fbpx

Андрій Любка: "Ми вже не зможемо бути такими, як раніше"

Культура 20:35, 23.01, 2023
НА ФОТО: Андрій Любка в Івано-Франківську. Фото Юрія Рильчука

В Івано-Франківську на зустріч з Андрієм Любкою прийшла понад сотня шанувальників його прози. Письменник презентував книгу есеїв «Щось зі мною не так», написаних ще до повномасштабного російського вторгнення 24 лютого минулого року.

Від початку «великої війни» Андрій Любка писати перестав. Нема свіжої прози, нема популярних колонок. Є хіба його пости у фейсбуці – про придбані для ЗСУ автомобілі. Джипи, пікапи і мікроавтобуси Андрій купує за пожертви читачів і переганяє на передову. Так він зі своїми друзями купили для військових уже більше сотні машин.

На презентації в Івано-Франківську говорили більше про війну і волонтерку, ніж про літературу. Бо, каже Андрій, те, що сьогодні відбувається, що переживають українці, часто є сильнішим і вищим за літературу. Далі – пряма мова.

Книга як привід для зустрічі

Напевно, таки варто було вирушити в цей тур… Бо весь час якісь нагальніші справи, волонтерська робота, поїздки на Донбас. І поїхати з літературними презентаціями мені здавалося недоречно, другорядно. А виявилося, що в цьому є сенс, бо, наприклад, вчора в Києві була така тепла атмосфера, що всі трохи видихнули і змогли перевести подих. Ми трохи посміялися, трохи посумували. У цьому сенсі, у сенсі цих людських зустрічей, напевне, і є найбільша цінність цього туру – просто побачити тих людей, які залишилися, які не поїхали, побачити, як нас багато, побачити, скільки всього прекрасного ми можемо зробити разом.

Це такі зустрічі, з одного боку, дуже сентиментальні. Тому що приходять військові, родичі військових. Прийшла дівчина, яка сказала, що колись її хлопець подарував їй мою книжку. Хлопець загинув ще влітку на фронті, його немає, але вона продовжує читати мої книжки. І така ситуація, коли не знаєш, що відповісти, немає слів, які можуть оцей діалог налагодити, і залишається просто людину обійняти. І такі зустрічі – вони не про літературу.

Мені здається, що взагалі книжка сьогодні – це такий привід нам всім побачитись, поговорити… Книжка, яку ми сьогодні презентуємо, вона є необов’язкова. Добре, що вона є, добре, що вона вийшла в 2022 році. Це, напевне, її основна цінність. Вона не є для мене якоюсь особливою, я би не сказав, що вона найкраща чи найгірша, тому що той рік, коли вона вийшла, минулий рік, він був не про книжки, не про літературу. І я тішився лише через те, що ця книжка побачила світ, а це означає, що вона пройшла через тисячу людських рук, через руки людей, які її макетували, які її коректували, редагували, через руки людей, які зшивали корінці в друкарні, які привозили папір, які потім забирали… І ті люди, які потім цю книжку везли. Я собі от уявляв, коли вона їхала, от водія, який їде у цьому траку «Нової пошти» вночі, слухає якусь музику і не знає, що він везе, а там якась палета книжок. Тонна книжок «Щось зі мною не так».

І мені здавалося, що настільки важливо, що є книжка, яка пов’язує людей. Це, напевно, така основа, такий фундамент культури, з якого виростають вже наступні оці паростки – обговорення, інтерпретації, якісь мистецькі речі. Але основа основ – це те, що ми можемо книжкою ділитися. Не обов’язково саме цією, але ми можемо зустрітися. І сам факт того, що у 2022 році, у рік, який мав бути написаний як рік кінця України, Україна не просто стоїть, а виходять книжки українською мовою, добре видані, досконало зроблені поліграфічно. Для мене це було дуже символічно і приємно. Хоча, знову ж таки, і сама назва сигналізує, що книжка «Щось зі мною не так» – це така трохи легковажна, з одного боку, книжка, а з іншого боку, – дуже правдива. Мені здається, що це частково про всіх і про всю ситуацію, бо щось зі всіма нами не так, щось не так з усім нашим світом, із нашим життям, але принаймні визнати це – правильно.

