вівторок, 28 лютого

Секрети Мармулядової пожежі: Таємний тестамент Потоцького

Богдан Скаврон Журналіст, письменник.
Після катастрофічної Мармулядової пожежі 1868 року у Станиславові з’явилося чимало громадських будинків, як-от театр, ощадна каса, суд і тюрма, які були зведені коштом безповоротної позики з бюджету Австро-Угорської імперії.

Прикметно, що якість цих споруд відчутно гірша, ніж пізніших новобудов і навіть тих давніших кам’яниць, які пережили пожежу. Можливо, найняті будівельні фірми надто поспішали відновити місто, або, може, замовники зі Станиславівського магістрату на чолі з колишнім контрабандистом та польським повстанцем Ігнацієм Камінським надмірно економили бюджетні кошти з користю для себе, хоча, найімовірніше, у цьому випадку спрацювали обидва фактори.

Читайте також першу частину дослідження у жанрі нового краєзнавства – Секрети Мармулядової пожежі: Знахідка бургомістра Камінського

Не стала приємним винятком серед тодішніх новобудов і головна споруда міста. Стара Станиславівська ратуша, будівництво якої засновник міста Андрій Потоцький довірив французькому архітекторові Каролю Беное, простояла понад 170 років і навіть під час вогняної катастрофи горіла найдовше: коли на Липовій вже дотлівали головешки, на п’ятому поверсі охопленої полум’ям вежі все ще бамкав годинник, поки мідний дзвін його зовсім не сплавився.

Натомість відбудована після пожежі львівським "Товариством машинного виробництва цегли та будівництва" ратуша прослужила трохи більше як сорок років. Зазвичай, її руйнування списують на Першу світову війну (зрештою, на всяку війну списується багато, навіть більше, ніж на стихійне лихо), але існує припущення, що, попри війну, вона не простояла би більше ніж півстоліття. Хоча в будівлю не влучив жоден артилерійський снаряд, її стіни вкрилися тріщинами, в напівзруйнованому стані ратуша перебувала ще добрих десять повоєнних років, поки у 1929 році її не почали перебудовувати у модерному стилі.

Відомо, що 6 червня 1870 року під час закладання наріжного каменю нової Станиславівської ратуші за участю бургомістра Ігнація Камінського у її куполі було сховано так звану "капсулу часу" – на листку пергаменту були написані головні події з історії міста та ратуші, сюди ж поклали старопольські та австро-угорські монети та медалі. Така архаїчна традиція колись мала сакральний зміст: прадавні люди закладали у підмурівки своїх домів та храмів священні кубки, наповнені костями жертовних тварин, а для більшої міцності споруд часом замуровували у їхні стіни безправних та безпорадних людей – невільників, випадкових волоцюг або немовлят.

Ратуша, яка була збудована засновником міста Андрієм Потоцьким, також містила послання через віки – написане латиною і заховане у куполі вежі, схожої на лицарський шолом. Вогонь Мармулядової пожежі не знищив його тільки тому, що давній пергамент, прикрашений гербом "Пилява" та фігурним вензелем із літер А і П, було виявлено задовго до катастрофи – у 1825 році, коли сильний ураган пронісся над містом і завалив верхівку ратуші. Тоді замість давнього покровителя Червоної Русі архангела Михаїла, який верхи на коні перемагав дракона-сатану, на її шпилі з’явився австрійський орел, а тайник під куполом спорожнів.

Відтак знайдений під час ремонтних робіт сувій пергаменту зберігали у Станиславівському магістраті як реліквію, не особливо вникаючи у зміст написаного. Вважалося, що це послання залишив хтось із будівничих, можливо, надвірний архітектор засновника міста Кароль Беное, адже сам Андрій Потоцький помер за три з половиною роки до завершення будівництва – 12 вересня 1691 року. Хоча, за іншими даними, його було закладено ще за життя коронного гетьмана у заздалегідь виготовлений купол, яким увінчали дев’ятиповерхову вежу після її спорудження. Текст знайденого послання був переписаний із оригіналу кимось із урядників магістрату, і в 1837 році, коли ратушу укріпляли та реставрували в ній зал засідань, його нанесли на стіну поруч із іншими написами, що передавали окремі фрагменти історії міста. 

