У французького письменника Жана Жене є роман "Керель із Бреста". Йдеться про Брест, певна річ, французький, а не білоруський, не той, що на кордоні з Польщею.
Читав я цей роман давно, десь у середині 1990-х, в російському перекладі. Але досі пам'ятаю його смак, його п'янку атмосферу. В романі відбувається низка злочинів, характерних тим, що герой роману Керель і його дії та весь його "клімат" просякнуто нарочитим настроєм безкарності.
Жене малює дивовижну емоційну ситуацію. Читач переймається цим солодким настроєм "мені-за-це-нічого-не-буде". Це якийсь ідеальний стан, коли людська воля абсолютно нехтує будь-якими моральними заборонами. Немає ні людського закону, ні Божого, ні достоєвських самокопань, ні рефлексій, ні фатуму, ні ериній – богинь помсти. Є тільки людина, яка може робити все, що їй заманеться, і не отримає жодної відплати чи помсти ні ззовні, ні зсередини. Злочини нанизуються один на другий, крові дедалі більше, а читачеві все солодше і солодше.
За останній рік я десятки разів згадував цей роман. Усе, з чим ми стикаємося як громадяни України на сході, керується принципом, який схематично можна звести до женетівської тотальної безкарності. І, я думаю, цим почуттям безкарності просякнуто всю Росію. Переважна більшість її населення, яке милується цим апофеозом вседозволеності, ще перебуває у статусі спостерігачів-читачів, навіть не замислюючись над тим, що давно пройдену якусь тонку лінію і всі вони вже не читачі, а співучасники злочинів.
Ба більше, весь західний світ читає цей російсько-український роман і також милується, також кайфує від того, що "хтось може собі дозволити". Західний світ, безперечно, сприймає Росію як власне альтер-еґо і не поспішає рятувати слабкого. А якщо й порятує-таки, врешті-решт, то лише за якоюсь інерцією, неохоче, без вогника. Не тому, що він цього хоче, а тому, що "так треба".
Бо їм би, вочевидь, хотілося так само, але забагато надбудов і бар'єрів, забагато моралі та букв закону. А хтось може отак просто, як "Керель із Бреста", вбивати, ранити, тримати в напрузі цілу країну. Росієзалежність Заходу, старої постколоніальної Європи має не економічний чи політичний, а радше емоційний характер. Хтось ще може тут і тепер дозволити собі таку доцивілізаційну, архаїчну поведінку. І, думаю, саме ця емоційна прив'язаність страшенно гальмує стару Європу у справі стримування нашого ворога. Точніше, саме цією емоційною прив'язаністю до Росії підшиті всі їхні політичні й економічні рішення. Тому вони повільно заводяться, тому не поспішають із санкціями, тому ніколи не воюватимуть "за Україну".
Їм цікаво: а що буде далі? на що він ще спроможний? Маршрутка? C'est cool! Бомбардування житлових кварталів "Градами"? Das ist fantastisch! Що ж там далі? На що він іще здатний, цей Керель із Бреста? Ох, як солодко… Ох, який адреналін… Як злочинно цікаво… Show must go on.
Авжеж, усім їм солодко від однієї злочинної, гнилої, інфантильної, несвідомої емоції: йому нічого не буде.