п'ятниця, 28 липня

Секрети Мармулядової пожежі: Знахідка бургомістра Камінського

Богдан Скаврон Журналіст, письменник.
Оскільки в тренді зараз все "нове" – нова поліція, нова пошта, жити по-новому – пропоную нове дослідження у жанрі нового краєзнавства. Усі описані події могли би відбутися в Станиславові, принаймні історичність усіх персонажів, крім одного, є достовірною. Усе нижче написане може також бути використане як мотиваційна частина для перейменування однієї з івано-франківських вулиць.
Мармулядова пожежа. Гравюра з газети «Кур’єр Львівський». 1868 рік. Мармулядова пожежа. Гравюра з газети «Кур’єр Львівський». 1868 рік.

Мармулядова пожежа, яка 28 вересня 1868 року знищила у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) чверть усіх тогочасних будинків і звільнила великий плац для розбудови міста, яке щойно вирвалося із тісняви фортечних мурів, вперше була детально описана лише через півстоліття. Цього часу буває достатньо, щоб перетворити історію на байку і за численними подробицями замаскувати найголовнішу таємницю.

Допис Леона Токарського, котрий на час пожежі був секретарем тутешнього магістрату, з’явився 26 вересня 1909 року в місцевій газеті "Кур’єр Станиславівський", заснованій одним із лідерів Січневого повстання 1863 року Агатоном Гіллером, який після розгромної поразки борців за відродження Польщі подався на еміграцію, знайшовши зрештою собі притулок у провінційному галицькому містечку. Редакція тижневика зауважила, що запис зі слів Токарського було зроблено в рік вогняної катастрофи, але дотепер він ніде не публікувався. Спогад про пожежу переповнений іменами та прізвищами очевидців та потерпілих, серед яких – тодішній бургомістр, колишній унтер-офіцер Національної гвардії доктор Антоній Суханек, який втратив свою посаду одразу наступного року після того, як містом пройшла вогняна стихія. Але найважливіше прочитуємо в одному з перших абзаців цього допису: "кримінальне слідство не викрило правдивої причини пожежі".

Попри те, що засновник "Кур’єра" Агатон Гіллер також на власні очі бачив, як у розбурханому західним вітром полум’ї зникає старе місто, заснована ним газета, як і решта тогочасної преси включно з рукописною "Зіркою" Остапа Терлецького, довгі роки не надавали розголосу цій події, яка насправді за своїм мармулядовим міфом дотепер приховує незвичайні та навіть містичні секрети.


Знахідка бургомістра Камінського

З ліквідацією наслідків руйнівної Мармулядової пожежі пов'язаний стрімкий кар’єрний злет польського підпільника та блукальця Ігнація Камінського. Ще з 1840-х років Ігнацій Камінський перебував під наглядом поліції через причетність до різних конспіративних товариств. Під час подій 1848 року, коли Європою розносився авантюрний дух революцій, він подався до австрійської столиці, але майже одразу був  заарештований. Завдяки амністії 29-річний Ігнацій того ж року вийшов із Віденської тюрми, після чого терміново переїхав до тихого містечка на окраїні Габсбурзької імперії – недалеко від Львова, де він в університеті здобував освіту правника і філософа, та за кількадесят кілометрів від рідного Вишнівчика, давнього містечка на Тернопіллі, прилеглого до знаменитої православної Зарваниці. У Станиславові Ігнацій відкрив адвокатське бюро, під прикриттям якого займався контрабандою зброї із Відня до Східної Галичини і далі за кордон – до Варшави та Вільна. 

Розгром повстання 1863 року став справжньою катастрофою для тисяч польських патріотів, яких очікували арешти, конфіскація маєтків та вигнання у Сибір. Ігнацій Камінский не став чекати, поки жандарми розберуться, з чиїх рук повстанці отримували придбану у Відні зброю, і подався у протилежному від сибірських морозів напрямку – до Швейцарії. Коли влада за ним похопилася, то заочним рішенням суду Камінському заборонили займатися адвокатською практикою в Станиславові, постановивши заарештувати втікача-контрабандиста, але було вже пізно.

