неділя, 24 вересня

Яловичора: Чом ти так ростеш далеко…

Найвіддаленіше високогірне карпатське село Яловичора живе на дві влади – і без влади взагалі.

Білий Черемош ділить Яловичору надвоє. Один берег – найвіддаленіший закуток Чернівецької області, інший – Івано-Франківської. Формально Нижній Яловець – так офіційно називають село – належить до Буковини, але люди, тридцять гуцульських сімей, живуть обабіч річки й мало переймаються адміністративно-територіальним поділом. Пасуть вівці й корови, ходять до церкви, рубають ліс. Саджають ліс. 

Яловичора

 

Розсадник

Старенька "Нива", повністю забита граблями, мотузками, лопатами та іншим господарським приладдям, підстрибує на кам’янистій дорозі.  На передньому сидінні, міцно тримаючи кермо, пильнує дорогу кремезна жінка за п’ятдесят. Зупиняє авто на перевалі. Різко відчинивши дверцята, вибігає на пагорб і кричить:

– Ма-а-а-а-аріко, чи чуєш мене?

Луна котиться горами.

– М-а-а-арі, – тричі повторює жінка. – Бігом іди сюда, маю діло до тебе.

За кілька хвилин із-за пагорба з’являється захекана Маріка.

– Дусю, то ти на мене кричіш? Ну, шо таке сталоси, шо я так бігом квапилася?

– Марі, йди до мене на деньку? Будемо сигодне ялинки садити!

Вручає Марії сапку й показує зелену ділянку, відгороджену зусібіч дерев’яним тином. Це тимчасовий лісовий розсадник Гринявського лісгоспу. Євдокія Федорчак –  місцеві кличуть її Дусею – тут за головну. Сама працює лісничою понад тридцять років, чоловік Михайло – єгер, син Микола – теж лісничий, але в сусідньому лісництві, невістка Марта – майстер лісу.

– Видиш, – пояснює. –  Це такий у нас мобільний зв’язок. Із горба на горб мусимо кричати, аби шош та й переказати.

Яловичора

За роботу "на деньці" можна отримати 200-250 гривень, тож за півгодини біля розсадника збирається чимало охочих попрацювати. Євдокія роздає завдання, всі беруться за працю.

– У нас тут невеликий вибір роботи. Мусимо робити те, шо є, аби мати єкісь гроші, – каже Маріка. Їй під шістдесят, має троє дочок і чоловіка, але… – То чоловік не до роботи, лиш до флєшки. А мені треба внука годувати. Після школи хоче в Хмельницьк поступати, буде вчитиси на лісника.

Яловичора Карпати

Одна з Маріїних дочок вийшла заміж і переїхала жити до міста. Інша жила в горах, але не витримала – втекла, залишивши сина на Марію. Зараз хлопець в одинадцятому класі школи-інтернату, а бабуся заробляє йому на навчання.

– Хочу дати йому освіту, аби не був гірший від других. Шо він у цих горах буде видіти? Най іде трохи у люди. Вивчитси, а там уже сам буде думати, єк жити, –  важко видихаючи, говорить жінка. Засадивши останню грядку молоденьких ялинок, вона поспішає додому. – Іду дам корові і свині їсти та й вертаюся. Бо сонце ще високо – до вечора єкус копійку та й зароблю.

 

Рекреаційні місця

– Бачиш, скільки у лісника роботи, – серйозно каже Дуся. – Раніше, як журналісти писали про лісників, то їм славу робили, а тепер кажут, шо ми корупціонери.

Жінка сидить на дірявому відрі, перебираючи насіння.

– Отак цілий день треба робити. Дали мені заслуженого працівника, а користі шо з того? Але ти напиши, як у лісничих багато роботи. Зараз я тобі ще покажу, які ми тут рекреаційні місця облаштували. І до озера тебе поведу, там гарно, про него й напишеш.

Яловичора

Ліснича Євдокія Федорчак 

Ми вирушаємо дивитись місцеві цікавинки. Розбитим шляхом повертаємо вглиб лісу. З вікна машини бачу пеньки, зрубані стовбури й гілки, зовсім поруч гудуть бензопили. Неподалік стоїть лісовоз.

Ми зупиняємось біля хатинки. Невелика територія огороджена наново фарбованим парканом, усередині все охайно: круглі лавиці, альтанки, таблички з закликом берегти природу.

– Оце собі можеш пофотографувати, аби мала про шо зробити замітку, – наполягає Дуся.