Андрій Любка з новою книгою "Щось зі мною не так""
Андрій Любка, презентація у “Ваґабундо”. Фото Юрія Рильчука

Я не пишу зараз нічого, навіть листи. Не через те, що це було якесь тверде рішення. У якийсь момент я відчув, що, по-перше, не так багато маю що сказати в цій ситуації. А навіть якщо маю, не впевнений, що ці слова мають вагу. У березні я опинився в такій моральній ситуації, коли розчарованість в тому, що я робив до того, і взагалі у словах – те, що ми називаємо пафосно – силою слова, було максимальне. Я мав огиду до писання, і до читання також, мені здавалося, що це все таке пусте, і силу має якась така конкретна дія. І в березні я рятувався тим, що не просто волонтерив, а займався такою тупою фізичною працею. Ми носили коробки, до нас приїздили оці евакуаційні поїзди в Ужгород – з Харкова, з Києва, вони приїздили повністю забиті людьми, люди виходили, поїзд їхав у депо, і там, у депо, ми його вантажили різною гуманітарною допомогою, а також тим першим реманентом для військових. І я мав таку фізичну просту сатисфакцію від того, що брав коробку, відносив її, ставив у це купе, і бачив, що вона там залишається, потім приносив ще одну, бачив, як воно заповняється, і ввечері я приходив додому абсолютно виснажений, все тіло нило, боліло, але я міг заснути, бо весь цей час, весь цей день я не читав новин, в мене не було часу взяти смартфон, тому що ти весь час щось робиш, возиш, виносиш… І завдяки цьому я віднайшов якийсь душевний спокій.

От зараз мені комфортніше не писати. Можливо, колись…

Машини для ЗСУ: як все почалося і до чого тут словацькі цигани

Це дивна для мене історія. Вона трапилася випадково, перед Великоднем.

Ви, напевне, знаєте про всі переваги закарпатської домашньої ковбаси, принаймні чули про неї. У нас на Великдень кожен мусить мати цю домашню ковбасу в кошику і на столі. А один з моїх друзів, який пішов добровольцем, вже в середині березня опинився на Донбасі. Я йому подзвонив на початку квітня і кажу: от іде Великдень, і ми з друзями купили для вас 100 кілограмів найкращої домашньої, такої вудженої на фруктових дровах, ковбаси. Він каже: це супер, але ми зараз перебуваємо в такій дірі, куди і добратися складно. Каже: нам видали форму, автомати, від військкомату отримали «Урал», який не заводиться, і жовтий шкільний автобус…

Так-от, цей шкільний автобус у Павлограді зламався, і вони добу чекали на якийсь інший транспорт, але він так і не прийшов. І взвод солдатів, 30 чоловіків, які на заправці в мінус ночували в цьому автобусі, а потім врешті – уявіть собі – взяли й скинулися грішми, викликали машини таксі і поїхали ними в напрямку фронту. Ще й винайняли машину, яка потягнула за ними той автобус. І він сказав: найбільше, що нам треба, – це машина. Навіть якщо ти вишлеш на якусь «Нову пошту» за 20 кілометрів від нас цю ковбасу, то у нас немає чим банально поїхати і забрати. Вже не кажучи про те, щоби виїхати на позиції, чи забрати поранених, чи привезти боєкомплект, чи будь-що. І тоді я написав пост у фейсбуці, що от така ситуація, давайте купимо їм… І так трапилося, що на ранок, коли прокинувся, на моєму рахунку було вже грошей на дві машини.

Якщо першу я купив, умовно кажучи, не цілком орієнтуючись в тому, що роблю, як в тумані, то другу я купував цілком свідомо, довше вибираючи. Запостив фотографію, що дуже всім дякую за гроші, ось цей автомобіль, він тут, якісь кілька днів ми його ремонтували, готували, фарбували, пакували, відправили. А потім хлопці мені скинули фотку, як вони його отримали. От стоять вони у формі, з автоматами біля цієї машини, всім дякують, місію виконано. І гроші продовжували надходити. Виглядало, що це таке рішення, яке було зроблене за мене.

Тобто я зрозумів: що я можу зробити як письменник? Сісти і написати якийсь текст про ту ковбасу, або про війну, яка нас змінила, чи ще щось?.. Як письменник я просто можу бути містком між людьми, тобто між людьми, які хочуть в якийсь спосіб допомогти, і людьми, які саме в цей момент потребують допомоги.

Андрій Любка - письменник і волонтер
Андрій Любка і Юрій Андрухович. Фото Юрія Рильчука

І тут ще так добре склалося, що я живу на кордоні. А машини за кордоном коштують приблизно в півтора рази дешевше, ніж в Україні. А якщо купувати їх не просто за кордоном, а, наприклад, в Англії, то ще дешевше. Тому що це праворульні машини, їх складно поставити на облік в якійсь іншій країні, і вони, безумовно, мають меншу ціну. Переважно саме з Великобританії ми і приганяємо машини. А щоби додати цій ситуації абсурду, то це роблять наші друзі – словацькі цигани.

