Що робити, коли в дитинстві передозувався засніженими новелами Джека Лондона, передивився “Діскавері” про життя на Півночі настільки, що самому закортіло вступити однією ногою у сувору бореальну естетику?
Для таких підірваних мандрівників в Українських Карпатах залишилася остання заначка ‒ долина Білого Черемошу. В наш час ключові автодороги Гуцульщини вкрилися добрим асфальтом, 4G безперебійне, готелі та туристична інфраструктура, всіма благами цивілізації, беруть за горло «Глибинну Гуцулію». І саме Білий Черемош ‒ а ще краще, його верхів’я! ‒ остання «неприбрана шухляда», де можна викурити люльку з ведмедем, та що там! ‒ віпивши вистояної на блідій гадюці самогонки, починаєш розуміти мову всіх блідих поганок та їхніх друзів-карпатських звірят.
Витоки Чорного і Білого Черемошів ‒ «ведмежі кути», оповиті НПП (національними природними парками), Черемоським (в Чернівецькій обл.) та Верховинським (в Івано-Франківській). Євросоюз ‒ зовсім поруч. Дика карпатська звірина ‒ ведмеді та інші олені, небриті і неголені з по той бік кордону, множиться-плодиться там, регулярно перебираючись до нас в якості «нелегальних мігрантів».
Верхів’я Черемошів ‒ одні із найзаповідніших гірських територій України. Змушені розчарувати обурювачів «варварськими вирубками в Карпатах»: щоб вивезти крішку лісу з цього краю світу, проллєш стільки пального та запчастин, що така деревина стане не «комерційною», а «золотою». Окрім того, вирубка високогірних лісів (вище 1100 м над р.м.) заборонена Законом. Іноді «активісти», щоб зловити хайпу на «плачі Ярославни про пеньки», публікують фото порубаних схилів ‒ румунських Карпат:
***
Котить хвилі наш Черемош, а куди – не знає,
Поміж гори в світ широкий тече, не вертає
Через геній Володимира Івасюка ми отримали помилковий наголос ‒ Черéмош, бо ж так легше розспівувати, тоді як має бути ‒ Чéремош. Мистецтво ‒ має значення.
Насправді Чéремошів є аж цілих 3 (три). Найславетніший з-поміж них ‒ Чорний, злиттям з рікою Білий Черемош в селі Устеріки (бо «устя рік») перетворюється на просто-Черемош, вже без кольорових приставок. Черемош впадає в Прут, а той прямує в Дунай і Чорне море.
Чому Черемоші Чорний і Білий? (є кілька версій, автору найбільше вдається наступна: один з них протікає східніше (тому й білий ‒ бо сонце яскраве на сході), інший ‒ західніше (сонце хилиться до ночі, логічно чорний). За цим принципом також можна пояснити «чорнявість» та «білявість» Чорної-Білої Тис на Закарпатті. Нам не вдається версія, що «чорний і білий» ‒ це північний і південний. Вісь північ-північ для людей традиційного укладу життя важливіша (постійно пантруєш сонце, чи ще не скінчився день). Направду: аграрні технології, без втрати продуктивності, легко переміщуються на одній широті, а от якщо посадити яблуньку в субарктичний пояс ‒ вона зазмерзне, посадити сосну на Херсонщині ‒ всохне.
***
Повітря в долині Білого Черемошу нестримно пахне смерекою ‒ свіжою та в стані пиломатеріалів, коров’ячими похідними (найприємніше з яких квасне молоко) ‒ але до останнього часу чогось такого, що могло б слугувати, прости Господи, «туристичним магнітом», в цих дебрах не було. Аж нарешті в 2017 (?) році шкаралупи «Паміру» ‒ так називають пів десятка півкуль-останців РЛС «Памір» (закинутої РадіоЛокаційної Станції) ‒ вкрили писанковими узорами. Тоді туристами вродило.
Основний туристичний потік вливається до “Паміру” через буковинські села Селятин та Шепіт, через один із найверхотурніших перевалів Українських Карпат ‒ Семенчук (1410 м).
Попри подібність під’їздного серпантину, кількість туристів тут близько не порівнювана із паломництвом на Тростян та Драгобрат. Таксування дорогою з хитропідвивертами за розцінками «земля-космос» поки не стало для місцевих мешканців опорною віссю, навколо якої б стриптизеркою крутилася місцева економіка.
