Війна і радість
Якщо ти проживаєш кожну секунду як секунду, не згадуєш щось і не мрієш, а вловлюєш себе теперешнім – це і є життя. Ясне, усвідомлене та чисте проживання. Тоді й відчуваєш радість – чисту, духовну ейфорію.
Радість стосується двох речей: здоров’я близьких і спокою у навколишньому середовищі, тобто в твоїй країні. Звичайно, війна дуже вимучує. Ти маєш бути міцнішим, ти мужчина, тобі треба це твердіше переживати. При всій цій інформації, тривозі, сльозах ти маєш виживати, бо навколо тебе є твої близькі. Ти мусиш це робити. Моя мама плаче, вона старша і для неї всі сльози – то є тяжча рана. Переживання за близьких ще важче витримати.
Війною зараз просякнутий весь простір, весь соціум до найдрібніших його атомів, до всіляких відлюдників. Пацанів убивають – про шо тут говорити. У нас за драмтеатром стоять могили Романа Гурика і перших загиблих франківців на війні. Можна побачити такі сцени, як у кіно: йде пара, вони там спиняються, стоять біля тих могил, моляться. Хоча вони й не знають тих людей. Але це природні, щирі переживання: туди не водять екскурсії.
Коли вертався на Великодень від батьків уночі, був дуже сильний дощ, ураган. І там стоїть дівчинка, плаче, під тим дощем, її парасолю аж вивертає. Я підійшов до могили, щоб поставити на місце вазонки, які перекинуло вітром. А вона на мене ноль вніманія, така була заглиблена. Може, то його дівчина. Хто зна.
Ця кров, яка пролита, не даремна. Будь-яка кров, яка пролита за те, що в нашому розумінні є правильним, ніколи не на дурно. Це дуже поміняло людей. Україна дуже тяжко до того очищувалася. Завжди була така тєма, шо вау, Україна крові ніколи не проливала.
Богообраний народ
Ми просто найкрутіші, тому нас вибрав Бог – як бонус. Я ніколи до того не розумів, як можна бути гордим за те, що ти українець. Це ж як пишатися тим, що маєш дві руки. А зараз так, українська нація – це просто моща. Як жиди.
Я розумію, що багато хто ці втрати глибоко не переживає. Мабуть, є порівну і тих, і тих. Це співвідношення залежить від цивілізованості нації. У рускіх нереально, щоби й такий відсоток переживав. Тут не йдеться про расизм. Хоча про рускіх лише по-расистськи виходить говорити. Ось у нас доволі мудра та європейська нація. Ми ж не будем змушувати людей: “Ану, сука, плач за солдатами”. Так хіба в Росії може бути.
Люди часом зумисне не сприймають складну інформацію через інстинкт самозбереження. Бо слабенькі мозгами і можуть з’їхати з котушок. Усе ж відносно: хто може більше терпіти, хто менше.
Абсолютний Франківськ
Франківськ для мене – найкомфортніше місто для життя. Абсолютно. Єдине інше місто, яке мене по-справжньому торкнуло, – це Барселона. Є там аура. І у Франківську теж.
Франківськ – старе місто з великою кількістю людей, які живуть тут поколіннями. Ось Тарас Прохасько живе в будинку, де жила його мама, бабуся, прабабуся. Такі сім’ї й тримають ауру над містом, ніби парасольку. Для міста важливо мати своїх сорок сімей – мені дуже подобається цей фантасмагоричний образ, як у магічному реалізмі. Ніби вони, як масони, збираються таємно і думають, як усе зберегти.
Був час – десь років двадцять тому – коли Франківськ був просто пантовой звєздой. Якраз тоді зародився Станіславський феномен. Це було потужне креативне місто. У часи, коли Львів був такою затхлою столицею, яка сама себе пожирала. Львів зараз стартанув фантастично, а Франківськ дуже сильно перетворився на село. Хоча є опір. Ще роки два тому думав, шо всьо, торба. А з’явилося багато крутої молоді: і музикантів, і художників. Виникають радикальні мистецькі течії. Місто не перестало бути містом – воно просто занепало. Але за кожним занепадом має щось вистрілити. Уже відчуваю, як під землею гуде.
