Будинок, квартира, навіть фортечний каземат чи монастирська келія — це не просто дах над головою, а відзеркалення суспільного стану, побуту та технологічних можливостей своєї епохи. Франківська архітектура завжди підпорядковувалася вимогам часу, наявним матеріалам та уявленням людини про комфорт і безпеку.
Війни, економічні кризи, розвиток технологій, державна політика та зміна способу життя людей формували не лише вигляд міста, а й те, як франківці жили, опалювали оселі, облаштовували кухні та використовували кожен квадратний метр. Говоримо з фахівцями про те, як за понад три століття змінювалася архітектура житла від Станиславова до сучасного Івано-Франківська.
Нова епоха європейського містобудування
Переломним моментом для розвитку європейських міст і житлового будівництва стало XVII століття. За словами архітектора Ігоря Панчишина, це був неймовірно насичений період, коли стрімко розвивалися військові та будівельні технології. До цього часу на порубіжних землях поняття постійного, комфортного житла для більшості населення майже не існувало. Постійні руйнування від набігів та пересування військ змушували людей тулитися у тимчасових спорудах, землянках чи хижах, де селяни часто зимували разом із худобою.
«Коли після Вестфальського миру 1648 року Європа зафіксувала свої кордони, у суспільства з’явилася можливість оговтатися від тривалих воєн і замислитися над варіабельністю житла, — розповідає Ігор Панчишин. — Станиславів створювався як місто-фортеця на геополітичному кордоні — фронтирі, і його будівництво нагадувало швидше масштабне масове замовлення. Тут будівельники скористались теоріями, нормами та законами, запозиченими у решти Європи».
Спочатку всі споруди в місті були дерев’яними — і житлові будинки, і перша ратуша, і сама фортеця. Тільки великі сакральні споруди, як-от колегіата (фара, фарний (парафіяльний) костел), зводилися мурованими. Життя всередині фортечних мурів підпорядковувалось суворому військовому плану, тоді як за стінами панував звичний сільський триб.
«Місто виконувало важливу логістичну роль, адже через нього переганяли худобу та коней для європейських армій. Тому навколо були паша й вода, а всередині — щільна забудова і невисокі споруди. Будувати великі цивільні об’єкти тоді вчилися безпосередньо на практиці», — каже архітектор.
Тривалість життя тогочасного будинку залежала виключно від доступних матеріалів. На відміну від Львова, який міг дозволити собі дорогу доставку та обробку вишуканого каменю, у Станиславові на перших етапах користувалися тим, що було під руками. Фундаменти та так звані забутовки (основи під фундаменти) робили з місцевого вапняку, мергелю, доломіту та битої цегли. Частково нерегулярна кладка була і у фрагментах цоколів будинків.
«Проте місцевий вапняк швидко кородував під дією води та вологи. Єдиним рятунком і справді якісним в’яжучим матеріалом було вапно, яке гасили безпосередньо на майданчику. З нього разом із тертою битою цеглою створювали унікальну суміш — цем’янку. Часто цей розчин був міцнішим, ніж сама кладка», — говорить Панчишин.
Керамічне виробництво в регіоні на ранніх етапах ще не було розвинене настільки, щоб масово виготовляти керамічні труби чи дахівку (черепицю), тому дахи будинків перекривали переважно дерев’яним ґонтом. Пізніше для покрівель стали використовувати також «етерніт» (колотий сланець).
Економія кожного сантиметра
Житлове планування минулих століть дивує своєю практичністю та винахідливістю. Оскільки земля всередині фортечних мурів була обмеженою, її обіг суворо контролював магістрат. Мірні норми чітко регламентували ширину ділянок і кількість вікон на головному фасаді — зазвичай не більше як три (це визначало розмір податку). Через такі обмеження будівлі розросталися вглиб кварталу, утворюючи всередині довгі глухі стіни. Багатші міщани намагалися проєктувати симетричні кам’яниці з центральними сходами.
«Джерелом природного світла для темних кімнат, захованих у глибині будинку, були внутрішні світлові колодязі (шахти). Вони також забезпечували провітрювання та виведення чаду, — пояснює архітектор. — Часто трапляються кумедні планування, коли з крихітної кухоньки довге щілиноподібне вікно виходить просто на цегляну стіну навпроти. Але ці світлові шахти були необхідні, щоб дим і кухонні запахи виходили вгору».