На полонині поруч «Паміру» вівчарі протягом літнього сезону утримують хмарку овець. Вівці нипають туди-сюди, а якщо погода псується, збиваються волохатою купою всередині найбільшої «писанки»; задух всередині ‒ з тих, що тіло гартують/зраджують дух.
2004 року співачку Руслану, на хвилі «диких танців», у кліпі «Знаю Я» здійняли майже до «і я на небі», на Вухатий камінь Чорногори’. Але мало хто знає, що знімальна група «зловила» сонячну погоду з третього (четвертого?) разу, за допомогою гелікоптера; погода на 1500+ м ‒ не вгадаєш.
«Виграти Євробачення ‒ мусово зняти кліп в Карпатах?» Виконуючи цей обов’язок, 2016 року Джамала для зйомок цифрового (бо «1944») кліпу вивезлася на “Памір”, з численними танцюристами та іншими творчими особистостями. Погоду ‒ не зловили, від слова Зовсім. Артисти змушені були рятувати драматургію всередині ангара, яким навіть вівці нехтували. Подейкують, радянські військові в цій металевій буді тримали Злу Ракету, після влучання якою переваги західного світу засвітилися б радіоактивним попелом. Естетику подібної цистерни можна було б знайти десь в іржавій промзоні якоїсь Троєщини, бо дивлячись кліп без «легенди», ніхто й не здогадається, якими зусиллями обернулися зйомки кліпу в Найглибшій Гуцулії. Як би не було, Джамала згодом влучила в перше місце Євробачення-2016.
В долину Білого Черемошу з Шепоту – у Верхньому та Нижньому Ялівці (вони ж «Яловичори») везуться через перевал Джоґіль (1160 м).
Взимку (а взимка тут це + додаткових кілька місяців) та за слизької погоди їхати у ці села не рекомендують. Успішно подолати перевал може не кожна машина. Місцевий автопарк тут ‒ радянський автопром+євробляхи, в стилі «Mad Max: Fury Road». Краще ризикувати безпечнішою дорогою, понад Білий Черемош.
Нижче Нижньої Яловичори національні парки закінчуються, але процес вирубування лісу тут був настільки прогресивним, що пеньки за останні десятиліття встигли порости молодим лісом, і до нашого часу ніскільки не виглядають депресивно.
Але поки ми щойно перевели подих після Джоґоля, в Нижній Яловичорі ‒ звертаємо вправо до гірського озера Буковинське око. Дорогою ‒ симпатична дерев’яна церковця св. Дмитрія, довкола ‒ цвинтар.
До Буковинського ока від церкви ‒ 2+ км. Коли починається цей «+», машину краще залишити біля верхнього шлагбаума (навіть якщо він незашпилений).
Буковинське (Гірське) око ‒ невелике (100×60 м) затишне озерце, незалапаний комерційним туризмом Синевир. Як і всі карпатські «очі», бризкають шампанським в море. Риби в озері не є, що вказує, з одного боку, на його відносно недавнє походження, з іншого ‒ на кулінарні традиції горян.
…Від Нижньої Яловичори повертаємо наліво. За 7 км вище за течією ріки, на висоті 947 м над р.м., злиттям малих річок Сарата і Перкалаб офіційно проголошено початок Великої Ріки ‒ Білого Черемошу.
Між Перкалабом та Саратою втискається заповідний хребет Чорний Діл. На ньому є Молочнобратський карстово-спелеологічний заказник, бо вертикальні печери (найглибша з яких ‒ шахта 56 м (!) завглибшки), в геологічних породах віком близько 200 млн років. Версія, що “Білий Черемош білий, бо розмиває білі породи” ‒ якраз про них.
Чорний діл, зокрема і Чивчинські гори ‒ найдревніші в Карпатах (тріасовий період ‒ це вам не флішеві складки «Білого слона» навпроти яремчанської автостанції). Люди в давнину то тут, то там розробляли надра за допомогою штолень, а деякі рідкісні мінерали, як-от «мармароські діаманти», можна надибати надурняка, уважно поглядаючи під ноги.