Яловичорське озеро справляє неабияке враження: навкруги густий ліс, аж раптом велике плесо. Його називають Гірським або Карпатським оком. Тут багато туристів.

Яловичора озеро

Фото Олексія Пономаренка 

– У Карпатах дуже здорово – ділиться захватом киянин Олег. –  Я тут уперше, відпочиваємо з колегами. Раніше часто їздив до Криму, весь півострів із друзями облазили, а тепер буду в гори їздити. Не думав, що тут так цікаво буде…

– Ну шо, поробила собі фотографії? – перебиває туриста Євдокія. – Вертаємоси назад, нема коли довго сидіти.

На зворотному шляху посеред дороги стоїть КамАЗ, до самого верху навантажений обчемсаними смерековими стовбурами.

– Ну, б… – різко зупиняється Євдокія. – Куме, ти коли цей ліс забереш?

– Дусічко, не переживай, на другий тиждень відвезу його!

– До понеділка аби його не було: до мене інспекція з перевіркою йде.

 

Диктант

Подвір’я Федорчаків акуратно підметене. Дбайливо висаджені квіти, різьблені гойдалки. Біля печі на кухні порається Марта – Дусина невістка. Вона має двох дітей: шестирічного Михайлика та трирічного Миколку.

– Нема коли особливо з дітьми няньчитись. Отак беруть мами з собою дітей у поле. Не раз таке бувало, що діти засинали на покривалі десь просто неба. Як у Шевченка, – сміється Марта.

Яловичора

Дівчата в селі рано виходять заміж і відразу народжують, а потім доглядають дітей і пораються в хаті. Якщо працюють, то або в лісгоспі, або збирають і продають ягоди-гриби. До міста, втім, Марту не тягне:

– А чим ми там будемо займатись? У горах у нас є робота, хоч і важка. Все в нас є, але треба школи.

До найближчої школи з Яловичори двадцять шість кілометрів. Дітей здебільшого віддають до інтернату. Марта віддавати Михайлика не схотіла.

– Живе у моєї мами, звідти на навчання ходить. Із двох бід вибрали найкращу: хоч рідко його бачу, зате знаю, що дитина нагодована і в безпеці.

Після вечері Марта заходиться мити посуд.

– Мартусю, а ну дай дівчині ручку! Поможу їй статтю написати, – командує з-за столу Євдокія.

Я віджартовуюсь, що не потребую допомоги.

– Ні! Занотовуй собі. Пиши: наше село розташоване у високогір’ї Карпат, – диктує господиня. – Чоловіки зайняті охороною та вирубкою лісу… Ні, ні, не вирубкою. Напиши – доглядом. Бо ще неправильно зрозуміють. Ну, ти поняла, як треба писати. А ще можеш написати, що вночі в нас олені до годівниць приходять. Можеш погодувати їх.

Опівночі Федорчаки розходяться спати. Тільки гуркіт лісовозів час від часу порушує нічну тишу Карпат.

 

Влада далеко

Новенька дерев’яна споруда з червоним дахом вирізняється з-поміж інших будинків на селі. Три роки тому в центрі звели другу крамницю. Для місцевих вона тепер і за будинок дозвілля, і за інформаційний центр.

Усе важливе відбувається біля магазину, на очах у сімдесятидев’ятирічної Параскеви.

– Я п’ятдесят років робила продавцем. Увесь мій вік за прилавком пройшов, – розповідає вона.

Після смерті чоловіка діти запрошували стару продавчиню переїхати до них у долину, але вона відмовилась – там усе чуже, а гори рідні. Тримаючись тремтячими руками за ціпок, Параскева зосереджено вибиває ціну на калькуляторі, приймаючи покупців. Запитую, яким вона пам’ятає село.

– Та шо там пам’ятати, дитинко? Воно завжди однаковим було, – відповідає стара. –  Влада, як колис, так і потепер нічого не робит. А шо їм робити? Вони звідси далеко. Там усьо в них є. Тут так виходит, шо дві влади на одні гори. Живемо собі у дві дорозі.

Яловичора

Найближча влада – за вісімнадцять кілометрів, у селі Шепіт Путильського району. Секретарка сільського голови Валерія Полянчука просить зачекати: в нього відвідувачі. Пізніше його вже нема на місці: пішов у справах. Так і не зустрілись. Обійдусь, як яловичорські гуцули, без влади.

Яловичора

Яловичора

Христина ТИМОФІЙЧУК

 

КОМЕНТУВАТИ