середа, 29 березня

Характерник Семен: легендарний командир у спогадах побратимів

Ніхто з них не говорить про свого командира в минулому часі. Батя, "Семен" – Григорій Семанишин для кожного з бійців спецзагону ДУК ПС і зараз – поруч, плече в плече, так, як це було завжди.

Василь "Гогі", Володимир "Джміль" та Олексій "Маруш" розповіли про улюбленого побратима друга Семена  так у "Правому секторі" звертаються один до одного. Сьогодні вони поховали свого бойового товариша, командира і вожака. 

 

Василь "Гогі":

- Ми з Батьою знайомі років зо сім, разом росли в Горохолино і потоваришували ще "на районі". Тобто в рідному селі на Богородчанщині  не дивуйтеся нашому сленгу, за час війни багато різних словечок нахапали. Батьки і бабка Семена жили в Горохолині. Коли бабка померла, то в тій хаті оселився Семен. Почав її ремонтувати, але не доробив… Нічого, ми доробимо!

Семен ДУК ПС

Володимир "Гогі" (зліва) з командиром Семеном.

Нас із Горохолина в групі Семена  сім бойових правосєків. З нами в "Семінарії" (так неофіційно називають спецгрупу, якою командував Григорій Семанишин, – ред.) воює також і рідний брат-двойняк Баті  Коля, позивний  Чех. Чех зовсім не схожий на Семена і виглядає старшим, хоч насправді молодший – на 5 хвилин пізніше народився, сам розказував. В ДУК взагалі багато хлопців з Прикарпаття, всі – добровольці.

Ми трохи молодші за Батю – мені 30, Джмілю  28, Марушу – 27 років. Коло Баті все молодь збиралася. Завжди драйвовий, двіжовий, він попереду у всіх справах – і нам подобалося за ним тягнутися. Семен ніколи не позиціонував себе старшим, важливим. Він ніколи перед хлопцями не заносився, може, тому, що добряк у душі  навіть коли буків виписував, не ображало. Бувало, як "вкреше", як продере тебе морально  аж поза плечі відчувається, а через хвилину повертається – "ну вибач, друже, ти ж розумієш, не зі зла…" А публіка у нас ще та зібралася – добровольці всі хлопці з характерами. І всі його за твердість і справедливість поважали. Визнали Батю вожаком. Не просто командиром, а своїм вожаком – чоловічі стосунки укладалися на такому рівні.

дук пс семен

В Донецькому аеропорті у мене з Семеном перший бій був. То був епічний бій для нас всіх. Після того цей напрям став для нас в роботі пріоритетним  два роки в районі ДАПу працюємо, знаємо і дороги, і села, і людей, маємо підтримку місцевих і наших військових.

Про те, як ми тримали позицію "Єнот" в ДАПі, а то була перша ротація "Правого сектору", мало хто знає. Двоповерхова адміністративна будівля на території аеропорту  заїхала туди першою наша "вєліколєпна шестьорка" бойових правосєків. І в першу ж ніч – запеклий бій, вороги лізуть безупинно. Підходять і гатять – переважно зі стрілкової зброї і мінометів. Для мене, необстріляного, та перша ніч  ледь не кінець світу. "Та то на 6 балів за 10-бальною шкалою",  потішив уранці абсолютно спокійний Батя. Так нас три дні вимотували – ополченців-сєпарів постійно гнали на нашу позицію, як худобу на забій. А на четвертий день пішла бронетехніка і за нею  російський спецназ. Десантура з Омська, як з’ясувалося потім. Розраховували нас вимотати фізично і психологічно, а потім дотиснути. Думали, що побіжимо. Але всі стояли: і ми, і 93-тя, і кіровоградці з третього полку. Зупинили броню, відбили атаку, "обнулених" не рахували. Але в бою позиція загорілася, довелося відійти. Для мене таке "бойове хрещення" визначило всю подальшу війну – позбувся страху, отримав досвід і довіру до своїх.