Дно Черемошів у верхів’ях складене строкато-картатами камінцями, а не таке благенько-одноманітне, як в нижній течії. Втікаючи з-під древніх гір, вода підхоплює все, що погано лежить, зокрема й екзогенне золото. Річкові пороги, природні центрифуги, вимітуют гет відносно важчий метал на відмілини (місткість в алювії 0,2-0,5 г на тонну, як для промислового видобутку ‒ мізерна кількість). Про щось більше, мабуть, знає Іван Попович, неспроста ж стільки років заводить свою «золото Карпат – золото пісень»…
Є помічні мінеральні джерела ‒ сірководневі, дай Господи не зламати язик: хлоридно-натрієво-кальцієві, і найстрашніші ‒ ті, що нейтралізують дію алкоголю.
За домінуючу, зверхню над іншими горбеляку (от-як Піпіван на Чорногорі), у верхів’ях Черемошів «за вуха притягнути» можна хіба гору Чивчин. Тому за «дах», на який кортить вилізти і хай весь світ зупинився ‒ Баби, скелі-останці поруч гори Коман. На південь звідусіль панорама спирається на стрімкіші, чим звикло око бачити на українській території, вершини гір Марамуреш в Румунії.
На горі Коман, з висоти 1680 метрів над р.м. б’є струмок, який проголошено Витоком Чорного Черемошу. Перших 4 км ‒ до місця, де струмок зливається з іншими йому подібними і стає подібним на Річку, Чорний Черемош скочується із нахилом майже 14 м на 1 км (!), скидаючи щокілометра близько 300 м по вертикалі. За рахунок першої стрімкої ділянки середній нахил Чорного Черемошу вираховується як: 1680 – 484 = 1196/ 87 км = 13, 7 м/км. Тоді як без цих перших 4 км: 1380 – 484 = 896/83 = 10, 7 м/км.
На найпопулярнішому для рафтингу відрізку Чорного Черемошу (між впадінням р.Дзембронею та Красником («лісництво»)) маємо: 717 – 666 = 51 м /5,1м = 10 м/км.
Якби витік Білого Черемошу рахувався так само, від найвищого витока (а це річка Крецеллі (1829 м над р. м., витікає з-під кордону з Євросоюзом), нахил був би майже 20 м/км!
А так Білий Черемош: 947-484 = 463/ 51 км = 9,07 м/км.
Водночас на найкрутішому відрізку річки між селами Голошина та Яблуниця: 731 – 588 = 143 м / 10 км = 14,3 м/км!
Це багато чи мало? Для порівняння, похил річок Поділля: Стрипа 1,5 м/км, Серет ‒ мізерних 0,93 м/км.
А може, до Черемошів вжито різні принципи визначення початку, бо так радянські картографи намагалися приховати, що «залізна завіса» протікає і «пролетарська річка Бєлий Черемош» має «іноземне коріння»?
***
Від гори Коман додолу через полонину Прелучний можна скинутися до річки Перкалаб. На ній є залишки дерев’яної гідротехнічної споруди («клявзи»), збудованої 1879 року для сплаву карпатського лісу. Клявза названа іменем кронпринца Рудольфа, сина цісаря Франца-Йосифа. Такий «подарунок» не зробив його щасливим ‒ рівно через 10 років (в 1899-му) Рудольф застрелився.
Коли 1866 року Австрійська імперія програла війну Пруссії, невдахи Габсбурги запустили ребрендинг ‒ тепер держава називалася «Австро-Угорська імперія». Хитрий план не проскочив, увільнитися від сплати репарацій не фартануло, а платити довелося, зокрема карпатським лісом. Оскільки доріг понад Черемошами на той час відповідних покладеному технічному завданню не було, німецькі інженери спроєктувати «дороги» водні та цілу систему клявз-гатей у верхів’ях Черемошів (на Сараті, Перкалабі, і на самому Білому Черемоші «клявза Марієн» вище Голошини). Білий Черемош у визначені години перетворювався на бурхливий водний тракт. Єврейські економісти розрахували комерційну систему цього процесу, а місце на слизьких ковбках на екстремальних габах (порогах) було відведене ‒ за відносно велику зарплату ‒ місцевим мешканцям-гуцулам.
Раніше, щоб сплавити ліс, гуцули використовували «дику плавачку» ‒ зрубаний ліс вимітували в потоки і чекали на Велику Воду, яка б ту деревину знесла. У крайньому випадку скручували невелику, на одну-дві талби (від спотвореного лат. table) плавучу конструкцію. Для порівняння ‒ в часи найбільшого розвитку сплавної справи 3 керманичі мали за спиною 500-600 кубІків лісу, (рекорд ‒ 1000!). ЗІЛ-131 бере, гора, 15 кубІків. Припинили сплавляти ліс, коли дорубали весь доступний до ручки наприкінці 1960-х. В 1969 році сталася повінь, яка вивела з ладу гідроспоруди. В 1970-х мали місце бути сплави на дарабах, організовані для кінематографістів (останній в 1979 році).