Сходи у таких кам’яницях завжди робили вузькими та крутими, заощаджуючи кожен сантиметр дорогої площі. На перших поверхах облаштовували склепи — приміщення, що поєднували в собі майстерні та місця для торгівлі, а під ними, у глибоких пивницях, зберігали товари.
«Квартири звичайних містян були скромними — переважно на одну-дві кімнати, де кухня суміщалася з житловим простором, — розповідає Ігор Панчишин. — Опалення було виключно пічним. Кахельні п’єци (печі) проєктували так, щоб внутрішня конвекція обігрівала весь простір. Палили дровами, зазвичай раз на день, а далі товсті кам’яні стіни тримали тепло. Вікна робили подвійними: масивна дерев’яна коробка захищала від холоду, а хитрі системи відкривання не дозволяли поривам вітру вибивати шибки».
Каналізації у сучасному розумінні тоді не існувало — усі вигоди розташовувалися на вулиці або у дворі. Відкриті внутрішні галереї та балкони (так звані кружґанки) слугували переходами з кімнат до єдиного на поверх санітарного вузла. При цьому будинки в межах кварталу тулилися так щільно, що одна стіна часто була спільною для двох різних споруд, а димар одного господаря міг межувати із сусідською житловою кімнатою.
Залізниця, високі стелі та австрійський шик
Справжній технологічний вибух стався у другій половині ХІХ століття, коли індустріалізація в Австро-Угорській імперії збіглася з появою залізниці. Можливості масового підвезення металу, якісної цегли та цементу повністю змінили масштаб міст. З’явився прокатний метал, чавун і сталеві балки, подібні до рейок.
Саме в цей період у квартирах з’являються знамениті високі стелі. Це не було виключно естетичним рішенням. Як пояснює Ігор Панчишин, висока стеля робилася для того, щоб пропорційно більша площа мала нормальний об’єм повітря, яке до того ж утримувало тепло від масивних п’єців. Комини робили довшими для кращої витяжки, а містом регулярно ходили сажотруси.
Змінився вигляд і статус входу в будинок. У великих австрійських кам’яницях проєктували широкі в’їзні брами, щоб у внутрішній двір міг заїхати диліжанс, фіакр чи віз із вугіллям чи дровами, адже розвантажувати крам на вулиці було незручно.
«Проєктуючи будинок, архітектори закладали цілу в’їзну зону, — говорить архітектор. — Якщо ви звернете увагу, у таких коридорах-брамах збоку часто є спеціальні сходинки чи підвищення. Їх робили для того, щоб пасажирам було зручно виходити з екіпажа. Колеса у фіакрів були великі, до землі далеко, а жінки тоді носили пишні сукні та мережива. Цей окремий вхід із платформою дозволяв комфортно зайти прямо в будинок, уникаючи вуличного бруду».
Сходові клітки перетворилися на просторі зали — маркери соціального статусу власника, а міжповерхові майданчики обладнували великими вікнами або скляними ліхтарями на даху.
«У цей же період з’явилися чиншові будинки — житло, яке будували спеціально для здачі в оренду, — розповідає Панчишин. — Особливих архітектурних відмінностей від інших споруд вони не мали, різниця була суто у функції. Власники капіталу зводили великі будинки і здавали їх у найм, перетворюючи це на бізнес».
Після «мармулядової» пожежі 1868 року дерев’яні ґонтові покрівлі назавжди пішли в минуле. Наприкінці ХІХ століття дахи міських кам’яниць усе частіше вкривали пластичною бляхою. Це дозволяло створювати складні купольні конструкції, встановлювати надійні ринви й кардинально вирішити проблему з водовідведенням.
ХХ століття: функціоналізм та ера тотальної уніфікації
Після Першої світової війни архітектурна парадигма змінилася назавжди. Суспільство зрозуміло, що колишні палацові «красивості» та надмірний декор більше не відповідають реаліям. Поява бетону та монолітних конструкцій породила модернізм, конструктивізм та функціоналізм.
«З’явився бетон, а з ним — можливість створювати дуже виразні, потужні конструкції, — зазначає Ігор Панчишин. — Почали будувати просто й функціонально. Поспрощувалися форми та пропорції. Саме тоді винайшли штукатурку теразит, почали виготовляти порожнисту цеглу, яка краще тримає тепло. Звісно, це висунуло нові вимоги до товщини стін та теплообміну».