З Батею за кілька днів ми отримували круту бойову підготовку, крутішу, ніж за рік в армії. Товариш рік служив в армії, то 12 патронів за цей час вистріляв. Коли я приїхав до Баті, він у перші ж дні поставив мене на вогневу. І вже в першому бою всі ці навички дали результат. Батя любив повторювати: "Треба не багато стріляти, а якісно". Навчаючи нас, показував: "Роби, як я!" І не було чогось такого, чого би він не вмів. У нього завжди все виходило, за що брався. Ми бачили, що Батя все робить якісно і правильно. Про таких людей кажуть – від Бога дар отримав. З будь-якою технікою він на "ти"  від автомобіля до ПТУРа. До ПТУРа взагалі мав талант – попадав з нього в машину на ходу…

І ми всі в нього вчилися, кожен намагався взяти якнайбільше. Не було часу, щоби між бойовими (виїздами – ред.) "зависали" чи валандалися  постійно займалися. Кожній перемозі, яку ми отримували з Батею, передувала тяжка праця. І в ній усі були рівні. Батя навчив, що нема в підрозділі такої професії як "хороший пацан",  кожен робить все, що треба, будь-яку роботу. Чи драїть туалет, чи стріляє у ворога – і та, і та робота важлива, бо потрібна тут і зараз.

 

Володимир "Джміль": 

Батя завжди старався кожному з нас допомогти проявити себе з найкращого боку. Учив своїм прикладом – показував і казав: "Хочеш вміти – хапай!" Не треба лукавити: є хлопці різні – не всім дано воювати. І Батя казав: це нормально, не треба за це засуджувати. Може бути наш, правильний, пацан, але не боєць, не воїн. То хай тримає казарму, варить їсти, ремонтує машини – і поза бойовими на війні кожні руки потрібні. Я теж з Горохолино, просив Батю, щоби взяв до себе в групу. Коли взяв, я просто фізично відчув, як виростають крила. Перший мій бойовий із ним був на "Республіку Мост", це блокпост на передку. На третій день виїзду, на сам мій день народження, з того боку ГРАДами привітали. Як вшкварили! – перелякався, ніде правди діти. Батя дивиться і каже: "Нічого, нічого, далі легше буде…" Його підтримка допомогла швидко втягнутися.

похорон семена

Володимир несе труну з тілом побратима-командира

Батя – чуйна людина, справжній воїн і талановитий військовий. До кожної операції він підходив нестандартно. Якось ми на нейтральній полосі в ДАПі вирили 10 метрів окопів, вночі непомітно влаштували ДОТ і зайняли кругову оборону – тоді дали ворогу доброї прочуханки. А якось застрибнули на джип і рвонули в розвідку, де нас не чекали і куди наші на броні не наважувалися заходити. Дали наводку артилерії – та спрацювала. Нестандартна тактика, непередбачуваність в діях завжди давали нам фору і гарантували успіх операцій.

Недавно ми це з хлопцями обговорювали і зійшлися на тому, що Батя продовжує козацькі традиції. В наших козаків також завжди був нестандартний підхід до війни. Поки Європа їздила на війни свої обладунки мнути, наші козаки мали вже мушкети, які ті обладунки пробивали. Також наші козаки першими в Європі застосували окопи і позиційну війну. У Баті до війни саме такий, козацький підхід. А ще – козацький дух побратимства. Він завжди з нами радився: як будемо робити? В кого є які ідеї? Цей мозковий штурм, як його тепер модно називати, – це також звідти, з козацьких часів.

Нам хотілося вірити, що Батя ще й трохи характерник. Всі виходи, в які він групу водив, проходили безпечно – жодного 200-го, лише легкі поранення. У мене самого був показовий випадок під час бою на шахті Бутівка. Тоді Батя осколок в ногу отримав. А я вже після бою кулю в підсумку на грудях знайшов – не знати, як залетіла… З Батею, всі знають, безпечно  хоч куди у воєнне пекло. Ми були в ньому не на сто, а на всі двісті відсотків упевнені.

В зоні нашого застосування Семен мав такий авторитет, що командири інших підрозділів, і навіть начальник сектору, приїжджали – просили допомоги у розвідці, в прикритті, у вогневій підтримці.

