У Центрі надання соціальних послуг, що в селі Петрів Олешанської громади на Франківщині, доглядають людей з тяжкими захворюваннями і самотніх. Зараз у терцентрі живуть 38 людей похилого віку, 15 з них – вимушені переселенці. Серед ВПО склалася пара – Анна Целікова та Володимир Трухман. Вони втратили дім, але знайшли кохання.
Вони напівлежать на ліжку в чоловічій кімнаті і тримаються за руки – Анна Целікова з Попасної і Володимир Трухман з Ізюму. Анні Григорівні – 89 років, Володимиру Єгоровичу – 81 рік.
“Вони зустрічаються, – каже КУРСу про Анну і Володимира директорка Лариса Угрін. – Я й подумати не могла, що в цьому віці можуть бути такі почуття і стосунки”.
“Любов”, – кивають на Єгоровича сусіди по ліжках. В кімнаті живуть ще двоє чоловіків-переселенців, один із них лежачий. Вони не проти, що Анна Григорівна тут з ними.
У Володимира Єгоровича хворі ноги, він заледве ходить, спираючись на палиці. Два місяці тому чоловік переніс інфаркт, у Тлумацькій лікарні йому зробили екстрену операцію на серці. Зараз він ще відновлюється і тому переважно лежить. Анна Григорівна постійно поруч.
“Коли він був на лікуванні, вона дуже хвилювалася – щодня розпитувала. Коли його привезли з лікарні – не відходила”, – додає Лариса Угрін. Взимку було навпаки: коли Анна Григорівна долала двобічну пневмонію, її у жіночій кімнаті виходжував Володимир Єгорович.
“Скільки дівчат до мене приїхало! Мої солодкі!” – реагує на наш прихід дідусь і підморгує. “Ась?” – бабуся прикладає долоню до вуха.
Ганна Григорівна майже не чує. Вона повертається до чоловіка, і той голосно повторює – але не дослівно. Жінка усміхається, знає жартівливу вдачу свого Єгорича. Він говорить м’яким суржиком, вона – російською. Мову Анна Григорівна розуміє, але українською каже тільки “дякую” та “слава Ісусу Христу”, коли приходить у тутешню капличку на богослужіння. Зате співає українських пісень.
“Чуєш, Анн, пісню заводь”, – звертається до жінки чоловік. Бабуся пожвавлюється і починає баладу про любов. Дідусь дає їй змогу завершити виступ і затягує “Несе Галя воду”. Доспівують обоє.
“Вже возраст старий – так і живемо. Вона все тут, все рядом, дуже помагає – оно співаємо та в карти граємо”, – знову підморгує Володимир Єгорович.
Серйозно чоловік каже, що йому би здоров’я і дужі ноги.
“Я вже погано ходжу, а треба ще город садить, в мене 41 сотка. Собираюсь, як тільки все кончиться, їхать додому – на Харків, село Мала Комишувата. Син каже, що там покуда воюють. Багато людей побили. Треба ще трохи побути тут – так я тому тут і лежу. І згадую, як за день весь город скопував: і садив, і полов – все сам робив. Давно сам живу, ще з 1981-го году. От забрав би Ганну, а вона не хоче…”
Жінка не чує і просто усміхається.
Спочатку працівників терцентру шокувало зацікавлення Анни і Володимира одне одним, визнає директорка. Потім стосунки зворушили їх й вони їх підтримали. Хто не згодився і не підтримує – це дочка Анни Григорівни, яка живе в росії. Щоразу, коли телефонує, переконує маму, що їй такого не треба.
“Дуже переживає”, – так бачить її позицію директорка центру, через яку спілкуються мама й донька. “Така моя робота, хоч в глибині душі щемить, – каже пані Лариса. І додає: – Діти далеко. Ми не знаємо, що буде завтра. Думаю, що ці почуття дають їм обом стимул жити. І нам також”.
Закохані не мають куди повертатися з терцентру у Петрові. У Анни Целікової донька в росії. Вона її не забере. У Володимира Трухмана є син, але він не може його доглядати через сімейні обставини.
Читайте: Випробування на людяність: як на Прикарпатті приймають “неперспективних” ВПО