Традиції – це кайф
Те, що я глибоко укорінений в традицію і водночас відкритий до всього нового, – то є голий факт. Я таким вродився. По-перше, мене ніхто ніколи не тормозив. Я в садіку був за своє життя місяць, бо тікав у гори. Вставав уранці, мама давала тормозок, і до вечора йшов на річку. Ніхто не боявся, що втоплюся. Жив, як Том Соєр. Я пішки ходив до баби в гори 24 кілометри, бо мене в автобусі укачувало кожні п’ять хвилин. Люди терпеливі були: ну ригає дитина, то хай ригає. А мені було так невдобно, шо їх затримую, вирішив ходити пішки.
Хто відкритий до всього, той кайфує і від традиції. Бо розуміє її цінність.
Гуцульська тематика вартує того, щоб її постійно проявляти. Це дуже потужна, магічна штука. Ніхто ще в цьому не рився навіть близько, хіба етнографічно.
Мені тяжко сприймати фільм “Тіні забутих предків”. Я там виріс, а у фільмі грають кияни, ще ж російськомовні, напевне, то блядь, я не годен це чути. Хоча інші фільми Параджанова – це однозначно круто, особливо візуальна складова.
Смерть, кітч і кока–кола
Гуцульська музика має надзвичайний потенціал. Ось є група, дуже занудна, але вся молодь фанатіє… Radiohead! Так їхній гітарист колись поїхав на кілька років до Малі, щоб проникнутися місцевою музикою. Це таке західноафриканське безумство, а не музика. Розумію, чому він там приторчав. Щось подібне могло статися з музикою гуцульською. Коли про неї широко дізнається світ, то це буде бомба.
Гуцульщині бракує свого Кастанеди. Це психоделіка, однозначно. У кожній хаті гуцульській кольори, як у растаманів, – жовті, червоні, зелені. Хоча найближче гуцули до мексиканської традиції – присутнє строге відчуття смерті. Звичайно, зараз це міняється – кока-кола приходить до найдальшого села. Але коріння завжди лишається. В якісь пікові моменти воно проявляється. Гуцули – народ запеклий.
З гуцульської культури кітчу поки що не зробили. Хоча самі гуцули – ще ті фанати кітчу. Ікони в пластмасовій рамці – для них просто культ. Яке на хєр дерево? Коли востаннє бачив Ганнусю, то вона молилася до ікони, а збоку в іконостасі стояв портрет Поплавського. Але до ранку може розповідати такі тєлєги, як відьму колись ловили в селі, і то з іменами, і з прізвищами, одразу розумієш, що так і було.
What must be, will be
Я дуже люблю готувати, для мене це не рутина. Хоча ніколи не готую вдома – моя дружина робить це значно краще, дуже тонко і вишукано. Тому я не пхаюся в цей простір, бо сам готую дуже брутально. Можу зварити відро борщу. Процес готування я сприймаю дуже радісно, і якщо з’являється можливість, то я це юзаю із задоволенням.
Я гедоніст абсолютний. Насолоджуюся всім, усе хапаю, доки не скажу собі стоп. Я маю це самотужки усвідомити, це не має бути вказане кимось.
Завжди треба знати міру у своєму існуванні в навколишньому просторі. Чим менше ти порушуєш чужий простір, тим більше ти захищений. Не йде мова про равлика, який ховається в ракушці, – але не треба порушувати спокою, який є довкола. Бо полюбе базове відчуття людини – це спокій. І чим ти спокійніший, тим більше спокою буде в житті.
Я вихований у сім’ї – і це не просто сім’я, а фамілія, клан. Це патріархальне середовище, і ми на кожне свято збираємося родиною, це святе. Це та традиція, яка для мене ненапряжна. Але з родичами треба бачитися рівно стільки, скільки вам добре.