Вони 20 років майже як в Євросоюзі, і багато років їздять у Великобританію на заробітки. Повертаються вони звідти з речами, які треба якось привезти. Найкраще для цього надається або бус вантажний, або пікап. І так я побачив перше оголошення: що в Словаччині продається пікап, це був Ford Ranger на англійських номерах. Мене здивувала ця комбінація. Продавав його якийсь пан Франтішек. Я з ним зв’язався, і з’ясувалося, що вони приїжджають у Словаччину, привозять оцей крам, десь його продають чи залишають вдома,  а потім повертаються в Англію літаками. Тому що вони мають оці всі айнейри-візейри і за 10 євро можуть полетіти в Лондон і назад. І їм вигідніше купити там машину, привезти все, що треба, а тоді ту машину дешево продати. Так ми зі словацькими ромами зійшлися у цій справі. Тому я не їжджу до Ла-Маншу, а лише у Міхаловце, місто за 30 кілометрів, де ми перевіряємо вже із нашими механіками ці автомобілі і перевозимо в Україну.

Тут у нас є ціла команда людей, які ці машини ремонтують, обслуговують, фарбують… І ще одна команда, з ким ми разом їздимо на різні ділянки фронту. За цей рік таких поїздок було вже 16. Ми збираємо від 4-5 до 10-11 машин і їдемо колоною на Схід. Я собі порахував, якщо таких поїздок було 16, з Ужгорода до Краматорська, наприклад, 1415 кілометрів, тобто одна така поїздка – це приблизно три з гаком тисячі і приблизно 3-4 доби мінімум, то якщо 16 навіть на три помножити, це майже два місяці часу виключно в дорозі…

Андрій Любка: "Ми вже не зможемо бути такими, як раніше" 1
Фото зі сторінки Андрія Любки у facebook

Оцей момент, коли ми передаємо машину, – він класний: коли ми зустрічаємося, обіймаємося, про щось говоримо, як справи, і привозимо в цих машинах якісь передачі, дуже часто від рідних. А потім складний момент, коли ми обіймаємося і вже їдемо, і сигналимо, я завжди собі думаю, наскільки важко, напевно, стояти і дивитися услід…

Важливо не перетворитися на копію свого ворога

Я веду такий блокнот, куди записую свої враження короткі або якісь короткі фрази, які годі вигадати, вони завжди зачіпають, і я потім з цим довго-довго живу. От мій знайомий сказав таку фразу: “Ти знаєш, бути військовим – це так ніби померти, це наче померти і бути далеко, не мати можливості бачити свою сім’ю, не мати можливості допомогти їм у якихось найменших побутових проблемах, там, коли зламався якийсь прилад або занести воду на 5 поверх, або ще щось і ще щось. І ти, з одного боку, як душа людини, якої вже немає. Ти бачиш все в якомусь вайбері, в месенджері, але не можеш втрутитися, не можеш ніяк допомогти. І, з одного боку, добре, що ти це бачиш, але це відчуття безпомічності тобі ніби каже, що тебе вже немає”. І це така думка, до якої письменник, який не воює, не може прийти сам.

Або як описати досвід такий?.. У червні ми готували ” тетчик” – це «Фольксваген Транспортер 4». Жінка із колегами із Києва, це журналістка, збирала гроші на цю машину для свого сина, попросила мене знайти її, підготувати і передати. Ми це все робили, і не встигали, і мене ще й не було в Ужгороді, я щось там дзвонив всім… Вона виїхала з Києва і зупинилася у своїх друзів у Великому Бичкові. А потім вона мала сісти зранку на автобус і забрати машину зі своїм чоловіком в Ужгороді. І от мені дзвонить майстер Ваня і каже, що нікого нема, що робити, чи десь лишати ключі, чи хтось прийде, чи як, чи що… І я їй пишу: “Де ви?”. Вона мені віддзвонює і каже, що вночі прийшло повідомлення: син загинув. І вона в такому шоці абсолютному, я почуваю себе не знаю ким, не знаю, що їй сказати, а вона починає виправдовуватись: “Вибачте, будь ласка, ми вас так підвели, але зрозумійте – син загинув”.

