субота, 16 грудня

Володимир Галайда: Гори приносять або славу, або смерть

Коломиянин Володимир Галайда входив у тридцятку міжнародних інструкторів з альпінізму в Радянському Союзі. Підкорив більш як 120 вершин, 10 разів піднявся на семитисячники. Про любов до гір та жертви заради них альпініст розповів КУРСу.
Зображення 1 / 5 Використовуйте клавіші для перегляду

Наше знайомство з Володимиром Галайдою почалося з дивної знахідки. 

На початку квітня туристи, які піднялися на Піп Іван, знайшли в стіні обсерваторії металеву коробку, а в ній – шматок напівзітлілого паперу. Але напис можна було розібрати:

"Група з Коломиї зробила траверс Вухатий Камінь – Піп Іван. Погода гарна, сонце, тепло, сніг і добра видимість. Спуск по дорозі підйому. Галайда, Малецький, Іванюк, Салістер. З празником!!!"

Записка датована 30 квітня 1977 року. Отже, минуло рівно 40 років.

Мандрівників, які сховали в обсерваторії на Попі Івані цю записку, почали шукати через соцмережі, і читачі КУРСу поділилися контактами одного з них. Це коломиянин Володимир Галайда, ми не могли не напроситися до нього в гості. Пан Володимир охоче погодився на розмову.

У свої 65 Володимир Галайда у чудовій формі: раз на місяць ходить у гори, щодня купається у Пруті та час від часу підтягується на турніку

 

Зцілення горами

Той день, коли залишив на Попі Івані записку, Гайлада і не пригадує.

"Ми тоді виходили кожної суботи-неділі в гори, я просто не пам’ятаю", – каже він.

"Був Малецький Діма, Іванюк… Він піднявся на Ельбрус, був старшим в експедиції. Четвертого чоловіка я не пам’ятаю. Мабуть, хтось за нього поручився і ми взяли його з собою", – говорить Галайда.

Ходити в гори Володимир Галайда почав з шкільних років.

"У мене був ревматизм серця, боліли суглоби, я не міг втримати в руках алюмінієву ложку. Лікарі не дозволяли ходити в гори, але я все роблю на зло", – сміється чоловік.

Тоді разом з друзями Володимир вчився альпінізму на Білому Камені в Надвірнянському районі та на Яремчанщині.

"Сідали в поїзд і там, де йдеться на печери Довбуша, лазили по деревах. Страхувалися мотузками для білизни. Мабуть, сучасні мотузки б не витримали..." – згадує Володимир.

Юні альпіністи не мали ні спорядження, ні відповідного одягу для походів у гори. Спали під байковими покривалами і замерзали в ноги, бо не було нормального взуття. У гори йшли щовихідних – зазвичай у суботу після обіду, бо в той час субота була робочим днем.

Професійно займатися альпінізмом, розповідає Володимир Галайда, почав після армії у 1973 році. Разом з товаришем поїхав на Кавказ з карпатськими значками "Говерляни". Мається на увазі значок "Альпініст СРСР", який видавала Івано-Франківська федерація альпінізму за сходження на Говерлу в зимових умовах з дозволу Всесоюзної Федерації.

"Щоб отримати значок, треба було здати норми, знати географію, знати всі гірські країни та найвищі точки у світі. Крім того, треба було вміти в'язати туристичні вузли та надавати першу медичну допомогу, вміти переправитися через річку, лазити на скелях та топтатися по снігу", – розповідає Володимир Галайда.

На той час Івано-Франківська обласна секція альпінізму складалася з трьох спортивних товариств – "Спартак", "Авангард" і "Буревісник".

"На ці товариства Москва виділяла 20-денні путівки. Заплатити треба було 30% вартості путівки, яка коштувала 18 рублів при зарплаті 60-90 рублів. Я тоді ще належав до "Авангарду", і нас двоє по путівці поїхали на Кавказ, – розповідає Галайда. – Потім приїхав додому і поїхав з Коломиї в Калуш. Там вступив у монтажне училище і там вже почав шукати альпіністів".

По закінченні училища працював Галайда в Івано-Франківському спеціалізованому управлінні №53 (СУ-53). Часто нелегко було поєднувати хобі з роботою.

"Я в 1976 році отримав догану, бо не поїхав в Угорщину, куди нас посилали з роботи. Через це три місяці отримував лише 25% від зарплати. Пішов скаржитися до прокурора, а він каже: "Всі рвуться за кордон, їх не пускають. Тебе посилають, а ти не хочеш їхати, то що можна сказати? Дурний чоловік". Наші бригади їздили в Німеччину, Нігерію, була можливість поїхати в Ефіопію з сім’єю, але жінка вперлася і не захотіла в Африку їхати", – пригадує Галайда.

З 1976 року він очолив секцію альпінізму в Коломиї від спортивного товариства "Спартак". А 1983 року отримав посвідчення інструктора-методиста з альпінізму третьої категорії, 1986 – другої категорії. У Радянському Союзі входив до тридцятки міжнародних гідів.

"Я не гнався за цим званням. Але на той час не вистачало інструкторів. Також інструктор, окрім відпустки, мав звільнення на два місяці від роботи, – розповідає альпініст. – Зараз я розумію, що в мене є сім’я. А тоді з червня до кінця серпня мене не було вдома, я був на Кавказі. Хоч би тут що робилося, родилися чи вмирали – мене не було".

Зате про всі болячки забув назавжди: горі зцілили.

 

За крок від смерті

На Кавказі, Памірі і Тянь-Шані Володимир Галайда підкорив 120 вершин.

"Із семитисячників п’ять разів був на піку Корженевської, тричі на Комунізмі (зараз пік Ісмаїла Самані – КУРС), раз на Леніна (зараз – пік Абу Алі ібн Сіни) та раз на Хан-Тенгрі".