"Цією вежею 18 квітня 1695 року у місті Станиславові докінчено будову ратуші посеред ринкової площі за наказом власника вищезгаданого міста, гетьмана коронного благородного Андрія з Потоку Потоцького, який власноруч заклав у її підмурівках на всі сторони світу тестамент для чотирьох громад та народів, писаний польською, жидівською, русинською та вірменською мовами".

Нових власників міста – австрійських урядовців – не надто зацікавив якийсь родинний заповіт Андрія Потоцького, який він залишив у підмурівках ратуші. Зате бургомістр Ігнацій Камінський, щойно приступивши до обов’язків головного міського урядника, одразу спробував дослідити підземелля магістрату, але, очевидно, спершу без особливого успіху.

Дотепер немає певності у тому, як саме виглядала збудована французом Каролем Беное Станиславівська ратуша, її достовірних зображень та креслень не залишилося. Але відомо, що він поставив її на фундаментах найдавнішої, ще наполовину дерев’яної ратуші, яка разом із містом пережила у 1676 році штурм турецького воєводи Ібрагіма-паші, прозваного Шайтаном, ставши на якийсь час ще однією оборонною вежею.

Зважаючи на захисне призначення, яке у час воєнних дій виконувала найвища споруда міста, її підвали були не просто підмурівками, а мали у собі мережу таємних ходів, які виводили до фортечних мурів та бастіонів. Такі ж підземні переходи були прокладені від найдавнішого родинного костелу Потоцьких, мурованого палацу, що постав у північно-західній частині міста, та чомусь біля монастиря тринітаріїв – ченців французького ордену, яких Андрій Потоцький запросив до міста за рік до своєї смерті. Точних карт цього мережива підземних ходів, мабуть, ніколи не існувало, і це було добре для безпеки міста, усі входи та виходи у якому знали тільки втаємничені.

Після Мармулядової пожежі дослідження підвалів магістрату були поновлені. Судячи з того, що бургомістр не давав вказівку розпочинати відбудову ратуші майже два роки, хоча ще у 1868 році стояв теплий листопад і погожа погода трималася аж до Різдва, цього разу пошукові роботи проводились дуже ретельно. І пошуки були не марними.

"Щоб повернути скарб Станиславова… коли мине десятиліття і коли мине століття, і два століття минуть… врятувати того, хто залишив серце у Відні… бо відімкнути браму часу… там, де стоїть ідеальний бастіон… напоєм циганського гриба… довірив тринітаріям, яких закликав до міста… проходи попід мурами до місця, де захована…" – це все, що вдалося скласти докупи із чотирьох різномовних клаптів обгорілого пергаменту, який мав ті самі позначки, що й заховане у куполі послання, – герб-"Пиляву" та переплетені літери А та П.

Найбільше уцілілим виявився вірменський варіант тестаменту, але й у ньому бракувало останнього, мабуть, найважливішого слова, можна було прочитати тільки перші його літери գ і ո, які Ігнацій Камінський потрактував як початок слова «булава», вірменською мовою գուրզ ("ґурз").

Очевидно, станиславівський бургомістр припустив, що у таємному тестаменті Андрія Потоцького йдеться про легендарну гетьманську булаву його батька – Станіслава Ревери Потоцького.

                             Станіслав Ревера Потоцький

За легендою, її віднайшов волоський знахар-орач, з яким посивілий у битвах ротмістр гусарської хоругви Ревера зустрівся дорогою до свого маєтку в Підгайцях, де він збирався у спокої перебувати, поки вічний сон йому не закриє очі. Смаглявий, як циган, рільник звернувся до Ревери як до великого гетьмана, а коли той заперечив, що йому не належить така честь, виорав лемешем плуга із землі гетьманську булаву і, вказавши на неспокійну зграю птахів десь на сході, попередив про велику біду, яку несуть його батьківщині козацькі полки Бича Божого – Богдана Хмельницького. І замість того, щоб відправитися на схід через Дністер до Підгайців, Ревера з булавою в руці подався на північ, до Львова, де почув звістку про загибель у битві під Батогом, в якій козаки помстилися полякам за поразку під Берестечком, польного коронного гетьмана Марціна Калиновського і заступив його на цьому посту. Через два роки, у 1654 році, коли Хмельницький уклав Переяславську угоду із Москвою, польський Сейм вибрав Станіслава Реверу великим гетьманом коронним – головнокомандувачем війська Речі Посполитої. Так і збулося пророцтво волоського знахаря. 