Якщо дуже близько співіснувати з людиною, як то кажуть, без шкіри, – то так довго не протягнеш. Можна потім з дірою лишитися. Хоча це той досвід, який спершу ослаблює, а потім додає сил.
Друг дєтства, дружба на все життя – це для мене така смішна та ілюзійна хєрь. Такого не буває. Ви просто літаєте, стукаєтесь і відлітаєте. І то добре.
Якщо хочеш вижити, то обираєш любов, якщо згоріти – то пристрасть. Я ж не дурак, мені 56 років – звичайно, хочу вижити. Але пристрасть –це така штука – будь осторожний та не зарікайся. Хоча не треба про це думати. Був у нас такий дідок у Франківську, що десятою дорогою телевежу обходив – боявся, що вона на нього впаде. What must be, will be – як казав Боб Марлі.
Я не схильний до ностальгії. Не дуже люблю щось згадувати. Чуваки, які десятиліттями слухають одні й ті самі групи, – це для мене щось незрозуміле. Я в цьому сенсі пластичний.
Я не знаю, що для мене важливіше: рух чи медитація. Я можу сидіти вдома, а потім зірватися, як пес, мотатися по світу. Мене і мама, і дружина називають циганом, бо я хати рідко тримаюся. Так що все-таки рух.
Фейсбук придумали прибульці
Фейсбук – дуже сильний феномен. У мене є підозра, що це прибульці так нас змушують себе проявляти і підноситися на вищий рівень. Для багатьох, хто себе не реалізував, це важливий простір для артистизму. Крім того, це важливий інструмент для маніпуляцій. Ти можеш експериментувати, але будь готовий до того, що будуть експериментувати над тобою.
Кіно
Коли прочитав “Сто років самотності” Маркеса, вперло надзвичайно. Я тоді подумав: “Якби я б що-небудь написав, то це мало би бути щось подібне”. Дотепер відчуваю, як мене торкнув тоді цей роман.
Люблю Тарковського, особливо “Сталкер”. Його медитації в кіно впирають мене чим далі, тим більше. Люди раніше займалися розшифровкою його образів, а я не читав якоїсь критики, а розумів усе так, як відчуваю. На рівні архетипів. “Репетиція оркестру” Фелліні, “Делікатеси” Жене – для мене це кіно, жанр мистецтва as it is. Тому що є дуже багато фільмів, які кіно не є.
Перкалаба – це всьо
Я виростав на стандартному наборі: Led Zepellin, The Doors. Згодом панк-рок, потім реггі. І коломийки, куди ж без них.
Головне, щоб у музиці був vibe, а що за стиль – не важливо. Ось пацанчики на “сотці” скрипалять якісь кавера, але вони пруть, грають із кайфом.
Я не ображаюся, коли кажуть, що Перкалаба вже не та. Зізнаюся, що Перкалаба відіграє два останні концерти і вже існувати не буде. Але з’явиться нова група – “Familia Перкалаба”. Тому що “Перкалаба” – це більше ніж група, це культура. Якщо щось себе віджило, то воно може або щезнути, або переродитися. Як фенікс.
Федот був, звичайно, втіленням духу Перкалаби. Це було болісно, так. Але тут потрібне смирення. Треба плисти по воді, і тебе винесе туди, куди потрібно.
“Перкалаба” – це всьо. Заняття на все життя. Єдина річ, в якій я, бездарний, чогось досяг. Світ булькнув. Хоча, ясна річ, це не я один, це вся група. Важливо, що за “Перкалабою” постійно спостерігають. І саме тому історія “Перкалаби” не закінчується. І якщо вже мені це доручили, то я маю нести за це відповідальність. Ходжу собі і тішуся, що я піздєц який ізбраний. І дякуєш Богові, що він поручив таку радість.
Я прораховую всю логістику “Перкалаби”, всі наші тури – і ніколи не було жодних форс-мажорів. Я кайфую зшивати все так, щоб ніде не порвалося. Але мені цікаві нові ходи, свіжі. Ось такий я є – відповідальний распіздяй.
Євген ГРИЦЕНКО