Ст. 7 Закону України "Про автомобільний транспорт" та норми ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" чітко кажуть, що виконавчий комітет міської ради та профільний департамент МВК визначають та реалізовують політику у сфері пасажирських перевезень загального користування в місті. Саме на засіданні виконавчого комітету приймаються основні інструменти, якими міська влада затверджує стандарти пасажирських перевезень та на них впливає: додаткові умови до договору з перевізниками, тарифи на перевезення, персональний склад конкурсного комітету, який визначає перевізників, що отримають маршрут для обслуговування, а також ухвалює додаткові порядки чи положення для управління міським пасажирським транспортом. Проекти рішення зі всіх вищезазначених питань на засідання виконкому або сесію ради готує департамент комунального господарства, транспорту і зв'язку виконкому.
Виконавчий комітет – це компроміс між міським головою, який подає пропозиції, та більшістю в раді, яка на сесії затверджує кількість та персональний склад органу. Частина членів виконкому входять туди за посадою і є службовцями органу місцевого самоврядування, як, наприклад, заступники міського голови чи секретар ради, а частина працює на громадських засадах та не отримує жодної заробітної плати за свою роботу. Головує на засіданні виконавчого комітету, який відбувається не менше одного разу на місяць, міський голова. При цьому члени виконкому можуть підготувати альтернативний проект рішення чи запропонувати свої поправки та зауваження до проектів рішення, які оприлюднюються за 20 днів на офіційному веб-сайті міської ради згідно із ч. 3 ст. 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації".
Тема, яка зараз жваво обговорюється в громаді та медіа, – це тарифи на проїзд у пасажирському транспорті загального користування у місті, які встановлює виконавчий комітет своїм рішенням згідно із ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Оскільки жителі міста для влади – це передусім виборці, то вона намагається зберегти максимально низькі тарифи, а перевізники для підвищення своїх прибутків – їх збільшити. На практиці тарифи – це завжди політичне рішення, хоча є наказ Мінтранспорту від 17.11.2009 р. № 1175, який визначає методику розрахунку на основі даних, що їх подають самі ж перевізники до профільного департаменту виконкому. Тому тарифи є предметом "торгу" між міською владою та перевізниками.
Якщо порівняти тариф на проїзд в Україні з тарифом в інших містах країн Європи чи навіть РФ, то у нас він нижчий майже вдвічі. Але у великій кількості європейських міст впроваджена система електронного квитка, яка дозволяє зрозуміти, скільки пасажирів перевозять перевізники та яких категорій. Також більшість жителів міст купують абонементи на місяць чи рік. Бо "одноразовий" проїзд дуже дорогий і ним переважно користуються туристи. Хоча тарифи – це найбільш відчутний для жителів механізм регулювання перевезення, однак в міської влади є й інші не менш ефективні інструменти впливу.
Зокрема, це договір з перевізниками, де визначаються умови перевезення. Він укладається на термін від 3 до 5 років з перевізниками, які перемогли у конкурсі. В договорі можуть бути різні додаткові умови, якими міська влада встановлює зручності для пасажирів, наприклад, що автобуси мають бути обладнані GPS-трекерами, електронними табло в салоні, вимоги форменого одягу для водіїв, зобов’язання щороку оновлювати автопарк на 20% тощо. Умов, яких немає у договорі, перевізники, звісно, виконувати не зобов’язані доти, доки їх не буде зазначено в додаткових умовах. При цьому зміни і доповнення вносяться за згодою обох сторін. Додаткові умови договору – це певні стандарти для перевізників, яким повинен відповідати їхній автотранспорт перед тим, як подавати пропозицію на конкурс. До речі, якщо з перевізником розривають договір з тієї чи іншої причини, то той, хто зайняв друге місце у конкурсі, автоматично отримує маршрут. І якість перевезень буде та сама, що і в попередника, з ким розірвали договір, адже подавались перевізники на конкурс за однакових умов.
Виконавчий комітет затверджує персональний склад конкурсного комітету, який визначає перевізників, що будуть надавати місту сервіс – пасажирські перевезення. Постанова КМУ від 3 грудня 2008 р. №1081 визначає порядок проведення конкурсу та склад комітету. Зокрема, половина членів комітету – це представники виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а інша половина – це представники громадських організацій. Також половина представників від громадських організацій мають бути делеговані від автотранспортних громадських об’єднань. Голову, заступника та секретаря призначає виконавчий комітет міської ради. Рішення приймаються через виставлення оцінок у спеціальній оціночній формі, де є перелік показників нарахування балів, цей перелік є додатком до Постанови Кабміну. Важливо, щоб засідання комісії було відкритим та на нього мали доступ ЗМІ і громадськість.
Виконавчий комітет або сесія міської ради може затверджувати різні Порядки чи Положення для виконання додаткових умов договору. Наприклад, Порядок надання послуг з перевезення пасажирів у міському пасажирському транспорті загального користування, який визначає загальні засади функціонування пасажирських перевезень в місті. Чи Порядок розміщення інформації та рекламної продукції в салонах та на автобусах, яким зобов’язує перевізників використовувати елементи певного візуального стилю. Або Положення проведення конкурсу з організації та управління рухом міського пасажирського транспорту загального користування для того, щоб перевізники встановили GPS-трекери, а жителі міста могли бачити рух транспорту on-line. Проекти відповідних документів, які є додатками до рішень, готує департамент транспорту, зв’язку та ЖКГ. Оскільки більшість таких актів є регуляторними, то вони повинні бути оприлюднені за 30 днів на сайті виконавчого комітету та пройти обговорення з громадськістю чи громадські слухання. За традицією, департамент у нас вибирає простіший шлях – через обговорення проектів актів, адже обговорення зобов’язує службовців лише обговорювати… і більше нічого. А от громадські слухання – це певна процедура, яка визначена Статутом територіальної громади, також рішення та рекомендації, ухвалені на громадських слуханнях, повинні обов’язково бути розглянуті органом та службовцями.
Щодо питання контролю за перевізниками, то за це відповідає департамент як замовник послуги. В Україні є досвід організації системного контролю, зокрема, розробки чітких стандартів та показників якості і оформлення їх у Порядок оцінювання якості надання послуг пасажирського автомобільного транспорту. Так, у Львові визначили 37 показників та розробили спеціальну картку оцінювання.
Насправді для того, щоб кардинально змінити якість перевезень, треба не лише контролювати комфортність автобусів, а перш за все лобіювати додаткові умови до договору, визначати чіткі стандарти якості, забирати з політичного поля питання тарифів та впровадити електронний квиток. Правда, електронний квиток є дорогою новацією, потребує великого бюджету та інвесторів, а от все решта – це питання лише політичної волі та змін до рішень, які вже ухвалила міська влада. Варто пам’ятати, що пасажирські перевезення у більшості міст Європи є дотаційними, при цьому ціна проїзду в муніципальному транспорті висока, та й категорій пільговиків там набагато менше. Адже як у будь-якому сервісі, навіть муніципальному, за зручний громадський транспорт хтось так чи інакше має платити.
Тарас Случик,
Керівник регіонального відділення Інституту політичної освіти,
спеціально для КУРСу