У міжвоєнному місті залізниця та великі підприємства будували для своїх працівників цілі квартали таких функціональних будинків. Планування квартир остаточно спростилося й типізувалося заради швидкості будівництва: з’явилися чітко розділені зони, окрема кухня, спальня та ванна кімната. Завдяки появі центральних колекторів та плоских дахів у будинках почали проєктувати внутрішній водовідвід, тож зникла потреба в крутих схилах даху. З’явилися й перші вбудовані гаражі для автівок, хоча коні все ще залишалися частиною міського пейзажу.
Друга світова війна принесла нові руйнування, і Європі знадобилося негайне, масове житло. На Заході архітектори намагалися створювати масштабні житлові блоки, проте справжнього апогею уніфікація житла досягла в Радянському Союзі з приходом планової економіки. Це став період остаточного тріумфу функціональності над індивідуальним простором.
«Усі гроші були в Москві, у центрі, відповідно звідти й керували, як будувати, — згадує архітектор. — Логіка була така: ми даємо кошти на будівництво, але паралельно запускаємо домобудівні комбінати. На них розробляються чіткі типорозміри. Панелі трьох типів, прогони по три чи шість метрів — і все, крок убік неможливий. Усе підігнали під суворий стандарт, бо так простіше й дешевше. Ці домокомбінати по всьому Союзу були однаковими й будували під копірку. Будинки збирали, як кубики. Радянський Союз прагнув, щоб усе було максимально централізовано й уніфіковано».
Радянська політика вимагала швидко перетворити сільське населення на міський робочий клас, і архітектура повністю підпорядковувалася цій меті — людей тримали разом і під тотальним контролем через школи, садочки та профспілки. Звідси з’явилися знамениті хрущовки та типові панельні будинки. Вони характеризувалися низькими стелями, вузькими сходовими клітками, повною відсутністю безбар’єрності та мікроскопічними кухнями, де ледве вміщалися стіл і плита. Житло стало масовим, але абсолютно втратило будь-яку індивідуальність.
Паралельно розквітло масове явище комунальних квартир, яке радянська влада випробувала ще в міжвоєнний період, а згодом перенесла й на нові території. Коли радянська система прийшла в західноукраїнські міста, велетенські австрійські чи польські помешкання міської еліти просто експропріювали та заселяли туди по кілька сімей.
«Прийшов «визволитель», бачить, що хтось має велетенське помешкання, і заселяє туди три-чотири родини. Відповідно, усе переплановували», — розповідає Ігор Панчишин.
Епоха компактності
Сьогоднішній етап розвитку житлового будівництва демонструє, що архітектурна парадигма продовжує стрімко змінюватися під впливом зовнішньої ситуації в країні. Девелоперський проєкт — це тривалий процес: від пошуку й викупу земельної ділянки до етапу проєктування минає два-три роки, ще пів року триває саме проєктування, а будівництво займає близько трьох років.
«Зведення багатоквартирного будинку менше ніж п’ять років не триває, — говорить менеджерка будівельної компанії «Ярковиця» Софія Мельничок. — А за ці п’ять років змінюється дуже багато. Адже на тренди в житловому будівництві значно впливає ситуація в державі».
Одним із найпотужніших чинників впливу станом на 2026 рік стали жорсткі обмеження державних програм, зокрема «єОселя» та сертифікатів «єВідновлення». Якщо раніше за програмою «єОселя» на одну людину чи молоду сім’ю виділяли максимум 52,5 квадратні метри з можливістю доплатити за більшу площу власні кошти, то тепер правила стали суворішими.
«Зараз ввели жорстке обмеження, — пояснює менеджерка. — Або одна людина, або сім’я без дітей — це тільки 52,5 квадратних метра. Більше не можна собі дозволити. Метри додаються тільки при народженні дітей. Через це на ринку сформувався колосальний попит на малі й компактні квартири, тоді як трикімнатні чи чотирикімнатні помешкання майже не проєктуються».
Сучасна квартира остаточно перейняла західну модель планування, де житло вимірюється не загальною кількістю кімнат, а спальнями — за принципом one bedroom або two bedroom. А завдяки розвитку індустрії фастфуду, кулінарії та швидкозаморожених продуктів потреба у величезних кухнях відійшла в минуле.
«Зараз фактично ніхто не проєктує кухні на 20 квадратів, — розповідає Мельничок. — Всі заточені на невеличкі кухонні кути, об’єднані з вітальнею. Тобто, як правило, люди хочуть бачити кухню-студію і одну чи дві спальні. Своє дозвілля вони проводять на цій кухні-студії, а у спальнях — сплять. Відповідно, їх не потрібно робити по 25–30 квадратних метрів і переплачувати за площу».
