"Юпітер"
Вперше я зблизька побачив, як людину кидають у сміттєвий бак, у 2002 році в Івано-Франківську. Це було у червоточині між тим, що тепер, і тим простором-часом, де я був шкільним учителем. Це було під час роботи в одній з найбільших у місті служб таксі.
Фактор небезпеки у роботі таксистів та недовіра до правоохоронних органів зумовили появу у професійній спільноті такої собі цехової самооборони. Кожен знав, що у разі небезпеки треба встигнути крикнути у рацію позивний "юпітер" і своє місцезнаходження. Майже кожен таксист возив під сидінням якесь знаряддя насильства. Диспетчери передавали повідомлення й на інші служби, тому на "юпітер" часто збирався чималий розлючений натовп, спраглий до розправи.
Винним у таких випадках завжди був пасажир, незалежно від того, чи була реальна загроза життю, здоров’ю або майну таксиста. Ніхто особливо не з’ясовував обставини. Суддею, що іменем "юпітера" виносив вирок, був водій. Міра відповідальності пасажира залежала від його поведінки. Більше перепадало тим, хто поводив себе нахабно, чинив спротив, мав якийсь статус і намагався ним прикритись або, Боже борони, захиститись фізично. В одному з таких випадків таксистська самооборона повважала недостатнім просто віддубасити нахабу: його вкинули до сміттєвого бака, після чого висипали туди ж вміст сусіднього контейнера. Це була, напевно, перша відома мені сміттєва люстрація в нашому місті.
На той час через безробіття та скруту в таксі працювала досить різношерста публіка. Поруч з досвідченими водіями підтаксовували студенти і викладачі, колишні правоохоронці і колишні в’язні, добряки і мудаки. У натовпі різниця між ними зникала, ставалось те, що соціальні психологи називають деіндивідуалізацією, розчиненням особистості. Відчуваючи за собою силу спільноти і безвідповідальність за власні дії, багато хто робив те, на що осібно ніколи б не зважився. Впадало в око, що найбільш жорстоко "качків" гамселили здохляки, а "мажорів" – усі. Прикметно, що на стоянках, за кавою, переповідаючи про "юпітер" як якусь пригоду, що розважила робочий будень, ніхто не співчував жертві. Ніхто не бачив за жертвою лінчування людини. Для усіх це був узагальнений, не виписаний ніде, крім уяви, "неправильний пасажир", ворог усіх таксистів.
Шлях може бути довгим
Самооборона виникає, коли держава не спроможна забезпечити свою монополію на насильство. Ще одна важлива умова – суспільна підтримка.
Це сьогодні США є супердержавою, здатною забезпечити справедливість для кожного громадянина незалежно від раси, статі, віросповідання, політичних уподобань та соціального статусу. До цієї мети американці йшли довгих два століття і досягли такого результату довгою еволюцією громадянського суспільства. Перейшовши горнило громадянської війни, зшиваючи країну з дуже різних за укладом життя територій, влада довгий час йшла на компроміси, дозволяючи вирішувати проблеми мешканцям тих теренів звичними для них способами.
У другій половині XVIII століття самооборона у США виловлювала представників британської влади (особливо митників), вимащувала у смолі та пір’ї й катала на колоді по місту, щоб принизити. У XIX столітті молодій американській державі допомагали наводити порядок народні "комітети пильності" (віджиланти), що полюбляли прилюдно випороти, прив’язати до ганебного стовпа або й повісити. У 1936 році президент Рузвельт, заграючи з електоратом південних штатів, не наважився скасувати т. зв. закони Джима Кроу (закони про сегрегацію), які поруч з неписаними правилами поведінки чорношкірих були підставою для безкарних розправ над ними. Лише несприйняття суспільством лінчування у повоєнний час призвело до скасування законів Кроу та припинення практики розправ.
Поки держава слабка
Ставлення до таксистських лінчувань у нас вкрай негативне. Ставлення до сміттєвих люстрацій чиновників більш неоднозначне – від відвертого схвалення до засудження, але з погано прихованою (чи навіть неприхованою) зловтіхою. Один мій франківський товариш навіть зауважив з приводу останньої гучної сміттєвої люстрації досить значного чиновника: "Він грубив їм у своєму кабінеті. І, врешті, вони ж тягнули контейнер для нього через усе місто, демонстративно, з прапорами. Чого він не втік? Наривався, провокував? Сам винен".
Причина такого ставлення у тому, що ми дивимось на ситуацію з різних сторін протистояння. У випадку з таксистами ми є потенційними жертвами цехової самооборони. У випадку з сміттєвими люстраціями – самооборона не цехова, а начебто народна, наша. Протистоїть "наша" самооборона не людині з іменем та прізвищем, а чиновнику, який за умовчанням вже корупціонер та злодюга. Тому – у сміттярку його!
І поки держава є слабкою, а ми самообороняємося, кожен з нас може опинитися у сміттєвому баку. Незалежно від прізвища, статусу, особистої позиції, минулих вчинків і конкретних обставин.