Яскрава та скромна жінка, яка досконало володіє українською. Цілком і абсолютно закохана у свою справу та популяризує ромську культуру через танець.
Понад 20 років Вікторія Чорна є солісткою одного з найкращих ромських ансамблів у світі — миколаївського “Бахтале”. Володарка Кубка світу із циганських танців. Вона ж створила свій ансамбль “Терне рома” — єдиний ромський ансамбль в Україні, який має статус зразкового. А також заснувала свою школу танців, де викладають як циганський танець, так і бальні та сучасні танці, пише Varosh.
За час повномасштабного вторгнення Вікторія майже постійно залишалася з родиною в Україні, проводила уроки онлайн. А зараз повернулася до рідного Миколаєва і переконує, що місто, як і його люди, продовжує жити та з нетерпінням чекає на Перемогу.
Як циганські танці стали справою життя
Вікторія каже, що її шлях до циганських танців був довгим, вона довго шукала своє призначення.
— Я вивчала хореографію в університеті культури (Миколаївська філія Київського національного університету культури й мистецтв, — ред.). Там ми танцювали танці різних стилів, але хотілося знайти свій напрям. Я десь підглядала циганські танці у старших, у своєму оточенні, на різних весіллях. Мені це цікаво було.
Поки тривали пошуки, Вікторія вже працювала. Вона викладала хореографію та ритміку у школі, давала індивідуальні заняття. І так одна з мам попросила її викладати циганські танці для своєї дочки, бо вони їй дуже подобалися. Жінка погодилася.
— Тож я цілий рік займалася з дівчинкою, хоча й не сприймала це як щось більш перспективне, ніж індивідуальні заняття. А потім так сталося, що з одного уроку виросла ідея створити колектив, який зараз є зразковим, а циганські танці стали моєю професією.
— Мою першу ученицю звуть Анжеліка, я її ніколи не забуду. Вона прийшла до мене у 5 років, а зараз їй 20, і вона досі часта гостя на наших концертах. Це приємно, коли твої учні тебе не забувають.
Окрім того, що Вікторія — солістка ансамблю, вона створила ще й власну студію танцю.
Каже, що найважче було наважитися. Але у цій справі її підтримує та допомагає чоловік.
— Він, напевно, вірить у мої справу більше, аніж я. Він дуже пишається мною, підтримує, бо бачить, як сильно я горю своєю справою.
Вікторія з гордістю відзначає, що циганським танцям із задоволенням вчаться всі. Приваблюють, звичайно, яскраві сукні та запальні мелодії.
Студія відкрилася у 2019 році і вже через пів року пішла на карантин.
— Ми з нього так довго виходили, і тут — почалася війна. Зараз, в січні, у нас було фактично вже третє відкриття. Але я вірю, що все буде добре, ба більше — ще краще, аніж було до цього.
Напередодні 24 лютого готувалися до презентації нового шоу, а не до війни
Ввечері 23 лютого у колективу “Терне рома” була фотосесія. Учениці активно готували рекламну кампанію для свого шоу “Gypsy Fire”, яке мало відбутися у березні. Все було майже готово — програма складена, зала орендована, афіші надруковані, старт продажу квитків мав бути оголошений з дня на день.
— Я настільки захопилася підготовкою до шоу, було так багато роботи, що просто не мала часу на новини.
Але напруга відчувалася. Наприкінці березня ансамбль планував гастролі у Краматорську. І батьки дітей також говорили, що, можливо, варто відкласти поїздку через напружену ситуацію.
А ще Вікторія пригадує, як на початку лютого до неї підійшла учениця, у котрої чоловік військовий, і запитала, що вона думає про ймовірний початок війни.
— Я тоді впевнено відповіла: “Ні, ти що! Ми у цивілізованому світі живемо! Яка війна? Нам треба танцювати й зосередитися на роботі”. Я взагалі не сприймала цю загрозу серйозно.
— Тож коли війна почалася, це був стрес, шок, нерозуміння ситуації.
На щастя, студія Вікторії знаходилася у підвалі, і перші 3 тижні родина, друзі, деякі учні ховалися від російських бомб там.
Потім евакуювалися до Болгарії, але швидко повернулися до Одеси.
— 7 місяців ми були в Одесі і ось у січні повертаємося назад у рідний Миколаїв.
“Ми раді виступити за кордоном перед глядачами під українським прапором, а потім обов’язково повернутися додому”
Вікторія зі своїм колективом мала нагоду виступити з концертом у Польщі до Дня Незалежності України. Разом там виступали артисти обох країн.