Війна "проявляє" всіх людей без винятку. Батя завдяки своєму характеру і здібностям з рядового став командиром. Ніколи не прогинався. За несправедливість міг і генералу по писку з’їздити.

Коли був вихід з Дебальцевого, ми мали за домовленістю з вояками прикривати "зелену стежку". Військові давали нам і броню, і додаткову зброю – їдьте, потурбуйте тих з того боку, так з оточення більше наших вийде. Бо вороги ту "зелену стежку" добряче обстрілювали. На те приїхало начальство: "Які правосєки? Нафіга вони тут? Ніяких правосєків!" Семен підійшов і втопив хаму в пику. Скандалу не було. Але і відпрацювати нам не дали. Дарма, бо ворог такого не чекав, не передбачав іншого сценарію, крім того, який нав’язав. І ми могли його відволікти, щоби наші хлопці не виходили під обстрілом.

Друг Семен  воїн за покликом серця. Можливо, він все життя йшов до того, щоби зреалізувати це своє покликання. Минулого року в травні, коли поверталися з ротації на Опитне-Водяне, ми залишилися з Батею вдвох у машині. Він опустив вікно, включив "Меч Арея" (пісня гурту "Тінь Сонця" – ред.) і так радісно посміхається. "Знаєш, а тут я по-справжньому щасливий!"  каже. Це так у пам’ять врізалося. І аж тепер я розумію, що він хотів цим сказати.

 

Олексій, "Маруш":

- Коли ходиш поруч зі смертю кожного дня, то врешті починаєш з нею загравати. Це стан душі, який визначає мислення, поведінку і спосіб життя. Після вдалих бойових, коли ми всі радісні збиралися разом, часто говорили про те, що кожен з нас шукає і знаходить у цій війні. Батя вчив не піддаватися спокусі загравати зі смертю, а знаходити і тримати "золоту середину" – бути воїном і залишатися людиною.

Воїн, учив Батя, завжди справедливий і людяний. На війні, у викличній і жорстокій атмосфері, він сам ніколи не втрачав людяності в ставленні до оточуючих. Справедливість, людяність і щирість – ті риси, за які його цінували всі без винятку.

Він так щиро жив, що це не могло не приваблювати. Семен справляв дуже сильне перше враження – простий і відкритий. В цій його простоті було щось загадкове і правічне. Сила правоти, яка відчувається без слів. Тому хлопці гуртувалися довкола нього і довкола його подвигів.

Для нас, молодих, Семен був справжнім батею – у сенсі опіки й допомоги. От сплять ще хлопці після виїзду, а він встає і, поки немає обстрілів, чистить картоплю, смажить – на всіх готує їсти. Для нього була природною рівність з бійцями без жодної зверхності  саме такі стосунки командир, друг Семен вибудовував. І заохочував нас до того.

Його слова, як і його дії, були чисті і чесні. Не він себе назвав командиром, не призначили його "згори" групою командувати, хлопці самі вибрали найкращого з-поміж себе.

В одній з останніх розмов із нами Батя,  ніби вже знав, що піде,  сказав: "Для себе я вже навоювався  багато де побував, багато що бачив. Тепер треба дати дорогу молодим. Підібрати людей, навчити і дати дорогу – щоби далі продовжували "праву" справу". Це для нього було основне – "права справа", наші ідеали, яких не зрадив. 

Якось на одній із позицій ми мали дуже відверту розмову з військовими ЗСУ. Вони не вірили, що ми добровільно, не за гроші, воюємо, захищаємо Україну. Коли почули, що Батя для нас є великим моральним авторитетом, нашим ідеологом, підступно запитали: "Зараз вас всіх гуртує і тримає Батя, а чи будете ви так само самовіддано воювати без нього?" В один голос ми відповіли: "Так! Будемо!"

Герої не вмирають. Слава Україні!

Прощавай, друже Семен, Батя.

похорон Семена


Григорій Семанишин, 42-річний начальник штабу окремої тактичної групи імені Генерала Воловика, її командир і розвідник, підірвався на розтяжці в районі ДАПу, коли група поверталася із завдання. 

Розмовляла Наталія Кушніренко

КОМЕНТУВАТИ