У Франківській центральній міській клінічній лікарні проходить реабілітацію після поранення перед протезуванням 22-річний військовий Михайло Когут. Франківець грає в теніс, вправляється у баскетболі і планує відновити заняття скейтбордингом, пише КУРС з посиланням на ЦМКЛ.
Доброволець в ДШВ
«Я родом з Івано-Франківська. Мені 22 роки. Народився у багатодітній сім’ї, де я серед усіх наймолодший. Маю трьох братів і сестру. Всі ми дуже активні і творчі. Між нами ніколи не було заздрості, конкуренції чи поділу батьківської уваги. Ми могли тлумитись по-хлопчачому, але завжди були друзями, і мене це навчило командної взаємодії. Багатодітна сім’я – це дуже весело і класно, всім раджу. Зараз мій найстарший брат, до речі, також воює на Запорізькому напрямку, а двоє інші – офіцери запасу», – розповідає Михайло Когут.
Перед початком вторгнення рф юнак проходив строкову військову службу: «Там хотіли зробити з мене військового, тому «штормили» дуже сильно. Але я думав собі, що от відслужу, навчусь дисципліни та й матиму спокій. А тут почалась повномасштабна війна».
Після закінчення строкової служби пішов добровольцем у десантно-штурмові війська.
«Фізично я був готовий, і морально-психологічний стан підходив. Пройшов інтенсивний курс штурмовика. Я дуже спокійно завжди до всього ставлюсь і на позитиві, тому з посмішкою зустрічав усі проблеми. На війну я пішов разом зі своїм найкращим другом з позивним Шакіра, з яким ми познайомились під час строкової служби і який спас мені життя після поранення», – продовжує воїн.
Поранення отримав в кінці квітня цього року: «Ми перебували на нулі. Була дуже тяжка ситуація, і нас обстрілювали. В той момент ми стримували наступ. Прилетів мінний снаряд. Тоді мій друг Шакіра і ще один хлопець були в одній стороні, а я в іншій. Їм – вибухова хвиля і контузія, мені – всі осколки. Я зараз навіть в принципі радий, що все взяв на себе, а їм нічого не сталося. В мене вся права сторона, від п’ятки до лопатки, в осколках. Я наклав собі турнікет самостійно. А все інше – тампонування, перев’язки робив мій друг… Я бачив тоді його очі, повні страху, і розумів, що можу померти. Спасло те, що ми обоє вміємо надавати медичну допомогу».
Після поранення Михайло 9 годин перебував в окопі, очікуючи, коли його вивезуть: «Це були найтяжчі години мого життя – з 16:00 дня до 1 ночі. Біль був страшний. Тоді, щоб хлопці знали, що я не помер і не заснув, то я голосно молився і співав пісні. Я так сильно просив Бога залишити мені життя… які я Йому тоді тільки аргументи не наводив… Натерпівся багато, але зараз я з посмішкою про це говорю, тому що живий. Життя продовжується, і воно прекрасне».
Головне – мотивація
Михайло каже, що від самого початку поранення розумів, що залишиться без ноги. Коли приїхав до Франківська на реабілітацію, то радості не було меж.
«Зараз я в рідному місті, в мене крута реабілітація. Мені так подобається команда реабілітологів лікарні на чолі з завідуючим, який всіх об’єднує. Я щодня приходжу сюди з радістю. А заняття на майданчику надворі мені найбільше приносять задоволення. Тут є можливість пограти у баскетбол, настільний теніс і навіть шахи чи помалювати малюнки. Саме такою має бути реабілітація», – говорить Михайло Когут.
Займається з військовим фізичний терапевт Сергій Палівода: «Зараз найголовніше – тренувати ногу і укріпити м’язи кукси. За місяць буде протез. Він швидко мав би навчитись ходити».
Михайло Когут раніше займався скейтбордингом і зараз має мрії щодо цього: «Я обіцяю, що не просто ходитиму з протезом, але й скакатиму, бігатиму і робитиму різноманітні трюки на скейті».
Завідувач відділення реабілітації та відновного лікування Михайло Кобзей віздзначає, що такі результати реабілітації є можливими: «Цей хлопець має величезну мотивацію і бажання, що найголовніше. Оскільки він раніше займався скейтбордингом, то і з протезом зможе».
У Михайла Когута ще дуже багато мрій і планів. Планує і роботу з ветеранами: «Я б дуже хотів відкрити заклад, де б працювали люди з ампутаціями».
Каже, що в суспільстві немає інклюзивності і більшість місць не пристосовані для людей з інвалідністю: «Поки здоровий, то цього не помічаєш. Але елементарно піти в туалет в якомусь закладі може бути тяжко. А якою перешкодою для мене були сходи. Це я тепер уже перестрибую через три, а перше не знав, як дійти. Я комунікативний, а хтось закритий. Підійдіть до військового з посмішкою і ненав’язливо спитайте, чи йому допомогти. Хоча, буває, що він сам може хотіти подолати якийсь бар’єр, то в такому випадку з допомогою пхатись не потрібно».
Михайло Когут переконаний, що більшість військових мусить адаптуватись до мирного життя: «У кожного з нас різне сприйняття обставин, що з нами склались. Хтось після ампутації і повернення у мирне суспільство впадає у депресію. Але я б порадив їм задуматись: якщо ми вижили, то це ще не кінець, і в нас є мета…».
КУРС писав, що лікарі Франківської ЦМКЛ вчилися задіювати віртуальну реальність в реабілітації. Нагадаємо, торік у серпні у Франківській ЦМКЛ відкрили відділення цивільної реабілітації та кардіологічну реанімацію.
