Старший солдат Мар’яна Савицька – стрілець, помічниця гранатометника одного із механізованих батальйонів 92 окремої механізованої бригади імені отамана Івана Сірка. Щоб служити тут і захищати Україну, вона залишила роботу та налагоджений побут у Франції.
Мар’яна родом з Івано-Франківщини, по закінченні школи та коледжу у 2008 році вона поїхала до Варшави навчатися на психолога в університеті імені Вишинського, де здобула диплом магістра. Паралельно працювала у варшавських психіатричних клініках. Відтак переїхала до Франції, де працювала за фахом.
Дівчина зізнається, що за кордоном у неї загострилася любов до всього українського: “я стала дуже пишатися своєю національністю”. Тому в 2014 році з початком російсько-української війни, каже Мар’яна, “відчувала якусь провину за те, що така молода і здорова спокійно насолоджуюся ароматом кави у французьких кав’ярнях. А тим часом мої однолітки воюють та гинуть за Україну”.
Найбільшим прикладом достойного життя українця-емігранта та самопожертви заради Батьківщини для неї став Василь Сліпак – оперний співак родом зі Львова, який після 20 років в Паризькій Опері як волонтер пішов на фронт захищати Україну і трагічно загинув. Тож під час чергового повернення з України до Франції, коли Мар’яна випадково зустріла давнього знайомого волонтера, який опікувався окремою механізованою бригадою імені отамана Івана Сірка, вона вирішила зайнятися військовою психологією в цій бойовій частині.
Після спеціальної підготовки її призначили стрільцем механізованого підрозділу, разом із тим вона фактично працювала військовим психологом частини. Підтримуючи та допомагаючи бійцям подолати психологічні проблеми, вона відчула себе на своєму місці та позбулася відчуття провини, яке мучило її у Франції.
“Чимало роботи із тими воїнами, які нещодавно втратили своїх побратимів чи пережили інші страшні удари долі. Намагалася всіляко достукатися до них, відволікти та зосередити їхню увагу на головному – боротьбі з окупантами. Іноді самій було морально важко. Проте старе відчуття провини, яке з’явилося ще у 2014-му, нарешті зникло. Адже я роблю те, що мушу як українка”, – зазначає вона.
На фронті в Мар’яни було чимало всякого: доброго й поганого. Та гумор завжди виступав найкращим комунікатором і ліками від стресу.
“У перші хвилини перебування на опорниках завжди намагаюся розказати якийсь анекдот чи просто смішну історію. Розповідаю бійцям про Варшаву та Париж, особливості менталітету тамтешніх мешканців тощо. Колеги діляться власними спогадами. Водночас ніколи не лякаю бійців якимись паперами. Все тримаю в голові, а головне – намагаюся бути щирою”, – усміхається вона.
Цієї весни, після ротації з зони бойових дій, старший солдат Мар’яна Савицька повернулася із побратимами до Чугуєва на Харківщині, де дислокується батальйон. Вона продовжує працювати із окремими воїнами та групами, а з відпочинком поки що не квапиться.
“Фронт для психологів починається тоді, коли бійці повертаються додому. Тому тепер роботи більше, ніж на Донбасі, – каже дівчина. – Адже окремі хлопці й дівчата мають глибокі внутрішні рани через втрату друзів чи інші бойові наслідки. Та, знаєте, побувши там, на війні, стала краще розуміти захисників України і навчилася знаходити найефективніші «психологічні ліки». Щодо Франції, то туди, поки триває війна, буду їздити у відпустку. Я повинна бути в Українській армії, інакше – не зможу називатися патріоткою”.
Фото пресслужби бригади та з особистого архіву Олени Демченко, інформує Діаспора.юа
