неділя, 29 травня

Чому згасає волонтерство, допомоги мізерні і що робити

Наталія Сербин Громадська активістка, волонтер, співзасновник ініціативи "Поранені SOS".
Я знаю, що люди звикають до всього. Тому найбільше боюся до чогось звикнути, прирости, бо це потім стає частиною тебе і ти з цим живеш, не здатний вже до жодного спротиву.

Війна стала частиною життя українців, вони навчилися співіснувати з війною, звикли до хлопців без ніг і рук на вулицях, до сухої статистики про 300-х і 200-х.

Згадую, коли почалася війна на Сході, ми навіть не помітили, що стали волонтерами, бо об’єдналися навколо однієї ідеї – допомогти українським добровольцям, бо ми були одні із них, тільки кожен мав свій фронт роботи.

Зрештою, волонтерами нас почали називати згодом, і це навіть стало модно: всі хотіли так називатися. Волонтерами почали іменуватися депутати, держслужбовці, бізнесмени. Це трохи було дивно, але мода на волонтерство затягувала все більше людей.

Та мод – явище  сезонне, і якщо не творити нові "моделі", не народжувати нових ідей, то все швидко зникає, залишаються тільки ті, що йшли не за модою, а за ідею, за власним переконанням і за своїм покликанням.

Зараз видно, що волонтерство поволі згасає, люди вигорають, починають думати, що варто вже займатися собою, своїм життям. Нещодавно я себе також впіймала на такій думці. А потім згадала Майдан, коли були періоди затишку і всі просто сиділи, дехто їхав додому, а були такі, які стояли до кінця… Так і в нашій волонтерській роботі: дзвонять люди, дехто питає, чи є такі, хто потребують допомоги?! Але ж, панове, а хіба щось в державі змінилося за півтора року? Та нічого.

Солдатів – уже десятки тисяч, поранених і загиблих – тисячі, а дітей-сиріт, а жінок-вдів... Вони також не проти почати нормально жити. Але як? Розкажіть, як?!!

Що робити? Спілкуйтеся з людьми, які готові працювати і не нарікати.

Нещодавно я познайомилася з  Андрійкою та Лідою Квасній. Дві сестри, які народилися в Америці, батьки їхні українці, але побачили вони Україну тільки недавно. Люди з українським геном. Вони люблять все українське – "зелений слоїк", сир домашній, знають добре українську історію, українські пісні, добре розуміються на українському мистецтві. Щасливі, коли приїжджають в Україну і стають на українську землю. Андрійка і Ліда мріють переїхати жити в українське село і позбутися штучного американського щастя з присмаком штучної їжі, страшно швидкого життя, штучних посмішок і  вухатих мікі-маусів)))

Андрійка і Ліда і ще дві сестри, які також проживають в Америці, після півтора року війни не втомилися допомагати, вони тільки запитують, що зараз важливо, кому найбільше потрібна поміч. Свій час вони не  змарнували за столом чи в українських кнайпах, а спільно з волонтерами поїхали, скажімо, в притулок для псів, де провели повноцінний робочий день волонтера. Познайомилися з художником Володимиром Безруким і дуже хотіли малюнок з війни, щоб пам’ятати і згадувати, і плакати, бо там загинули українці. А далі Львів – госпіталь, Київ – госпіталь, і 17 годин дороги до Америки. У своїх валізках вони не привезли нам жуйок і американських снікерсів, а вітамінів для собак, засобів від кліщів і всього доброго для вухатих.

Ці люди живуть в Америці і роблять все, що можуть, для України.

Такі люди дають наснагу працювати, йти вперед.

Креативність – засіб для підняття волонтерства на новий рівень.

Руслана Павленко, яка також проживає в Америці, на свій день народження вирішила зробити подарунок українським солдатам. Запропонувала своїм друзям не купляти їй подарунки, а зробити пожертву для українських воїнів. За зібрані кошти вирішила закупити матраци в госпіталь. В результаті за кілька днів  1500 дол., а це – 25-26 нових матраців. Ідея отримала своє життя, знайшла людей, яким прийнятно так працювати, їм подобається така модель допомоги. Тому Руслана уже має за мету постійно підтримувати цей проект.

Тільки конкретна потреба знаходить мецената.

Є люди, які не хочуть в свою душу і в своє життя впускати війну. Вони або занадто вразливі до цього, або, навпаки, їм байдуже.  

Коли є один волонтерський проект, важливо робити невеликі мікропроекти. Хтось хоче допомагати сиротам, хтось собакам, а хтось стареньким людям. Важливо віднайти цих людей, знайти однодумців.  Потім, коли волонтери зроблять спільну справу, вони починають довіряти один одному і їх об’єднує вже щось більше ніж лише тільки ідея, їх об’єднує спільна справа. З такими людьми уже легше працювати.

Не втомлюйтеся дякувати.

Коли люди довго працюють разом, це стає буденним, потім з’являються тертя. Завжди дякуйте кожному волонтеру і меценату, не важливо, що це може бути ваша подруга, сестра, чоловік. Люди повинні відчувати, що їх цінують. Інакше вони підуть. Робіть подяки креативними.

У нас був благодійник, який подарував пораненим солдатам газові плитки і пральну машину для жінки зі Сходу, яка разом з дітьми переїхала жити в Долину.  Волонтери йому зробили оберіг із гуцульської згарди і відправили в Київ. Ця несподіванка була п. Віталію дуже приємна, для нього це було дуже важливо.

Переконайтеся, що Ваша допомога справді комусь потрібна.

Я часто бачу людей, які збирають гроші в скриньки, і я ніколи не буду прихильницею цього виду благодійності. Коли я бачу, як збирають гроші на пораненого солдата в такий спосіб, то зажди питаю: чи потрібна ця допомога солдату?! Коли такі збирачі нагло видирають в людей 1, 2, 5 грн… Якби той поранений це побачив, то, напевне, не взяв би ті гроші. Не можна допомагати і принижувати одночасно.

Загалом, бути волонтером дуже просто, бо це бажання допомогти, зробити щось безкорисливо, інколи це може бути дуже проста праця. Однак в Україні на фоні війни багато політиків і активістів спотворили волонтерство, перетворили його на піар-кампанії, готуючись до виборів.

Хто хоче допомогти, той завжди може це зробити. Якщо у Вас попросять і Ви відчуєте, що не можете не підтримати, тоді Ви завжди в цьому великому світі знайдете спосіб і однодумців. Чи аби врятувати життя дитині, чи зробити операцію пораненому, чи придбати харч для бездомних тварин.  

КОМЕНТУВАТИ