п'ятниця, 27 травня

Михайло Мигович: Хотілося би, щоб українці шанували не лихварів, а воїнів

Два роки зйомок в зоні війни. Фотограф Михайло Мигович створив цикл художніх фото бійців на Донбасі.
Фото з циклу "Східний форпост". Фото з циклу "Східний форпост".

Проект Михайла Миговича "Східний Форпост" задуманий як такий, що архівує теперішню військову історію і працює на імідж армії. Днями він був презентований у Франківську. Фотограф бачить в образі українського військового національний ідеал і вважає, що час "штовхнути" суспільну дискусію про героїзацію української армії.

– Михайле, проект "Східний Форпост" – це художні постановочні фото. Вони не відображають реальної війни. Ваші герої не надміру герої?

По-перше, на фотографіях – бійці полку "Азов". Вони знімалися у перервах між боями на передовій, під час навчань на полігоні чи відпочинку на базі "Азову" в Урзуфі. Всі їхні емоції, які мені вдалося "вхопити", – справжні. Кожен з них на зйомках був самим собою. Ми працювали годинами. Хлопці розповідали про себе, про бойові ситуації і так розкривалися, входили в образ. Тому вийшли дуже справжні, проникливі фото.

По-друге, так і було задумано – щоби герої на фото були Героями. Це  іміджеві знімки. Я хотів акцентувати на створенні позитивного іміджу української армії. І проект "Східний Форпост" (а це цикл сюжетних фотографій та портретів  бійців у зоні війни) на виході мав дати збірний образ національного героя. У мене було завдання з допомогою цих фото вивести людей на певну емоційну хвилю – щоби вони відчули гордість за свою армію. 

– По типу Голівуду?

Коли ми говоримо про "американську мрію", "ідеального поліцейського", успішного бізнесмена, жінку-вамп, то розуміємо, що всі ці образи створив Голівуд. Вони є мистецькою пропагандою  визначають систему цінностей, життєві пріоритети, певною мірою диктують поведінку. Аналогічні мистецькі засоби активно експлуатують Китай, Ізраїль, Японія, країни Європи. А Україна? В Україні на сьогоднішній день немає образу національного героя. І немає розуміння потрібності проекту, який би його створював, – ні у державі, ні у суспільстві. Саме тому я роблю проект власним коштом. Свого часу, щоби поїхати знімати на Схід, мені довелося продати фотобізнес.

Фото з циклу "Східний Форпост"

– В українському суспільстві немає запиту на героїку?

В українському суспільстві культивують образ "нещасного" військового. Коли мас-медіа показують війну, то зазвичай вибирають драматичні кадри. Така інформаційна політика була виправдана рік тому, коли це дозволяло підняти волонтерів, мобілізувати людські і матеріальні ресурси на допомогу армії. Але ми так і застрягли у тому часі, хоч це перестало "працювати" – люди природно намагаються відмежуватися від негативу війни, вони не можуть і не хочуть нести такий психологічний тягар. І їм не пропонують нічого альтернативного, хоч є позитиви, хоч наша армія розвивається. 

Перш ніж їхати знімати на Донбас, я звертався до УНІАН та Ройтерс – пропонував свої послуги в якості фотокореспондента. Мені дали зрозуміти, що буду обмежений рамками редакційної політики – а в ній героїзації воїнів відведено мінімум місця. Моя ж ідея і мета моєї роботи – створити героїчний образ українських чоловіків, захисників держави. Гарних, мужніх, впевнених у собі, вправних воїнів, на яких можна покластися. Щоби цей образ підніс українців і створив позитивний імідж України на міжнародному рівні.

Фото з циклу "Східний Форпост" 

– Незалежно від того, як воно є насправді? А чи не правильно було би говорити і показувати правду?

Чесно скажу, що не хочу показувати правдиві документальні фотографії, які знімав у різних частинах ЗСУ на передовій. Вони не викликають почуття гордості. А люди вірять у ту картинку, яку бачать.

Українська армія зараз  це зріз українського суспільства. Поряд з бійцями, що стоять під обстрілами, є такі, що пиячать, чи ховаються у бліндажах, чи шукають гендлярства. Але ж не вони спиняють ворога і не вони рухають зміни. Ми хочемо бачити свою армію сильною. Так само, як хочемо бачити свою країну потужною, авторитетною, здатною забезпечити захист своїм громадянам. І це напряму залежить від того, якою буде армія. А вона зараз переживає етап переформатування. Для підтримки цих позитивних процесів також потрібен позитивний імідж війська всередині країни.

Фото з циклу "Східний Форпост" 

– А ми не видаємо бажане за дійсне?

