«Друзі, хто знає, у кого день народження 7 лютого?» – звертається Ольга Макар до молодшої групи. На шиї у неї підвіска з голубом миру – символом Спільноти Святого Егідія.
Підлітки на хвильку задумалися. Серед них Анастасія Мовчан та Дарина Симоненко. Насті 14 років, вона з Василівки Запорізької області. Дарині з Харкова – 13. Колись вони прийшли за допомогою, а тепер – волонтерки.
«У Спільноти?» – припускають дівчата несміло.
«Так, у всіх нас!»
У лютому Спільноті Святого Егідія виповнилося 56 років. Цю дату святкували, крім Франківська, ще у Львові та Києві. А також у багатьох містах світу, де діють осередки Спільноти.
Учасники Спільноти називають себе друзями бідних і біженців. Їхнє гасло складається з трьох слів: молитва, бідні, мир.
«Жести ніжності та дружби, які виказують люди, додають нам надію та впевненість у тому, що ми робимо потрібні та важливі справи в цей час. Насправді зараз є неймовірна потреба у тому, щоби бути у компанії, бути в групі, бути в спільноті для того, щоби слухати, щоби тебе супроводжували і щоби ти міг когось супроводжувати», – каже голова Спільноти Іван Харук.
До Івано-Франківська за час повномасштабного вторгнення прибули понад 40 тисяч переселенців. Чимало з них перебувало в скруті. У Спільноті Святого Егідія знають кожного з них в обличчя.
Гуманітарний центр
Усередині людно і гамірно. На столах ноутбуки для реєстрації сімей переселенців, кошики з печивом та чай. Знайомство починається з питання «Звідки ви?». «Усі свої, усі земляки», – можна почути у відповідь.
Спільнота Святого Егідія (Comunità di Sant’Egidio) – міжнародна християнська організація. Її створили в 1968 році в Римі. В Італії вона дуже популярна та впливова. З початком повномасштабної війни італійці узялися збирати гроші для України, присилають гуманітарку, яку Спільнота розподіляє серед потребуючих.
Учасник Спільноти та журналіст Євген Савватєєв наголошує, що Спільнота не має спонсорів. Все, що отримують, називають просто – це допомога. «Ми шукаємо допомогу і в Україні, інколи знаходимо», – додає чоловік.
«До вторгнення Спільнота не допомагала переселенцям, не було такої потреби. Ми допомагали людям без житла, людям похилого віку, людям з інвалідністю та дітям. Але після вторгнення до нас почали звертатися переселенці. В Івано-Франківську на початку був гуманітарний штаб у ЦНАПі. Людей звідти відправляли сюди. На той момент у нас ще не було гуманітарного центру. Люди приходили і казали: «Допоможіть нам чимось», – згадує Євген. – Спочатку людей було кілька, потім їх стало 10 на день, потім 20, потім 40, потім 100. Одного разу до нас прийшло 800 людей за день. Це дуже багато. Ми завели товстий зошит і сформували чергу. Тоді три з половиною години називали кожного в цьому зошиті і казали, коли йому приходити. Це було складно, люди займали чергу з 3 ночі. Після цього вирішили, що нам треба електронна реєстрація та чітка структура».
Отримати допомогу і допомагати самому
Друзі з Лисичанська підходять познайомитися до «новеньких», Світлани Стебловської та Лілії Мальцевої з Рубіжного. Про Спільноту вони дізналися від землячки, яка вже волонтерить тут.
«Ми по можливості будемо виходити», – кажуть жінки.
«Особисто я зустрічала дуже багато народу з Запорізької, Луганської та Харківської областей. І Херсонської області тут немало було. Присутні, мабуть, усі області, окуповані й звільнені нині. Але справа в тому, що люди тут постійно змінюються, волонтери приходять у різні дні. Я особисто з липня 2023 року долучилася. Рік і 4 місяці була в окупації, потім 30 квітня приїхала, у травні отримала допомогу в Спільноті, і після цього мене запросили стати її учасницею», – розповідає Віта Ляшкова.
Анна Соболь волонтерить у Спільноті вже третій місяць. Приїхала разом з мамою, бабусею та донькою з окупованого росіянами Мелітополя. Розповіла, що уперше прийшла сюди прорекламувати свою школу української мови для внутрішньо переміщених осіб і допомогти кілька разів.