В керманичі йшли не від заможного життя ‒ найбільша кількість представників цієї професії родом була з двох гуцульських сіл, в яких було найменше ріллі ‒ з Устеріків та Криворівні.
Ворітця ‒ лиховісне місце. Камінь в кінці порогу, об який і в наш час б’є вода іскриста, забрав людських життів, певно, більше, чим усі інші пороги Черемошу разом взяті. Були спеціальні керманичі-командос, які бралися проводити дараби крізь Ворітця. У наш час поріг ‒ разом із каскадом інших (найславніші та незрівнянніші серед них ‒ Тарночки та Драбинки, москалі називають їх якось інакше) ‒ бомба для комерційного рафтингу.
Оскільки Ворітця виявилися знаковими і для місцевих мешканців, і туристичної спільноти, viribus unitus річка тоді була порятованою. По тій історії можна зняти повний метр в стилі щось середнє між Тарантіно та Кустуріцею, якось іншим разом.
Можна сказати, що кермаництво ‒ карпатська версія пролетаріату. Так само в Бориславі («місто, яке сміється»), із ризиком для життя, робітники добували шахтним способом нафту.
На клявзі кронпринця Рудольфа на початку 1940-х нацистські війська спорудили одну з перших в Карпатах гідроелектростанцію. У наш час закладену окупаційними адміністраціями традицію підтримують гідроенергетики на сусідній до Перкалабу річці ‒ Сараті. Тут давню струхлу гать в 2014 році замінили ґанцновою дерев’яною греблею (по проєкту) і доліпили малу гідроелектростанцію (попри проєкт). 14 м/км не дає спокою: із п’яти введених в експлуатацію МГЕС Прикарпаття чотири ‒ в Басейні Білого Черемошу, в проєкті ‒ страшно подумати, скільки ще.
Найпотворніший ‒ «тракт» на потоці Гримітний (село Грамотне), де потік протягом гуцульського кілометру зникає в чорній іржавій трубі. Нижче за течією потік впадає в річечку Пробійна, де ще дві МГЕС, а в селі Яблуниця перегороджений дамбою й сам Білий Черемош.
Науковці стверджують, що якість води в Білому Черемоші до і після дамби в Яблуниці ‒ дві великі різниці. Найперше через відходи людської життєдіяльності ‒ зокрема лісової промисловості, але і ГЕС не додає здоровля. Коли рівень води в руслі низький, майже всю воду пускають через турбіну, 2300 метрів річки «меліоровані» в кращих традиціях народного господарства. Так, між іншим: 588-573 = 15 / 2,3 км = 6,52 м/км.
Пишуть, що коли в 1969 році була введеною в експлуатацію Бурштинська ТЕС, за недоцільністю експлуатації в Карпатах закрили 14 малих ГЕС (Яблуницька згоріла в 1973 і її до кінця 2000-х не відновлювали).
Білий Черемош ‒ «рекордсмен» за кількістю-сило паводків серед карпатських річок. Проте в наш час Велика Вода на Білому Черемоші не завдає людям великої шкоди. Бо не встигається забути, як річка тягне за собою все живе-неживе, тому й не будуються в охоронній зоні річки.
Що для людей страшна стихія і біда, то для водників-туристів річка №1 для екстремальних сплавів ‒ головне, не звертати увагу, як місцеві мешканці хрестяться і крутять пальцем біля виска, та ще й прозиваються «потопельникАми».
На Білому Черемоші в Яблуниці пихтить автоматичний гідропост. Людство на сайті hydro.meteo.gov.ua може що 2 години відстежувати актуальні дані, щоб встигнути «зловити воду».
Принаймні з одного, чернівецького берегу, акваторія Білого Черемошу ‒ цілий іхтіологічний заказник. Приурочений до оселищ червонокнижних риб: вищезгаданої головатиця, миня, марен (не плутати з мУреною); віднедавна «почервонів» також підуст. Проте природоохоронне законодавство поки ніц не годне проти колеса гідроенергетики. Найбільше баталій, включно з протестами місцевих мешканців, які самі собі перекривали дорогу, було у тому ж 2014 році довкола ключового порогу Ворітця.