Нейтральна Швейцарія у той час була прихистком для багатьох колишніх повстанців, яким вдалося уникнути загибелі під час збройних сутичок з російськими військами та арешту після поразки. Ігнацій Камінський зустрівся тут із тридцятилітнім генералом Юзефом Гауке на прізвисько Босяк, який керував останньою великою битвою з росіянами біля Опатова.

Напівфламандець, напівполяк  він народився в Санкт-Петербурзі і через двоюрідну сестру породичався з російським імператором Олександром Другим, в якого навіть був ад’ютантом. Військову службу в російській армії Юзеф Гауке проходив у війнах на Кавказі і подав у відставку в чині полковника. Коли на землях окупованої росіянами Речі Посполитої вибухнуло Січневе повстання, Юзеф, взявши собі псевдо Босяк, очолив краківських та сандомирських ополченців, з якими здобув низку блискучих перемог.

У Швейцарії бунтівне серце вояка не витримало розміреного, як тутешні годинники, життя на альпійських луках і тривалих та безрезультатних дипломатичних перемовин, які провадили тутешні емігранти насамперед із французами, сподіваючись, що Наполеон Третій, як і його славетний дядько, допоможе полякам відродити державу. Невдовзі Босяк переїхав до Франції і під час франко-пруської війни як бригадний генерал взяв на себе командування підрозділом у складі армії, яку очолював Джузеппе Гарібальді. Загинув Юзеф Гауке-Босяк на полі бою в битві біля Діжону.

Очевидно, Ігнацію Камінському під час еміграції довелося також зустрітися і з одним із керівників Січневого повстання, розробником плану збройного захоплення влади – Агатоном Гіллером, який у 1864 році після заочного вироку Лейпцизького суду, яким його було засуджено до 4 років ув’язнення через видання журналу "Вітчизна", переховувався і працював бібліотекарем у швейцарському кантоні Санкт-Галлен. Цілком ймовірно, що саме від Камінського невтомний революціонер Гіллер довідався про містечко Станиславів, в якому він врешті й оселився після невдалої спроби замешкати у Парижі, де він започаткував видання "Кур’єр Паризький". Перебравшись на Галичину, Агатон Гіллер продовжив видавати свій часопис, але вже як "Кур’єр Станиславівський".

Галицькі околиці Австро-Угорщини були ще одним більш-менш безпечним краєм для колишніх повстанців, які розсіялися про світах. Чимало їх було і в Станиславові, куди після п’яти років вимушеної еміграції знову повернувся Ігнацій Камінський. Першим повітовим бургомістром у той час тут був колишній унтер-офіцер Національної гвардії Антоній (Тоні) Суханек. Він був майже ровесником Камінського і якщо не приятелював, то принаймні був добре знайомий із адвокатом-контрабандистом.

Доконаним фактом є те, що 1868 року Ігнацій Камінський, щойно повернувшись зі Швейцарії, несподівано отримав у Станиславівському магістраті пост віце-бургомістра. І за дивним збігом обставин чи за чиїмсь хитрим умислом того ж року згоріла ледь не половина міста – з димом пішло 260 будинків, серед яких не тільки дерев’яні халупки, крамнички та майстерні у тісному середмісті, але й  приміщення суду, пошти, театру, вогонь знищив розписи у храмах і залишив тільки обгорілий металевий кістяк на місці колись величної ратуші.    

Як свідчить опис пожежі, опублікований аж через півстоліття у "Кур’єрі Станиславівському", горіти почало на обійсті вдови Вермутової – Хани Двойри. У дворі біля стаєнки, яка належала Ханиному сусідові Гершу Лотрінґеру, два її наймити Юзеф Ліховник і Петро Погвізд смажили в казані сливове повидло  мармуляду. Кажуть, саме звідси вітер роздмухав жарини, від яких спалахнула просмолена стріха дерев’яної халупки. Але мало хто звернув увагу на те, що сліди від ще одного осередку пожежі зафіксували також на подвір’ї бургомістра Суханека, відділеного від обійстя Хани Двойри парканом… 