Перший семитисячник Галайда подолав у 1982 році.

"Я тоді був керівником групи, з нами тоді йшов Борис Коршунов – чоловік, який на Леніна йшов вже 40-й раз. Я йшов з вантажем і не міг втримати темп. Група сильно розтягнулася, я йшов ззаду – хотів, щоб вся моя група піднялася, я все зробив, щоби група піднялася", – згадує альпініст.

Останні метри піднімався на колінах. Пояснює, що в альпіністів є традиція: якщо вперше піднімаєшся на вершину, останні метри треба долати на колінах. Потім інші учасники групи кілька разів підкидають новачка на руках.

"Серед альпіністів були й жартівливі традиції – цілувати льодоруб і клястися йому на вірність, що ні жінка, ніхто інший не інтересує. Учасників "Говерляни" намазували зеленкою – одні плакали, інші ображалися", – розповідає Галайда.

Щоб піднятися на семитисячник, потрібно серйозно готуватися.

"Піднімалися на висоту чотири тисячі, потім спускаєшся вниз. Потім піднявся трошки вище – і знову спускаєшся. Але ми все робили неправильно. Ми не мали де брати правильну інформацію. Це вже зараз у мене великий досвід і я можу розказати", – каже мандрівник.

Коли вперше долаєш семитисячник, розповідає Володимир Галайда, таке відчуття, ніби в голові цвяхи. Але згодом звикаєш. Втім, жодна медкомісія не може гарантувати, що ви подолаєте вершину.

"В кожної людини є стеля – своя висота. Один може піднятися на висоту дві тисячі, другий на три тисячі, третій – на п’ять. І вище не може піднятися", – пояснює альпініст.

Кілька разів життя коломиянина висіло на волосині. Вперше все життя промайнуло перед очима, коли на Кавказі його накрила лавина.

"Я вчив людей, як діяти в таких ситуаціях. Мене вчили. Але коли вас накриває тисяча тонн і ви під снігом, рухнутися там нереально. Я скинув рюкзак, скинув палиці з рук, рація на грудях була на 10 км. У Союзі, якби вона пропала, вас могли б посадити. Я лечу догори, вперся і став як поліно, у той момент увидів все своє життя", – згадує Галайда.

Вдруге опинився за крок від смерті, коли зірвався з Ельбрусу.

"За дві секунди я пролетів 18 метрів. Скельні гаки всі були довгі, а мають бути короткі. Тому і зірвався. Вилітає один гак, другий, третій, а на четвертому завис. За той час, що летів, побачив дитинство, школу, армію. Від шоку говорив так швидко, що мене не розуміли", – пригадує альпініст.

Останнім семитисячником Володимира Галайди був пік Хан-Тенгрі у 1993 році.

Під час експедиції тоді пропав альпініст Ігор Капірулін з Івано-Франківська.

"Він попри мене пройшов, і тут удар в спину і сильний порив вітру. Не можу зрозуміти, звідки удар, подивився – нікого ніде, нічого нема, я собі спокійно йду", – розповів про зникнення колеги Галайда.

Ця трагедія тоді зірвала плани щодо підкорення піку Перемоги – найвищої точки Киргизстану.

"Я вважаю, що він живий, просто він живе в якомусь іншому вимірі", – говорить Володимир Галайда про загиблого колегу.

Сильні альпіністи, констатує Галайда, або відходили від спорту, або десь допускали помилку і гинули. Він вирішив відійти, хоча у свій час його запрошували працювати гідом на Еверест.

"А для чого? Є сім’я. Я своїх дітей не виховував, хоч внуків виховаю – четверо дівчат і одного внука. Може, була б слава, може, я би працював, а може, на якійсь горі загинув", – міркує Галайда.

 

Поради для початківців

Щоб отримати насолоду від сходження на вершину, треба ретельно підготуватися.

"Перше: треба зрозуміти, чого ти хочеш йти в гори. Це треба глибоко зрозуміти. Друге: правильно себе вдягнути. Бо якщо натер ноги і вернувся незадоволений, ти більше ніколи в гори не підеш. Влітку кросівки, зимою – черевики, ліхтарики, штани, куртку з капюшоном, теплі рукавиці", – перераховує Галайда.

Попри загальну аптечку на групу радить брати й індивідуальні ліки. Адже у горах можеш залишитися сам. З їжі – сухарики, сухофрукти, термос з гарячим чаєм.

"Ми колись несли рюкзаки по 36 кілограмів: тягнули буряки в банці, картоплю, – з усмішкою згадує Галайда. – Хоча оптимальна вага багажу 16-18 кілограмів".

З людьми, з якими йдете в гори, вартує потрапити в екстремальні ситуації.

"Щоб зрозуміти, твоє це чи не твоє, треба потрапити в негоду з ночівлею, сходити з цими людьми в похід три-чотири рази. У горах має бути спільний стіл, незважаючи на те, що одні набрали з собою ковбаси, а інші – нічого, може, не взяли. Бувають такі люди, що хотів їх вигнати, дріб’язкові дуже. Вони в горах не можуть вижити, вони не для гір", – розповідає альпініст.

Втім, ходити в гори серйозно – це недешеве задоволення, особливо сьогодні.

"Це найдорожчий вид спорту. Пуховик коштує 8-10 тисяч гривень, найлегший і теплий спальний мішок так само, рюкзак і  спорядження – ще по 5-6 тисяч", – каже він.

Зараз Володимир Галайда ходить у гори щомісяця. У першу неділю грудня альпініст з однодумцями щороку піднімається на Явірник та запрошує приєднатися до наступного сходження.

Марія Гаврилюк

Фото Юри Паливоди

КОМЕНТУВАТИ