Розпочати будівництво міста на місці, де було віднайдено гетьманську булаву, Станіслав Потоцький доручив своєму старшому синові Андрієві. Ревера ще встиг побачити, як було виконано його заповіт, перше ніж восени 1666 року раптово заслаб і через зиму помер у львівському шпиталі для ветеранів. У Підгайцях та Станиславові звістці про смерть старого вояки спершу не повірили, бо Ревера вже одного разу "помирав", коли юним лицарем брав участь у молдавському поході свого стрия Стефана Потоцького, військо якого волохи розбили під Сасовим Рогом, але несподівано знайшовся в обозі на Волоському тракті недалеко від Галича. Що з ним сталося і де він перебував весь той час, Станіслав Потоцький не міг пригадати, тільки кивав головою, дивився скляними очима і повторяв "re vera", що латиною значить "істинно". Відтоді його і прозвали Реверою.

                                      Андрій Потоцький

Син коронного гетьмана Андрій з Потоку Потоцький був подібний лицем на легендарних савроматів – "людей з очима ящірки", як їх прозивали давні греки, – і характер мав відповідний. Своєю доблестю цей лицар перевершував навіть батька, він відзначився у битві з турками при Хотині у 1673 році, де керував лівим флангом королівських військ, згодом був призначений польним коронним гетьманом, а на той час, коли король Ян Собеський очолив військовий похід, щоб визволити Відень від облоги турків, виконував обов’язки правителя Польщі, пославши здобувати славу у віденському поході свого старшого сина Станіслава.

                                 Станіслав Потоцький

Під час битви з турками 12 вересня 1683 року Станіслав Потоцький-молодший повів у бій гусарську хоругву свого батька і в жорстокій рубанині отримав смертельний удар шаблею, яка розкраяла йому череп. Серце загиблого героя поховали у віденському костелі отців-францисканців, а тіло привезли до міста, названого на його честь, і поховали у родинному склепі Потоцьких у підземеллях костелу.

Смерть старшого сина Андрій Потоцький переживав дуже важко. Щоб відволікти вояку від смутних думок, король послав його у молдавський похід, повернувшись з якого, воєвода, здавалося, посмутнів ще більше: спершу понуро ходив містом, а потім закликав архітектора Беное і разом з ним кроками виміряв якісь відстані біля бастіонів, храмів та ратуші, ніби щось шукав. Подейкували, що Потоцький намагається віднайти легендарну булаву, яку колись виорав волоський знахар і яка знову була десь тут втрачена. Один з італійських мандрівників у той час відзначив також дивну для старого вояки схильність Потоцького до філософських роздумів, цитуючи його фразу: "Минуле повернути не можна, але можна повернутися у минуле і виправити майбутнє".    

…У вересні 1883 року на стіні родинної усипальниці Потоцьких, фарного костелу Найсвятішої Діви Марії, громада Станиславова збиралася відкрити меморіальну таблицю на честь галицького старости, сина засновника міста та його патрона Станіслава Потоцького, загиблого 200 років тому в обороні християнства у героїчній битві під Віднем, яка зупинила навалу турків на Європу. Того ж року приблизні тексти таємних тестаментів Андрія Потоцького, які він залишив у підмурівках ратуші, стали відомими графу Роману Потоцькому, синові намісника Галичини та Лодомерії Альфреда ІІ Потоцького. Точно перемальовані копії різномовних текстів на пергаменті, оздобленому вензелем АП та родинним гербом, супроводжувалися листом від якогось Станіслава Дашевського. Конверт був запечатаний в готелі "Під чорним орлом" на розі вулиць Бельведерської та Карпінського у Станиславові. Це було багатолюдне та жваве місце, оскільки на першому поверсі цього закладу розташувалася аптека "Під Божим провидінням", яка була своєрідним міським клубом, де збиралися і місцеві, і приїжджі люди, щоб обговорити новини, почитати свіжу пресу, домовитися про зустрічі та навіть придбати квитки до театру. У листі, який отримав вельможний граф від Дашевського, була лише одна фраза: "Чи бажає пан повернути родинний скарб?".

Є великі сумніви у достовірності існування згаданого Станіслава Дашевського, оскільки в жодних парафіяльних архівах та метричних книгах не виявлено згадки про таку особу. Але на світі у всі часи були люди, які не залишали за собою ні сліду, ні тіні. Як би там не було, цей лист змусив Романа Потоцького заглибитися в родинну історію і з’ясувати для себе несподівані та навіть неймовірні факти.

Далі буде. 

КОМЕНТУВАТИ