Відмінності починалися вже на вокзалі, адже почекалень для пасажирів було аж три – першого, другого і третього класів. Пасажири займали у них місця відповідно до придбаних квитків. Після реконструкції станиславівського вокзалу в 1906–1908 рр. розміри почекалень помітно змінилися, зокрема збільшили приміщення третього і першого класу і зменшили залу очікування другого класу.
Станиславівський вокзал після реконструкції
Своєрідним ритуалом була "війна" з торговим автоматом, встановленим у 1900 році. В ньому можна було придбати поштівки, мило, сірники, цукерки в картонних коробочках. Цей автомат працював без електрики й принцип його дії був простим: після вкидання монети механізм вивільняв спеціальне кріплення – і продукт випадав у лоток. Проте автомат був із примхами: охоче ковтав монету, але далеко не завжди видавав товар. Особливо часто проблеми виникали, коли хтось із подорожніх намагався придбати сірники.
Незвичним було також прощання подорожніх із тими, хто їх проводжав, і вітання новоприбулих. Як бачимо з повідомлення в "Кур’єрі станиславівському" від 2 вересня 1908 р., залізничне вітання тодішньої молоді дуже здивувало кореспондента газети. Він писав, що молоді люди на станції Яремче під час усього відпочинкового сезону кричали одне одному "Гулєс!" Це відбувалося щодня о сьомій вечора, коли зі станції одночасно виїжджали два потяги до Станиславова й Ворохти. Коли потяги рушали, подорожні у вагонах кричали "Гулєс!" публіці на пероні, а вона відповідала так само. Цей звичай видався кореспонденту "не стільки дотепним, скільки дивним і незрозумілим".
Вокзал у Яремчі
Цікаве пояснення дивного ритуалу можна знайти в книзі мемуариста Тадеуша Ольшанського: "Пан Гулєс був одним з єврейських інженерів у Станиславові. Він, хоч і мав дуже гарну дружину, зв’язався з іншою жінкою, а благовірну відвіз до Яремча й сказав, щоб терпляче його чекала, а він за пару днів приїде до неї. Пані Гулєс прочекала тиждень, а потім почала кожного дня виходити на станцію і, коли потяг прибував, вона шукала серед приїжджих чоловіка й голосно гукала: "Гулєс!" І хоч незабаром довідалася про зраду чоловіка, продовжувала вірити, що він до неї повернеться, приходила на вокзал і відчайдушно його кликала. Аж врешті зійшла з розуму і втопилася у Пруті".
З тих пір прибулих і почали вітати таким вигуком. Цікаво, що в хроніках Станиславова справді фігурує інженер Артур Гулєс. В березні 1902 р. місцева преса навіть повідомила, що він був призначений ад’юнктом (заступником чи помічником керівника) при Північно-західній залізниці. Невже той самий?
В потягах пасажирам пропонували обіди, які коштували дві корони, але замовляти їх потрібно було ще на самому початку подорожі. Крім того, на багатьох станціях можна було придбати кошик з продуктами для подорожніх, якщо хтось забув узяти з собою їжу в дорогу. З попутниками було прийнято розмовляти на світські теми, наприклад, про театр. Як повідомляє станиславівська преса, ось яка бесіда велась у вагоні третього класу в травні 1901 р.:
"– Страшенно люблю театр, була у Львові на виставі "Багато галасу з нічого".
– І як вам сподобався театр?
– Дуже гарний, але якийсь замалий. І музика мені не сподобалася, хоч п’єса зовсім непогана.
– А пані знає, є така акторка Сара Бернар, яка може майстерно зіграти будь-які емоції – навіть збліднути чи зашарітися, якщо потрібно?
– Е, пані, тут не треба бути акторкою! Я, як захочу, то так зачервоніюся, аж по саму потилицю!”
Інколи такі люб’язні бесіди приводили до неочікуваних результатів. У червні 1908 р. станиславівський купець Якуб Гайніц їхав потягом до Чорткова. Він був одружений і досить поважного віку, але так знудився поїздкою, що підпав під чари попутниці – привабливої панянки Марієм Цвібель. В любовному екстазі поважний купець навіть не помітив, як вона витягла з його кишені 1590 корон, а порожній гаманець залишила на місці. На наступній станції підступна звабниця вийшла з потяга, проте її спіткала невдача. Вона попросила водія фіакра розміняти "п’ятдесятку", але замість неї випадково простягнула купюру в тисячу корон. Це здалося водію підозрілим, і злодійка незабаром опинилася в руках поліції.
Тож ритуали – ритуалами, а пильність під час поїздки ніколи не завадить…
Олена БУЧИК