«Я сюди потрапила не просто так: у Франківську жила сім’я чоловіка. На момент повномасштабного свекруха була в Польщі, а свекор з перших днів став у лави ЗСУ. Тому було куди приїхати, – починає пані Анна. – Проблема була в тому, що я опинилася в окупації на 6-му місяці вагітності, коли чоловік був на фронті. Постала реальна загроза у вигляді допитів, коли на одному з них російські військові прострелили мені ногу. Довелося тікати. Причому «зеленим коридором» не випускали, тримали про мене дані, а виїхала я, можна сказати, нелегально через лінію фронту, коли ще пропускали деяких людей. Це було 14 квітня 2022 року», – розповідає Анна.
Зараз жінка в декреті, але працює в своєму навчальному центрі для переселенців – викладає українську мову. І волонтерить у Спільноті Святого Егідія – робить грілки, окопні свічки, розпалювачі та інше.
«Абсолютно весь прибуток з моєї школи, крім витрат, наприклад, на оплату оренди приміщення, я витрачаю на наших хлопців. Закуповую сухі душі, сушкарі, шкарпетки – усе за запитами. І відправляю на ЗСУ».
Зустріч завершується обідом. Двері кухні відчиняються, звідти приносять велику каструлю.
«Це наш шедевр з пані Іриною, – хвалиться пані Олена і додає: – Сьогодні кускус з м’ясом».
Жінки розсипають страву кожному у пластиковий посуд. «Може, ви пасочку хочете?» – пропонують італійський панетон.
Центр готується приймати вечірню групу: «Зараз ми будемо розподіляти обов’язки. Кожен робитиме те, що йому подобається та вдається найбільше». Потроху сходиться молодь.
«Ще раз вам повторюю про сім’ї в ситуаціях важчих, ніж зазвичай, – нагадує підліткам пані Ольга. – Якщо ви таку сім’ю зустрічаєте, то маєте мені сказати. Ми готуємося до того, що у нас буде День друзів, коли назбирається більше людей. Вони приходитимуть за нашим запрошенням щомісяця у певний день: інакше їм дуже важко зареєструватися. У цей день більше ніхто приходити не буде. Ми прийматимемо їх, дуже довго будемо спілкуватися, шукати проблеми та способи, як ми можемо допомогти. Але треба зібрати такі сім’ї. Поки у нас їх небагато, до 10».
«Сьогодні приходила одна така сім’я, вони з Дніпропетровщини, – пояснює Євген Савватєєв. – Бабуся і онука. Маму цієї онуки і ще трьох дітей вбила одна ракета. Вони живуть тут у церкві, але приходили перший раз ще минулого року, наприкінці літа, і вже тоді говорили, що скоро їх попрохають з тої церкви піти, бо не можна там довго жити. Але вони досі там живуть, хоч їм уже кажуть, що наприкінці лютого точно кінець. Вони шукають житло. Бажано в гуртожитках, адже платити вони не можуть: бабуся пенсію отримує, онука з ментальними особливостями і ще вчиться. Треба безкоштовне житло, яке для такої ситуації підходить. Ми таких людей приймаємо постійно, щоб була якась гарантія того, що ця допомога є завжди».
Діти уважно слухають, хрумкаючи кукурудзяними пластівцями.
Потім за допомогою приходять люди. Анастасія приймає пенсіонерку з Херсонщини, пані Діну.
«Коли захопили Херсон, ми були там, усе це бачили, усе це чули, ці жахіття. Ні поліції, нікого вже не було. Ми сиділи і тремтіли в підвалах, – пригадує пенсіонерка пані Діна. – Потім я в Олешківському районі у мами була в окупації 9 місяців. Росіяни окружили село, поставили танки свої і не випускали нікого. Група така велика, у балаклавах з автоматами, на тебе їх наставляють і заходять, і роблять, що їм заманеться. Мамине село недалеко від Криму. Живемо надією, що повернемося додому. Немає навіть в кого запитати, чи є дім, розумієте, людей вже не залишилося. У будинок було чотири прильоти, п’ятим прильотом влучили у сусідній. Загалом, сумна історія, як у всіх. Нічого незвичайного, – розповідає пенсіонерка. – Ми їхали через Крим, Росію, Білорусію, переходили піший кордон. І яка ж це була радість побачити прапор України! Це така б книжка була, якщо детально розповісти, але часу нема… А немає носочків, дівчатка? Як поїхали, дві сумочки взяли та й усе».
Анастасія вводить дані з паспортів і підтримує розмову:
– У моєму селищі всі росіяни, мабуть, позаселялися в порожні будинки. Таких добрих з себе корчили, приносили вафлі.
– На жаль, носочків немає, – повертається Дарина з кофтиною та згадує: – Зачекайте, ми вам ще принесемо більшу пачку борошна або меншу – цукру, на вибір.
– Цукру, – швидко вибирає Діна.