— Приємно, що в цей день поляки запросили до себе українських танцівників. Нас дуже тепло прийняли.
— Спеціально до цієї події ми поставили танець під “Доброго вечора. Ми з України”, який завершував нашу програму. Трек має такі цікаві переливи, які дещо схожі на ромські пісні, тому ми органічно додали наші рухи.
Танцівниця каже, що з польськими танцівниками познайомилися якраз у серпні, а до повномасштабного вторгнення найтісніші зв’язки мали з танцівниками з росії. Але після 24 лютого припинили комунікацію.
— Ми раніше їздили на різні міжнародні конкурси та фестивалі, були хорошими колегами. Але коли росія почала нас обстрілювати, ніхто навіть не поцікавився, як ми й чи ще живі. Тому з ними ми не спілкуємося.
На запитання, чи хотіла б поїхати у турне іншими країнами Європи, відповідає ствердно:
— Це було б дуже круто, якби європейці побачили різноманіття української культури й через циганські танці також. Ми раді виступити перед глядачами під українським прапором, а потім обов’язково повернутися додому.
— Багато моїх колег зараз виїхали за кордон, але не всі мають змогу працювати у професії. І це дуже сумно, коли артисти змушені працювати на заводі, аби мати якісь гроші. І це теж одна з причин, чому я не хотіла виїжджати. Я волію залишатися в Україні, найкраще — у Миколаєві, та займатися улюбленою справою.
“Миколаїв поранений, але живий. Тут все моє, і я нікуди не хочу звідси їхати”
З січня Вікторія відновлює свої заняття у Миколаєві.
— Багато знайомих питали, чого я не залишуся в Одесі, адже це дійсно велике місто, там можна краще влаштуватися, і, до речі, на моє здивування, там нема жодної студії циганського танцю. Тут направду великий попит.
За 7 місяців, поки Вікторія жила в Одесі, у неї з’явилося багато клієнтів, котрим подобається цей вид танцю. І хоча Миколаїв набагато менше за Одесу місто, але жінка твердо вирішила повертатися:
— Мене тут всі знають, учні мене чекають, займаються онлайн і дуже хочуть назад у студію. Я не можу їх зрадити.
— Миколаїв — це моє рідне місто, і у мене не було сумнівів, що я повернуся. Єдине, я не знала коли. Я свідомо вирішила повертатися зараз, хоч це ще й не зовсім безпечно. Після звільнення Херсона кількість обстрілів в рази зменшилася, бачимо успіхи нашої армії та сподіваюся, що буде краще й краще.
Вікторія зі сльозами на очах продовжує:
— Тут хочеться просто надихатися, навіть повітря якесь рідне. Зараз я гуляю по Миколаєву і відчуваю себе людиною. Тут все моє, і я нікуди не хочу звідси їхати, попри те, що досі є страх, бо обстріли час від часу трапляються. Але дім є дім.
— Миколаїв змінився. Він — поранений, але живий. Дуже важко дивитися на забиті вікна, вітрини, зруйновані будинки.
Але Вікторія каже, що попри тяжкі та погані новини зі ЗМІ до Миколаєва повертається життя.
— Протягом двох місяців дуже багато людей повернулися. І це видно: по вулицях бігають маленькі діти, відкриваються кафешки, працює бізнес. Багато машин і затори (ніколи б не подумала, що буду радіти цьому факту!).
— Єдина велика побутова проблема — це вода. Вона є, але це не та чиста вода з Дніпра, до якої ми звикли, а технічна, солона, від якої псуються труби. Але я сподіваюся, що за кілька днів цю проблему вдасться вирішити. Але Миколаїв живе, і я впевнена, що все буде добре.
“Хочу на море в Крим”
На традиційне питання “що ви зробите після Перемоги?” Вікторія задоволено відповідає:
— Великий концерт! Яскравий такий, гучний і незабутній.
— А ще я дуже хочу на море в Крим і, чесно, навіть не проти випити там пива (усміхається). А зараз дуже хочеться засинати без тривог і не боятися, що вже не прокинешся.
— Я багато їздила Україною, нас запрошували на різні свята, шоу, фестивалі. Всюди дуже добре сприймають циганські танці, співи, музику, це справді всім подобається. Тому маю мрію, що будемо мати ще не одну таку можливість подорожувати нашою чудовою країною після Перемоги.
Галина Гичка, Varosh
Фото та відео — з особистого архіву героїні