Коли я вчився в католицькому інституті Римо-католицької Церкви у Києві, мій наставник, а це був монах-францисканець, постійно наголошував: "Потрібні ідеали". Нам, молодим, тоді йшлося про ідеали духовні  приклад святих, містиків  в стосунках людини з Богом. Пізніше я зрозумів, що такі самі ідеали повинні бути у стосунках нації з Богом. Говорячи про націю, не звужую поняття до етнічної приналежності, бо суспільство українське – поліетнічне. Так само українська армія – поліетнічна спільнота людей, які ідентифікують себе українцями і пов’язують своє життя та майбутнє з Україною. Вважаю, що така українська армія і є тим національним ідеалом, довкола якого мало би згуртуватися все суспільство. І проект "Східний Форпост" мав би стати літописом цієї української армії.

Фото з циклу "Східний Форпост" 

– Літописом? Тобто до фото додадуться тексти?

На сьогоднішній день до проекту "Східний Форпост" долучилися ще троє людей у Франківську – і ми плануємо наступного року продовжити роботу в зоні війни. Хочемо скласти творчу групу, яка робила би одразу три продукти – фото, відео й тексти. Кожен боєць – це особиста історія, яка варта того, щоби бути записаною. Ці історії, без пафосу, – національний скарб. Ці люди – це душа нації. Ми цього ще не усвідомили, але саме вони будуть визначати наше майбутнє. З часом їхні історії стануть матеріалом для національної міфотворчості. Тому ми хочемо зберегти не тільки їхні обличчя, але й їхні голоси, думки, емоції.

Ми вже створили групу в соцмережі Фейсбук, де буде жити проект. Там будуть викладатися всі наші матеріали. Також ми будемо розказувати, як свою армію і своїх захисників показують в інших країнах – щоби культивувати в суспільстві повагу до наших військових.

Фото з циклу "Східний Форпост" 

– Наразі проект – це виставка плюс календар. На відкритті експозиції у Франківську ви задекларували, що вона буде мандрівною.

Початковий задум проекту був міжнародним. Коли я робив останню авторську фотовиставку в Угорщині,  а я етнічний угорець, народився в угорському селі на Закарпатті, і завдяки цьому мав змогу постійно виставлятися за кордоном,  мене зачепило зверхнє ставлення до українців. Я розказував про події на Донбасі – і побачив, що війна в Україні угорцям не цікава. Так було в більшості випадків і в Німеччині, і у Франції: або байдужість – тільки би нас не торкнулося, або скептично-іронічне – та там у вас внутрішня війна, конфлікт варварів. Коли іноземці дивилися фотографії з зони війни, то не приховували, що не вірять в Україну і в її армію. При тому вони поважають армію російську – її вважають дуже потужною, з великим ресурсом, її бояться.

Мене дуже зачепило таке ставлення. Тому я й задумав зробити "Східний Форпост"  проект, що демонструє: Україна має свою армію, і Україна є для Європи її східним форпостом. Хотів проїхати з фото містами Європи, де є українська діаспора, і показати  українці будують свою державу і починають з армії. Саме для цього приготував календарі – щоби залишати їх у місцях, де будуть проходити виставки як матеріальний доказ існування української армії.

Частину календарів хотів продати, щоби мати змогу їздити. Але склалося так, що наразі немає ресурсів реалізувати проект саме в такій формі. Тому почали український формат. І стартували з Івано-Франківська, де мене підтримали люди, готові рухати проект в Україні.

Фото з циклу "Східний Форпост"

– А як ваша родина поставилася до проекту? Підтримує?

Я живу в Україні, не мислю себе поза Україною і хочу, щоби вона була доброю державою для тих, кого я люблю. Відтак те, що роблю, я роблю не тільки задля себе, а передовсім заради загального майбутнього. Можете вважати мене романтиком, але в мене є підстави – родинний досвід.

Кожна зміна влади забирала життя чоловіків моєї родини. Брата мого діда по мамі погнали до радянського війська, коли "совєти" окупували Закарпаття. Він загинув у Польщі. Інший дід був мобілізований до угорської армії і воював на боці німців усію Другу світову  теж убитий десь на просторах Європи. Брата моєї бабусі забрали до Воркути за те, що був зв’язковим УПА, і він 12 років просидів у таборах. Мої батьки – і мама, і тато  ліквідатори аварії на ЧАЕС. Батько помер від раку. Всі ці історичні перипетії для нашого покоління і для мене особисто є концентрованим досвідом. І цей досвід втілений у бажанні культивувати в Україні нарешті українську ситуацію. Родина поставилася до моїх мотивів із розумінням.

 

Фото з циклу "Східний Форпост" 

– До чого врешті ми мали би дійти у суспільній дискусії про українську армію, яку ви хочете збудити своїм проектом?

До зміни суспільних акцентів. Поясню: Україна зараз нагадує велетня, якому відтяли голову. Велетень живий, що дуже дивно, не знати, що робить, і невідомо, куди рухається. Голову йому можна пересадити – грузинську, угорську, американську чи ще якусь. Але треба "відростити" свою, українську "голову". Армія – тільки потім кулаки, а передовсім це інтелектуальна еліта нації. Хотілося би, щоби українці шанували не лихварів, а воїнів, щоби українськими героями були не товстосуми, а захисники. Зробимо так – здобудемо силу. 

 

Розмовляла Наталія Кушніренко

КОМЕНТУВАТИ