– Чоловік військовим в АТО був, уже звільнився минулого року, як 60 виповнилося, – підходить до дівчат-волонтерок пані Раїса.
– Щось з гігієни, може, вам треба? Гель для душу або зубну пасту
– Так, звичайно, – радіє жінка, – таке завжди потрібно. У мене інвалідність, я пенсіонерка, і не працюємо з чоловіком зараз. Допомагаємо дітям, у нас онучка з інвалідністю. Це тяжко.
– Дивіться, у нас ще є канцелярія для дітей, – пропонують волонтерки.
– Дякую велике. Як почалася війна, були біля Мелітополя, у селищі Мирному. Посиділи, не сподобалося. Сюди приїхали, тому що у мене зять звідси… Не можу говорити, я додому хочу, – зі сльозами на очах розповідає бабуся.
– Я вас запрошую на День друзів. Це наша акція, де ви щомісяця можете приходити до нас і отримувати допомогу без реєстрації. Вам подзвонять і спитають, коли ви зможете прийти, – пропонують дівчата.
За столиком біля стелажа з книжками та творчістю дітей зі «Школи миру» чекають на маму Аню, бабусю Олю та дідуся Валерія близнючки Ярослава і Саша. Волонтери принесли для дівчаток кольоровий папір та фломастери.
Ярослава малює зеленим. Каже, що любить цей колір. Саша не вибирала – спробувала усі. «Це синій, це фіолетовий, це жовтий, а це червоний», – дівчинка називає по порядку кольори намальованих чоловічків.
Гарячі вечері для нужденних
«Один заклад дає нам по 90 булочок щотижня», – розповідає Уляна Притуляк, розрізаючи ті булочки навпіл.
«Ми купуємо хліб, майонез, ковбасу, сир, щоб зробити бутерброди, за свої власні кошти, донати членів Спільноти або за гроші з наших благодійних ярмарків. Ми продавали книжки от нещодавно. А також є інші благодійники, кожен місяць різні, готують гарячу їжу, це перше, друге. Ми це все в Спільноті розливаємо по пакуночках, у пластикові контейнери і роздаємо бідним ці гарячі вечері кожного тижня. Є дві точки саме в середу і у п’ятницю одна. Це тут, на Низовій, біля катедри, і ще одна біля залізничного вокзалу, де пам’ятник паротягу. Там збираються бідні люди, безхатченки або пенсіонери, яким бракує коштів».
На Різдво Спільнота провела святковий обід разом зі своїми підопічними. Спілкувалися, колядували, роздавали подарунки.
Сьогодні вечерю готує небагато волонтерів – всього вісім. А приходить за їжею зазвичай 60-80.
«Останні рази ми трошки швидше впоралися, приходили раніше, роздавали, а потім доходили люди, ми вже чай видаємо, усе інше пороздавали, навіть те, що трохи притримали для тих, хто спізнюється. Але вони вже занадто запізнювалися, і я кажу вибачте, але…»
Надія Зінько прийшла пізніше через затори у місті. Вона забирає гарячі страви – зупу і макарони з м’ясною підливою.
Сьогодні жінка підміняє свого чоловіка, який волонтерить у Спільноті з 2014 року. «Подзвоню, скажу, що в нього ювілей», – тішиться Надія.
«Беріть пакет і витискайте повітря, щоб більше порцій умістилося в ящик», – підказують дівчата.
Коли вся їжа запакована, волонтери вирішують, хто їде в центр, а хто на вокзал. Вирушають двома автомобілями.
Ніяких спеціальних оголошень немає, люди переважно приходять ті самі, графік вже знають. Чекають на місці заздалегідь – стоять у великому колі, по черзі отримують порції, а потім гарячий чай.
Так завершується день у Спільноті Святого Егідія. Просто ще один звичайний день, коли їм вдалося комусь допомогти, когось розрадити, когось нагодувати – додати трохи добра у цей світ.
Волонтерська Спільнота Святого Егідія в Івано-Франківську працює за адресою вул. Коновальця, 7б. Вхід шукайте за малюнком голубки Пікассо на тлі веселки. Якщо ви у скруті і потребуєте допомоги – вам сюди. Якщо думаєте й собі долучитися до гарної справи – не вагайтеся. Як тут кажуть, хто приходить один раз, залишається надовго.
Режим роботи:
- Понеділок: з 11:00 до 14:00 – група дорослих волонтерів; з 16:00 до 18:00 – група дітей і студентів
- Субота: з 11:00 до 13:00 – група дорослих волонтерів; з 15:00 до 17:00 – Школа миру для дітей
- Середа: 17:00 – роздача продуктових наборів.
Юлія Піляшенко, для КУРСу