На стихійне лихо в Станиславові австрійський уряд поважно відгукнувся семивідсотковою позикою у розмірі півмільйона злотих ринських, яку через рік взагалі вибачив, скасувавши обов’язок міста повертати кредит. Освоєнням "стихійних" коштів займався уже новий бургомістр – Ігнацій Камінський. Він же обліковував збитки від пожежі, яка, за приблизними підрахунками, напалила майна у місті на мільйон. Щоправда, страхові компанії підтвердили відшкодування тільки на триста тисяч. Попри шалені майнові збитки, пожежа обійшлася практично без жертв. Згоріла тільки корова шевця Фідлера, яка була в тому сарайчику, який загорівся першим, і старенька мама якогось пана Пінтергофера, що жив на лівій стороні вулиці Сапєжинської, яка тоді ще не називалася "стометрівкою", біля вигорілого дотла будинку Хани Ланди, який ділив навпіл парк Кратерівку.

Хай там як, але Мармулядова пожежа дала потужний поштовх і розвиткові Станиславова, і кар’єрі Ігнація Камінського, який не тільки зажив слави відбудовника міста, але й потрапив послом до австрійського парламенту. За кілька років після пожежі він як бургомістр організував першу в історії міста промислову виставку – такий собі економічний форум-ярмарок. А 1880 року, зустрічаючи на Станиславівському вокзалі найяснішого цісаря Франца Йосифа, який пожертвував на відбудову Станиславова шість тисяч злотих ринських, зауважив у промові, що радий вітати свого монарха у місті, що повстало з попелу.

Однак через п'ятнадцять років після вогняної катастрофи весь досягнутий Ігнацієм Камінським успіх пішов шкереберть. Почалося з того, що берлінський біржевий часопис "Börsen Courier" опублікував статтю про дивний судовий позов, який надійшов до такого собі барона Шварца від посла віденського парламенту та станиславівського бургомістра. Грубо кажучи, Камінський вимагав від підприємливого афериста Шварца, щоб той виплатив обіцяний "відкат" за перемогу у тендері фірми, яка стала генеральним підрядником будівництва залізниці Станиславів – Гусятин.

На прокладання залізної дороги впоперек Поділля австрійська влада виділила майже двадцять один мільйон злотих ринських. Щоб переконати відповідальних урядовців у необхідності віддати контракт потрібному генпідрядникові, Камінський не тільки застосував свої впливові та приятельські зв’язки, але й дав доручення нишпоркам дізнатися про можливості конкурентів і підготувати пропозиції так, щоб генпідряд барона Шварца виглядав на їхньому тлі якнайкраще. Свої послуги лобіста Ігнацій Камінський оцінив у традиційних 3 відсотки від суми контракту, тобто 625 тисяч злотих ринських. Однак із обіцяної суми Шварц заплатив станиславівському бургомістру тільки 3 тисячі, а потім запропонував йому ще 25 тисяч "відчіпного". Засліплений жадібністю Камінський не пристав на цю пропозицію і, як колишній адвокат, звернувся до суду…

Коли корупційний скандал надто розгорівся, Ігнацій Камінський склав із себе повноваження посла до Віденського сейму. Натомість спробував балотуватися послом до Галицького сейму, який засідав у Львові, і навіть здобув на виборах впевнену перемогу. Щоправда, при цьому був викритий у виборчих махінаціях – його опоненти зібрали свідчення, що за Камінського голосували особи, які не мали виборчого права і навіть "мертві душі". У Станиславові здійнялася хвиля обурення, розпочалася кампанія за усунення Камінського з поста бургомістра.

У переломний для кар’єри Ігнація Камінського 1883 рік відкрилися не тільки декілька таємниць, пов’язаних із його зловживаннями владою, але й ще один, невідомий досі секрет Мармулядової пожежі. Під час відбудови дотла вигорілої ратуші у її куполі було знайдено тестамент засновника міста Андрія Потоцького із вказівкою на таємне послання, яке він залишив нащадкам у підмурівках чотирьох крил ратуші, написане польською, русинською, єврейською та вірменською мовами – за кількістю громад, що мешкали в місті.

Того року про знахідку стало відомо Романові Потоцькому  синові тодішнього намісника Галичини Альфреда Потоцького та прямому нащадкові засновника Станиславова Андрія Потоцького.

Далі буде

КОМЕНТУВАТИ