В основній течії Білого Черемошу головний з ендеміків Паннонського моря (Дунай з притоками ‒ все, що від прадавнього моря залишилося) ‒ лосось дунайський, або ж головатиця, або Hucho hucho. В «Гуцульщині» Володимира Шухевича (5-томне дослідження, початок XX ст.) вказано, що в Черемоші головатиця здатна вирости великою за 30 кг тільки в розповідях рибалок.
«Зелених садиб» в долині Білого Черемошу є всього на раз-два-три ‒ але на 4×4 сюди сюди можна завітати із тих кількох сотень хостелів-готелів-гостинних дворів, якими вкрита «цивілізована» частина Карпатського регіону. Найкраще, що може статися із джипінгом, яким зараз розбивають в хлам високогірні дороги: дорога понад Білий Черемош. Від устя й по самі гланди Яловичори. Хай би ці великі бібіки катосили понад ріку ‒ в асортименті тут і і серпантини, і з одного боку стрімкі урвища а-ля «мама, забери мене звідси», з іншого на дорогу зриваються каменюки.
Автостоп тут незабутній: автор одного разу їхав кількадесят кілометрів в темряві, аж раптом від жигуля напіввіддерся захист. Ікри рвалися наверх до небес, але водій, замість кіпішувати, кермував із незворушною мімікою Стівена Сігала на лиці, так наче в нього таке фаєр-шоу по через день.
Щоб доїхати сюди громадським транспортом, з Вижниці є автобус до Яблуниці-буковинської. З автостанцій Косова-Верховини є рейс «Косів-Голошина» (на bus.com.ua з надійністю «0% ‒ подумайте, чи підходить вам такий рейс»), долає 70 км протягом 5 (!) годин. Швидше буде ровером з широкими колесами. Звісно, подбайте про те, щоб мати із собою повний ремкомплект і хорошого техніка.
Пограничне з Яблуницею село ‒ Черемошна. Сюди Марія Матіос, письменниця, «поселила» свою «Солодку Дарусю». Пані Марія і її молодший брат Анатолій (ексголовний військовий прокурор) ‒ уродженці над-Черемоських Розтоків:
«В долині обабіч ріки щось таке дивне, таке срібне, ніби мрія, ніби казка в серпанку яблуневого цвіту, з виринаючими банями церков» ‒ це цитата не Анатолія, такими Розтоки бачила Леся Українка:
В нижній течії Білого Черемошу села, з обох берегів, змінюють одне одного. З-поміж приватної забудови видно верхи трьохдільних, подібних на корабель церков (мабуть, під впливом буковинської традиції, бо для прикарпатської Гуцульщини типові хрестоподібні, от як у Криворівні:
На Провідну неділю (тиждень після Великодня) узбіччя доріг біля церков щільно запаковані автівками ‒ за давнім звичаєм, люди просто помежи гробків на лавицях поминають своїх незабутих предків, причащаючись наїдками і напоями. Наш інтеліґентний читач, безумовно, пам’ятає закінчення «Тіней Забутих предків» Коцюбинського:
«…Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця…»
Такий нескінченний цикл буття, гуцульське колесо Сансари. В «Році у віруваннях Гуцулів» знаходимо легенду про «Рахманський великдень» ‒ шкаралупки від великодних крашанок треба ви́мітати в ріку, на 40-й день вони доплинуть до міфічної Країни Рахманів, і лиш по цій ознаці тії рахмани отримують знання, в який день святкувати це свято. Додам лиш, що ідентичну легенду про рахманів Володимир Гнатюк записував також на Поділлі на річці Серет, тому це не локальна гуцульська, а давня індоєвропейська легенда.
Нарешті, устя рік ‒ Чорної та Білої, через Чорну ‒ автомобільний міст, недавно дбайливо вкритий шаром асфальту, через Білу, меншу, дерев’яна кладка, по якій максимум що годно проїхати ‒ мотоцикль або жигуль.
За часів нацистської окупації в 1940-х ліс по Білому Черемошу сплавляли до Устеріків, а звідси ‒ і до Вижниці було прокладено вузькоколійку, до цього часу єдину залізницю на території Верховинського району. Але це вже зовсім інша історія.