Раціоналізація простору зумовлена також високою вартістю комунальних послуг та складною ситуацією в енергетиці. Як наслідок, сучасні архітектурні тренди диктують максимальну компактність, тож однокімнатна квартира-студія тепер стартує від 35 квадратних метрів, що є мінімумом за державними будівельними нормами. Двокімнатну квартиру вдається оптимізувати в межах від 50 квадратних метрів, а цікаві варіанти трикімнатних помешкань проєктують уже від 68 квадратних метрів.
«Змінилося й ставлення до відкритих просторів, на що суттєво вплинула пандемія COVID-19, після якої люди почали вимагати наявності відкритого балкона, — каже Софія Мельничок. — При цьому хаотичне саморобне скління, притаманне минулим десятиліттям, відходить у минуле. Раніше воно слугувало додатковим повітряним захистом від продування через прості вікна, проте сьогодні технології вирішили цю проблему. Сучасні державні будівельні норми висувають високі вимоги до тепловтрат в Україні. Стандартом стали якісні п’ятикамерні металопластикові профілі та двокамерні склопакети, які забезпечують прекрасну шумо- й теплоізоляцію».
Не менш важливою тенденцією, яка кардинально відрізняє сучасну архітектуру від усіх попередніх історичних періодів, стала безбар’єрність. Якщо житло XVII–XIX століть проєктували насамперед з огляду на оборону, економію простору чи статус власника, а радянські будинки — на швидкість та дешевизну будівництва, то сьогодні одним із ключових критеріїв якості житла є його доступність для всіх людей без винятку.
ЖК “Опришівська слобода”
У старих кам’яницях високі сходи були невід’ємною частиною архітектури, а про потреби людей з інвалідністю, літніх мешканців чи батьків із дитячими візками практично не замислювалися. Радянські багатоповерхівки також будували без урахування принципів доступності: високі бордюри, вузькі під’їзди, відсутність пандусів та ліфтів у частині будинків були звичним явищем.
Сьогодні ситуація принципово інша. Сучасні державні будівельні норми вимагають створення безбар’єрного середовища вже на етапі проєктування. Йдеться не лише про пандуси чи ліфти, а про цілісну систему доступності — зручні входи без перепадів висот, широкі проходи, доступ до громадських просторів, безпечні маршрути пересування територією житлового комплексу. Особливої актуальності ці рішення набули в умовах війни, коли в Україні зростає кількість ветеранів і людей, які отримали поранення. Фактично вперше за всю історію житлового будівництва архітектори мають враховувати потреби максимально широкого кола мешканців.
Під’їзд у ЖК “Опришівська слобода”
Повномасштабна війна вплинула й на інше розуміння безпеки житла. Якщо в попередні століття головними викликами були пожежі, холод чи санітарні умови, то сьогодні одним із ключових критеріїв стала наявність укриття. Через це забудовники дедалі частіше інтегрують у нові житлові комплекси підземні простори подвійного призначення, які можуть використовуватися як паркінги у повсякденному житті та як укриття під час повітряних тривог.
Паркінг подвійного призначення у ЖК “Ярко Центр”
Такі рішення одночасно виконують кілька функцій. Вони підвищують рівень безпеки мешканців, дозволяють звільнити двори від великої кількості автомобілів та створити більше місця для озеленення, дитячих і спортивних майданчиків. Якщо для австрійського Станиславова символом комфорту була можливість заїхати фіакром у внутрішній двір кам’яниці, то для мешканця XXI століття комфорт дедалі частіше означає безпечний підземний паркінг, облаштоване укриття та простір без машин біля будинку.
Житло XXI століття вкотре доводить, що архітектура завжди залишається точним віддзеркаленням своєї епохи. Якщо колись вона реагувала на війни, розвиток торгівлі чи індустріалізацію, то сьогодні формується під впливом нових викликів — економічних обмежень, енергетичної ефективності, інклюзивності та безпеки. Тому кожен квадратний метр сучасного житла є результатом не лише архітектурних рішень, а й суспільних змін, які переживає країна.
Детальніше ознайомитися з проєктами будівельної компанії “Ярковиця”, стежити за перебігом будівництва та дізнатися про умови придбання житла можна на офіційних ресурсах компанії:
