Харків’янин Гамлет Зіньківський – легенда вітчизняного стріт-арту. Гамлета часто називають українським Бенксі, аби означити масштабність і значення його художнього мислення. Втім, як і будь-яке порівняння, це також кульгає. Зіньківський є Зіньківський, і він такий один.
Харків – рідне місто Гамлета, і, звісно, саме там найбільше його стінописів. Але після 24 лютого художник не намалював жодної нової роботи. Каже, що просто не може думати про це у час війни. Зайнятий допомогою армії, переселенцям і Харкову. Він і сам вимушений переселенець – тимчасово мешкає в Івано-Франківську.
Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:
– Як тобі Франківськ? Як тут зустріли?
Дуже файне місто, дуже спокійне, і мені страшенно сподобалося, що всі допомагають. Такі історії, наприклад, ми винаймаємо вантажівку, щоб відвезти гуманітарку, а коли хлопці дізнаються, що то для допомоги, кажуть: Ні, грошей не треба. – “Може, хоч на пальне?” – Ні, нічого не треба. Або шукаємо нормальну СТОшку перевірити машину. І знайомий дзвонить до кума. – “Звичайно, приїжджайте”. – Нічого не беруть, все роблять. Отак це тут працює, це дуже класно.
– Ти займаєшся тут лише волонтеркою?
Насправді трішки заздрю художникам, котрі можуть зараз ще щось малювати.
– Ти не можеш?
Я не можу зараз малювати. Коли я розумію, що кілька дзвінків – і я можу якусь сім’ю, яку я взагалі в житті не бачив, вивезти, тому що в мене є скажені хлопці, котрі мотаються по Харкову, – то тут малювати картини зовсім не час. Чи там кілька дзвінків – і виміняв картину на два тепловізори. Передаємо їх на передову. Тому, коли вирішуються такі справи, я не можу просто сидіти в спокої і щось малювати. Зараз не час. Зараз треба допомогти нашим пацанам, щоб була перемога. Думаю, це моя громадянська відповідальність.
Я змушений був поїхати. Але насправді моє щастя, що поїхав. Бо, звичайно, ми там, поки сиділи з батьками, в’язали сітки і все таке, але я не міг нічого вирішити, тому що в мене просто вирубало інтернет – і все. І три доби ти сидиш без зв’язку. Я приїхав сюди, трішечки видихнув – і почалося, просто понеслося. Головне, що є відчуття, що те, що я роблю, воно допомагає, справді допомагає. Когось вивіз, комусь відправив щось.
– Це громадянське відчуття чітко включилося у війну… Я по собі суджу. Так, я живу в Україні, я люблю Україну, я громадянин цієї країни, але щоб отак-от – всі як один – я такого не відчував раніше, як відчуваю це зараз.
Так.
– Звідки таке? Як можливо?
А це наша окрема риса. Мені дуже сподобалося, – не пам’ятаю, хто сказав недавно, – що зараз наша сила в тому, що ми всі об’єдналися, а потім, після перемоги, ми всі знову розісремося, але в нас така традиція. Коли все добре, ми просто сремося одне з одним. Але зараз це фантастичне відчуття єдності, коли я знаю, наприклад, що от людина в Харкові була безнадійним ватником, їздила до Москви, постила фоточки і казала: а що, в мене всі друзі нормальні чуваки, ми поза політикою… А зараз людина так волонтерить в Харкові, що аж. Просто телефоную і кажу: Вітаю, це Гамлет. – “О, Гамлет, привіт!” – Я такий: Що, перейшов на українську? – “Таки-так, так, перейшов на українську”.
– Твої ж батьки лишилися там?
Так. Це було пов’язано з тим, що татові вже 72 і для нього перейти навіть 200 метрів – це важко.
– Ти на зв’язку з ними?
Постійно. Кожен раночок зідзвонюємося. Вони живуть біля ОДА. Коли в ОДА прилетіло, а я був з батьками, я вранці аж підстрибнув. Це 100 метрів від дому моїх батьків, а бабахнуло так, що старовинна будівля просто підстрибнула.
– Навіть не можу собі уявити, як виглядає зараз Харків. Можеш спробувати описати, який він сьогодні?
Дуже покоцаний… Але, знаєш, оті завали на Сумській, – там просто у два житлові будинки влучило, я це бачив, – то зараз мені друг скинув відео, а там вже все почищено, наскільки можливо… Там зараз, окрім героїв-волонтерів, Сергій Жадан, Коля та Богдан з групи «Достоєвський ФМ» (хоча вони заявили, що будуть перейменовуватися), Олежка Каданов і ще багато. Окрім них, для мене ще герої – це наші комунальники. Вони буквально під обстрілами їздять і все лагодять. Тому що під обстрілами щось лагодити – перебитий чи кабель, чи водопровід, коли від твоєї роботи залежить водопостачання половини району, – це точно герої.
– Можна з цього зробити висновок, що влада дає собі раду, в тому числі і мер, який, як були підозри, нібито проросійський?
А от ніфіга, як виявилося. Дякувати Богу, класний мужик. Не думав, що таке колись скажу. Але я подивився на те, що він каже і що він робить, – то так.
– Ти спілкувався з росіянами? В тебе залишився хтось звідти, з тої території, чи порвав контакти?
В мене там була одна людина, ну, нехай дві людини. Перший – це фантастичний перекладач, і так вже сталося, що він, американець, закохався і переїхав до Росії. Він з першого ж дня писав мені: Гамлет, що у вас, ви живі? І я страшенно радий, що він врешті виїхав до Грузії. Другий теж вже звідти звалив. А в принципі, я москву послав, як російський корабель, ще в 12-му році. Тоді я розісрався вщент з одною крутою галереєю в москві. Ми просто послали один одного, бо мені почали пояснювати, що я, мовляв, з Харкова і це стеля для такого художника – попасти в москву в їхню галерею. Я кажу: слухайте, а ви трішечки не ох…їли? Окрім москви, знаєте, є ще Лондон, Нью-Йорк чи, наприклад, Сінгапур.
Оця російська зверхність – це ж у них у всіх і до всіх, не тільки до українців. Я, в принципі, для них узбек, тільки художник. Але ставлення таке саме. І все. Коли я працював там якось у 2008-му році, ми з хлопцями поїхали в Підмосков’я фарбувати якісь смішні скульптури, то у мене найкращими друзями там виявилися саме узбеки.
– Що, на твою думку, взагалі чекає рускій мір, культуру, яку так весь час розкручували?
Може, в когось залишиться якась ностальгія по Пєлєвіну чи щось таке, по Достоєвському, прости господи,… ненавиджу. Але мене взагалі нічого з цього вже не цікавить. Мене цікавить час, коли в них будуть українські 30-ті. З усіма подробицями.
Знаєш, я зрозумів, що, якщо казати саме особисто про мене, то путін в мене вкрав пацифізм. Я ж був нормальним собі художником, peace, love, не треба стріляти – от і не буде війни… Зараз я за війну повністю, і я за війну до перемоги. І взагалі, це такий момент був, коли це в мене почалося. У Харкові обстріл – жах, лють, а я сміюся. Я сміюся, тому що нарешті це сталося. Воно дуже довго фонило: буде, не буде… Купа людей запевняли, що не може нічого такого бути, що це просто брязкання зброєю. Але це сталося. І зараз ми показали всьому світу, що друга армія світу – це трішечки взагалі не армія, це бозна-що, це просто бомжі. А в нас буде фантастичне майбутнє. І як каже мій друг, з котрим ми зараз займаємося волонтеркою, подивися, скільки нових зв’язків з людьми, в мене вже 5 гарантованих партнерів по бізнесу. Це теж з ІТ-сектору чуваки, ну все, після війни ми запускаємо проєкти такі і такі. Просто треба трішечки дожати, щоб була перемога.
– Насправді це ж уже не війна між Україною і росією, а фактично світова війна. І це такий епохальний поріг. Що нас чекає за цим порогом, на твою думку?
Ми можемо подумати, що буде чекати Європу, якщо вона буде продовжувати виказувати своє занепокоєння.
Знаєте, от сьогодні нам треба терміново прийняти 13 ящиків з Італії і передати далі. Добре, поїхали, все – машина є, бус. Приїхав, загрузилися. Один з ящиків – це паперові рушники з Італії. От нафіга їх тягнути з Італії? Ну ви серйозно?!! Якщо треба, я тут у Франківську спокійно куплю – я вчора їх купував для дому. Ну типу, просто щоб сказати: я теж допоміг Україні?
– Думаєш, вони до кінця ще не розуміють, що тут твориться?
Ні. І в мене теж запитують: Гамлет, є гроші, у Нюрнбергу грошей багато зібрали, можемо допомагати. Я кажу: супер, треба броніки, тепловізори, каски. Вони кажуть: ні-ні, тільки гуманітарочка. Та ж трясця…
– Це приватні особи?
Ні, це офіційно місто Нюрнберг допомагає місту-побратиму Харкову, але виключно гуманітарочку, тому що такий пацифізм: якщо не стріляти, то нічого і не буде. Я кажу: слухайте, та у нас житлові будинки розй…бують! Я кажу, що треба хлопцям на передовій нормальну броню і тепловізори… Словом, дякую, що вони допомагають, але вони ніх…я не розуміють, просто ніх…я.
– Ми так довго шукали об’єднувальної національної ідеї і ніяк не могли сформулювати так, щоб всі погодилися. Втім, сформулював її, звичайно, геніально Подерв’янський, коли сказав: «Від…біться від нас».
Але бачиш, виходить так, що не від…балися. І доведеться зараз їх від…бати.
– На твою думку, чи ми нарешті її знайшли, чи то вона знайшла нас, і в чому вона тепер полягає – наша національна ідея?
Слухай, я просто водія Васю з буса зацитую. Ми довго їхали, ну і сидимо нормально, сонечко, люди гуляють, парк, діти, пташки. І він такий спокійний-спокійний, такий добрий-добрий, і зненацька починає просто: сука-сука, на…уя, бл…дь?!! Я такий: Що на…уя? Він каже: «Вранці, курва, пішов рибку собі половив, поїхав на роботу, щось там попрацював, жінку цьомнув, діточок в садок завіз, ввечері зібралися з кумами, друзями – видихнули, шашличку пожарили, випили по 50 – прекрасне ж життя. На…уя нас було з чогось звільняти? Коли здохне це падло?».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Андрій Бондар: «Війну уже виграно, зараз Україна воює з мертвяками»
Так що, знаєш, думаю, кожна людина сама собі дасть раду і в кожного своя ідея. Я не можу казати зараз глобально за якусь єдину загальну ідею. Особисто моя ідея така: після перемоги в мене буде тупо дофіга роботи. Мені дуже дофіга доведеться малювати… Зараз я сумую за роботою, але розумію, що поки зайнятий важливішим. Тому такий: Гамлет, просто почекай.
– Знаєш, ти сказав про глобальне, і я подумав: а справді, ми якось цим не хворіємо. Це більше російська тема – ці величні глобальні ідеї. В українців недарма ж є прислів’я, що кожен Іван має свій план. Або навіть “Моя хата скраю”.
Щодо ідеї про хату скраю, то харків’яни дуже добре зрозуміли, що коли хата скраю – тобі прилітає.
Мені деколи у розмовах доводилося пояснювати, навіщо ця війна. Коли людина каже мені: від мене пішла дружина з дітьми, завела собі іншого, бо я постійно на передовій, а її це за…бало, грошей це не приносить… То на…уя я воюю? Це уявляєш, який жах – для хлопця, котрий на передовій? Я пояснюю: ти воюєш заради мене. Він: в сенсі? І я просто відкриваю телефон показати свій стріт-арт і кажу: я художник, який нормально живе… Ти воюєш за це – за людей, за життя. Я розумію твій біль, твій смуток, але подивися на мене, ось я художник, я тобі дякую, я несу нашу українську культуру у світ. Мені в 14-му році запропонували громадянство Австрії, просто ось так, з пожиттєвою стипендією і громадянством. Я відмовився, я тішуся надією, що маю тут якийсь сенс. Стільки людей до мене на вулиці підходять у Франківську і кажуть: ми з Харкова, ми з Києва, ми з Франківська, але знаємо тебе і твої роботи, і класно, що ти тут. Це страшенно приємно. Я розумію, що треба далі фігачити. І я буду.
– А ти не помічав якогось негативного ставлення у Франківську? Як до чужого, скажімо. Бо є різні люди і всяке траплялося.
Як до чужого? Не знаю. Та ні. На своєму прикладі взагалі не бачив такого ставлення.
Дивися, коли людина покидьок… Коли приїжджає, скажімо, якийсь харківський покидьок сюди, «к бандерам», с вот етім своім «да я пєрєсєлєнєц, сука», то якщо людинку цю відмудохають, я буду страшенно радий.
– Ну, і по таких не треба міряти всіх інших.
Звичайно.
– Ти пережив багато в Харкові, багато втратив, в тебе досі там батьки, бував під бомбардуваннями… І при цьому зовсім не скажеш, що ти маєш якісь травми, ПТСР… Є якісь лайфхаки, як втримати себе в силі, в тому, щоб могти помагати іншим, щоб не панікувати, не створювати довкола себе негативну ауру? Де знайти таку силу?
Найкраще мене тримає почуття гумору.
Якось стою у себе в під’їзді в Харкові, курю, виходить моя мама теж покурити – і щось як й…бнуло! Пізніше вранці ми побачили, що за метрів 70 від нас роздовбали житловий будинок… А тоді ми просто притиснулися, стоїмо, мовчимо, тихо стало. Мама питає: страшно? Я кажу: та ні, не страшно, страшно було минулого року, коли спалили шашличну. Це вірш Жадана «Південно-Західна залізниця». Мама так сміялася з цього жарту… І це дуже зараз важливо. Почуття гумору – це наша найкраща сила.
– Як на мене, то Україна сьогодні стала трендом номер один у світі. Так, причина сумна – війна, але нікуди від цього не дітися. На твою думку, як повною мірою нам використати цю ситуацію?
Зробити висновки – це найголовніше. Зробити правильні висновки. Ну, і мені страшенно сподобалася чиясь фраза: “Путіну набридло наступати на граблі – він вирішив на них стрибнути”. Я хочу, щоб ми пам’ятали кожну свою помилку.
І насамкінець, дозволь мені зробити зізнання. Просто мушу це сказати, бо ти не уявляєш, скільки років мене задовбують таким питанням: ну, Гамлет – це зрозуміло, що Гамлет, але як мати з батьком насправді назвали? А насправді – Степан, а прізвище – Бандера. За перемогу!
Розмовляв Олег ГНАТІВ, усі фото Ростислава ШПУКА
