізонів радянських військ у Германії. Працював у Комітеті державної безпеки, переслідував “бандерівців”. Він часто приносив додому якісь документи, а я мав можливість їх читати. Мені вже тоді було цікаво, чому людей, які борються за себе та свої домівки, називають злочинцями”, – пригадує Валерій Бондаренко.
Одного разу малим, то був десь 1984 рік, з колегою вкрали вдома червоно-чорний прапор. “Не знаю, звідки взяв його батько. Можливо, якийсь конфіскат”, – розповідає він. Причепили стяг на трубу заводу “Коломиясільмаш”, де робили навісне обладнання для тракторів та інше. Пожежники намагалися його зняти, ледь трималися на іржавих металевих сходинках. Вони так і не змогли добратися туди, куди вдалося малим. Довелося залучати вертоліт.
“Батька викликали в “контору”, наказали розібратися: “Що за фігня? Ми ж з бандерівцями покінчили!”. Він додому – а прапора нема. Батько якось цю справу зам’яв. В мене тоді срака була червоною, а я сам був чорний від люті. Так почалася моя особиста боротьба з режимом”, – посміхається Валерій.
Зазначає, що коли лізли на трубу в Коломиї, то усвідомлювали, що червоно-чорний – це прапор боротьби.
Коли йому було років 14, товариш, який супроводжував експедиції нафтовиків на північ СРСР, запропонував полетіти з ним з Франківська в Сиктивкар. Валерій сказав мамі, що йде на тиждень в гори. “З Сиктивкара нас вертольотом перевезли в Троїцько-Печорськ, а далі на всюдиходах по тайзі – прокладати лінію електропередач. Я бачив багато кинутих поселень та колишніх таборів. Зустрічав місцевих, що залишилися, – нащадків українців. Чув розповіді, як людей завозили в “теплушках” по залізниці, що просто вела в тайгу. Там їх кидали посеред снігів. Тим, кому пощастило знайти якісь інструменти та знаряддя, вдавалось вижити”, – описує він.
“Коли я подорослішав, зі своїм батьком не контактував. Він, мабуть, вважав, що Бога за бороду схопив, пішовши на ту службу. Вона його дуже змінила. Він жив тільки своєю роботою. Всім, хто хотів бути частиною системи, вона давала якийсь зиск. Їм та система подобалась, тому що давала владу”, – розмірковує чоловік.
Міг стати архітектором, але потрапив з радянським паспортом у Французький іноземний легіон. Багато років жив у Європі, будував яхти, а потім пішов на Майдан та в батальйон “Айдар”. Були Піски, Опитне, ДАП. Весь 2014 та 15 рік пройшов на Донбасі.
Після поранень і контузій виїхав назад, до Італії, відновив всі контакти, почав працювати. Але не сумнівався, що буде велика війна, що москалі нас просто так не лишать. Коли 23 лютого 2022-го він побачив новини про чергову масовану кібератаку на українські держсайти, то зрозумів: почалось – треба їхати.
В Києві Француз був вже 25 лютого. Декілька місяців воював у складі Української добровольчої армії (УДА) Дмитра Яроша, а потім перейшов у 107-му окрему бригаду тероборони.
“Те, що ми робимо на війні, – просто чоловіча робота. Я завжди казав своїм хлопцям: “Якщо ви сьогодні повертаєтесь із завдання, значить, Боженька витягнув вам гарного туза. Ви виграли джекпот”, – каже Валерій.
Воїн говорить, що гумор та посмішка допомагають виживати на війні:
“Боятися смерті? Ми рано чи пізно всі помремо. Єдине питання в тому, що саме ти боїшся залишити по собі. Всі ми підемо звідси. Але як? Якщо хтось про мене колись згадає з посмішкою, це вже буде супер. Гумор та посмішка на війні розвіює тугу людей, які там стають песимістами. Інколи гумор твердий, болючий для когось, але без нього неможливо, він допомагає вижити.
Якщо на фронт потрапляє песиміст, у нього починається ще більший депресняк. Він замикається в собі, а потім кричить, що все пропало, ми всі загинемо. Такі не затримуються надовго у бойових підрозділах і не виживають на війні”.
Розповідаючи про реалії війни, Валерій Бондаренко описує радянщину, як все ще живе в українській армії.
“Ті, хто сидить у конторах, хто займає інтендантські посади, трясуться просто, правдами і неправдами підсиджують, випихають інших, аби тільки їх самих не відправили на передок. Є деякі офіцери ще старої, радянської школи, які колись щось закінчували, а тепер стають командирами батальйонів, комбригами або замкомбригами, i вони все роблять, щоб залишитися позаду”, – з власного досвіду розповідає військовий.
Француз наголошує: москалів не зупинять ані 20, ані 30 або ще 100 тисяч їхніх вбитих солдат.
“Вони будуть лізти постійно, на жаль. Якщо тільки ми не розвалимо ту імперію зсередини – коли кожний народ, який там є, матиме своє урядування. Для того, щоб перемогти цього ворога, українцям потрібно бути реалістами. Дивитися тверезо на стан речей, які є в нашій армії, які є в армії москальській. Вони будуть і далі закидати нас м’ясом. Збройні сили жодної країни нам не допоможуть. Нам допоможуть хіба тільки співчуттям та наданням зброї. Треба навчати наших людей боротися, йти далі вперед, а не тільки оборонятися. Для цього треба організовувати резерви”, – вважає він.
Ми багато чого маємо робити вже, а не у майбутньому, наголошує Валерій:
“Зараз майбутнього у нас нема. Є тільки сьогодення. Якщо на тебе буде летіти ракета, ти не будеш думати, як і який будинок побудуєш, коли вона в’***бе. Ти будеш думати, що зробити, щоб вона не в’***бала. Кожний українець має думати, що йому робити, щоб ця ракета не долетіла. А тим, хто не знає, треба приєднуватися до тих, хто знає і вже робить. Тільки так ми переможемо”.