Це якась така складна ситуація, це не можна ні вигадати, ні описати. Я думаю, що жоден письменник не зміг би вигадати ситуацію, коли мати вибачається за смерть свого сина, за те, що вона не може приїхати за машиною, бо мусить повертатися додому і чекає, поки його тіло привезуть до Києва. Мені здається, що це важливіше і вище за літературу. Тому писати про це якось… Це проживаєш, це накладає якийсь відбиток, це дуже змінює… Наразі це такі історії, якими от навіть важко ділитися, хоча ділитися хочеться, бо носити їх у собі теж дуже важко, бо, мені здається, що проговорювання, розмови на різних рівнях – вони важливі.

Андрій Любка - автограф-сесія в Івано-Франківську
Десятки франківців вишикувалися у чергу за автографом автора. Фото Юрія Рильчука

Кожен має якусь таку історію, ми всі проживаємо дуже складний час, і попри те, що ми класно тримаємося і лайкаємо сердечками все… Але в кожного є десь на дні душі якась втома, страшне вигорання. Оцей маятник від впевненості в тому, що все буде добре вже в цьому році, до думки про те, що це все може тривати ще 5 років і буде знищено все кілометр за кілометром… Я часто думаю, щО всі ми проживаємо у цей важкий час. Як ми як суспільство, як люди знайдемо можливість у цей момент не пороздирати горло одне одному, як ми знайдемо можливість, навпаки, одне одного підтримати, обняти, вислухати – це велика штука, яку нам всім треба навчитися. Я вчуся це робити на якомусь приватному рівні, а на рівні літературному не вмію, не знаю.

Ясна річ, що мені хотілося б повернутися в минуле життя. Я взагалі спостерігаю такий дивний процес, що люди, які там роками хотіли взяти і якось емігрувати, виїхати з країни, покинути свої міста, зокрема міста на Сході, оці урбаністичні, не такі красиві, промислові, як вони тужили, коли ці міста були в окупації, і хотіли повернутися. І для них це було значно важливіше, ніж оця вся мрія, плекана багато років поспіль про еміграцію в якийсь там Париж чи Варшаву, чи Прагу. Виявилося, що є цінність у батьківщині, в малій батьківщині. Я думаю, що ми змінилися як суспільство, тому і ті поділи, які були раніше, перестали бути актуальними, перестали мати значення. Я думаю, що ми змінилися як люди.

Я бачу, як ми всі постаріли до певної міри. Ми вже не зможемо бути такими, як були раніше. Якось би хотілося вберегти дітей, дати їм трохи цього світлого дитинства. Але, думаю, що в наших очах завжди залишиться цей сум за людьми, яких уже немає. От я не знаю, що робити з номерами, які в мене є в телефонній книзі. От я бачу – людина загинула або ця людина мій френд на фейсбуці. От що я маю зробити? Видалити зараз, бо це вже не юзер, чи як? Чи, наприклад, шукаю номер якогось Василя в телефонній книжці, і мені видає мого знайомого Василя Бабича. 26 років. Керівник роти розвідки. Загинув… Якраз оцей перший штурм Херсонщини. 26 років! От я не знаю, як можна потім от далі вже жити так само, ніби нічого не трапилося. Я думаю, що це сильно нас змінить. Це сильно змінило вже і світ, і Європу. Але це якісь пафосні фрази. А як кожен з нас дасть собі раду з цим – не знаю.

Щось зі мною не так - автограф Андрій Любка
Фото Юрія Рильчука

Мені здається, що важливо все-таки ставити собі це питання умовно: а що я робив, коли була війна? От уявити собі, що моя донька виросте і запитає: Тату, а що ти робив, коли була велика війна? І щоби було що розказати, що ти робив у той час. От мені здається, що це важливо.

Мені здається, що правда – вона така об’ємніша, панорамніша, глибша. І, безумовно, ми також є причиною того, що відбувається. І те, як ми будували державу, кого ми вибирали державою керувати багато років. Але не треба забувати, що цю війну розпочали не ми і в нас є ворог, ми знаємо, що ім’я цього ворога – це російський народ на чолі з їхнім президентом. Це головна причина всього того, що відбувається. І мені здається, що саме здолавши ворога, можна потім буде міркувати собі про якісь проблеми, які маємо ми як суспільство вирішувати чи шукати, наприклад, винних, а наразі оце єднання супроти спільного ворога – воно має бути зацементованим. Це основа. Зараз дуже важливо зберегти єдність і не відкрити тут оцей другий фронт взаємної ворожнечі і злоби. Мені здається, що це в суспільстві дуже важливо – не перетворитися на копію свого ворога, не стати віддзеркаленням. І пам’ятати, що вороги не тут – у цьому залі чи в цьому місті, чи десь в Україні. Ворог є один, і розбиратися треба передусім з ним.

Головні новини Івано-Франківська і області у Телеграм

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: