Ольга Крохмальова минулого року приїхала до Івано-Франківська з Маріуполя. У рідному місті жінка з сім’єю два місяці провела у підвалі, де не було ні світла, ні зв’язку, ні води. Люди жили у страху, що невдовзі закінчиться їжа. Росіяни стріляли навіть у черги людей за водою.
Ольга розповіла КУРСу, як вдалося вижити та вирватися з пекла. Зараз вона не має куди повернутися, бо її будинок знищили окупанти. Але вірить, що ЗСУ скоро звільнять її рідне місто.
До війни Ольга Крохмальова працювала юристкою у міській раді Маріуполя. Тепер очолює центр “Я Маріуполь” в Івано-Франківську. Центр допомагає переселенцям з міста Марії.
“Війна почалась…”
У Маріуполі Ольга з батьками жила на околиці міста у приватному секторі. У те, що розпочнеться велика війна, не вірила і навіть не припускала, що місто можуть знову окупувати.
“У 2014 році ми це пережили, і Маріуполь залишився українським містом. І всі казали, що Маріуполь – це останній форпост на сході України. Ми звикли, що в нас не може бути іншого варіанта”, – каже жінка.
Не поспішали виїжджати і після 24 лютого, бо чомусь надіялися, що за кілька днів війна закінчиться.
“В нас було дуже укріплене місто, дуже багато військових, був “Азов”, і ми гадали, що ми захищені. Плюс до міста ще дійти треба. До нас не так просто дістатися. І ми вірили, що нікому не вистачить на це сили. І тому в перші дні вирішили не виїздити. Ми гадали, що у нас буде запас їжі, води, гадали, що будинок вистоїть. Але не сталося так, – пригадує Ольга. – Вже через декілька днів була блокада і вже ніхто не міг виїхати. Було таке, що люди намагалися виїхати і їх обстрілювали”.
У перший день великої війни на звуки вибухів Ольга не звернула уваги. Каже, що час від часу у місті чули постріли з 2014 року, адже повного припинення вогню так і не досягли. Про той день розповідає:
“Це був робочий день, я би мала йти на роботу. Я виходжую з ванної, стоїть мама (я чула, що їй зателефонував хтось), стоїть така перелякана. Думаю, може, щось з близькими сталось. Вона каже: “Війна почалась…””.
Рідні Ольги зібрали речі та документи, наготували їжі. По телевізору казали, що росіяни обстрілюють всю Україну. Наступного дня зникло світло. Попри це, каже Ольга, перші дні не сприймала інформацію і не хотіла вірити, що це надовго.
“До кінця лютого ми всі сподівались, що не може бути, щоби це було щось глобально серйозне. А вже потім (у нас було радіо на сонячних батарейках) почули, що мова йде не про припинення вогню, а про те, щоб просто організувати гуманітарні коридори. Тоді зрозуміла, що, мабуть, вже не швидко закінчиться”, – розповідає жінка.
Окупанти поступово виводили з ладу всі комунікації. Після того, як зникло світло, на початку березня у районі, де проживала Ольга, зникла вода – інколи з кранів ще капала, але насосні станції вже не працювали. Комунальники воду у той район не підвозили, бо поруч вже точилися бої. Людей рятували колодязі, які були в декого з сусідів.
За кілька днів Ольжина сім’я залишилася без газу і опалення. Наприкінці лютого почав зникати мобільний зв’язок, а 9 березня у будинок влучив ворожий снаряд.
“Нас просто Боженька зберіг, адже за кілька хвилин до цього ми вийшли в кухню, щоб щось приготувати їсти. І так вийшло, що уламками розтрощило стіни, фасадна стіна похилилась, але вистояла. Тому й живі залишились, – пригадує Ольга. – І я дуже вдячна нашим сусідам. Ми не були знайомі до цього – у нас городи межували. Вони прийшли під обстрілами перевірити, чи ми там взагалі живі, тому що виявилося, що в нашому селищі вже прилітало”.
Сусіди допомогли у завалах знайти сумку з документами та взяли до себе переночувати. На щастя, вціліла автівка, і наступного дня Ольга з батьками вирушили до центру. По радіо в авто почули, що обіцяють зелений коридор.
Два місяці під обстрілами
Ольжина сім’я 10 березня приїхала до драмтеатру. Саме там збиралися люди, які чекали на “зелені коридори”. Проте евакуація зірвалася – росіяни скинули бомбу на підземний перехід.
“І вогонь не припинився. Нам сказали, що коридору все-таки не буде, і ми просто переїхали в інший район міста до знайомих, де було укриття – підземний паркінг”, – розповідає Ольга.
Наступні два місяці Ольга з батьками провела в укритті. Їсти готували на вогнищі біля будинку, але через обстріли, бувало, не виходили з підвалу по кілька днів.
“В нас в укритті був молодий хлопець. У нього золоті руки і голова добре працює. Він з жерстяних бляшанок з-під пива і антисептиків робив такі горілочки – якщо підпалити антисептик, він палає, і на цьому можна готувати”, – розповідає Ольга.
Люди похилого віку взагалі з укриття старалися не виходити – боялися, що не встигнуть в разі обстрілів сховатися.
“Не було зв’язку, у нас не було сирени, в нас не було такого, щоб правоохоронці їздили з гучномовцями і повідомляли про евакуацію”, – розповідає Ольга.
Ольга каже, що у перші дні великої війни власники магазинів відкривали заклади і роздавали людям продукти. Хто встиг запастися, ділився з іншими. Та запаси закінчувалися. Люди жили у страху, що невдовзі не матимуть їжі.
“Десь ми обмінювали одне на інше, в кого були цигарки, міг обміняти на їжу. Це насправді дуже страшно, коли ти не знаєш, буде в тебе їжа чи ні. Просто тому, що нема її більше ні в кого”, – каже жінка.
У захоплених районах Маріуполя наприкінці березня окупанти почали відкривати так звані гуманітарні штаби. Перший відкрили на виїзді з міста у приміщенні торговельного центру “Метро”.
“Продукти, воду, хліб видавали. Але це не та кількість, яка справді людям потрібна. Ви ж розумієте, як це виглядає, коли в людини відібрали все, а тут хтось приходить і дає їй хліб. І ми розуміли, що в людей просто немає вибору”, – зазначає Ольга.
Бувало, росіяни стріляли у мирне населення, в укриття з людьми могли кинути гранату.
“Коли ми ходили до колодязя, бачили чергу людей, і одного разу по тій черзі відкрили вогонь”, – говорить Ольга.
В окупованих районах роздавали агітаційні матеріали – розповідали, що України вже немає, а на заході країни ходить польський злотий.
В укритті Ольга з сім’єю жила у повному інформаційному вакуумі. До прикладу, про те, що скинули авіабомби на драмтеатр, дізналися через декілька днів десь у черзі за водою. При цьому у бомбардуваннях міста російські пропагандисти звинувачували українських військових.
“Ми розуміли: якщо літак скидає бомбу, то це не наш літак. У них стабільна практика казати, що це зробили націоналісти, що це все зробили українці. Як вони нас не називали, як вони там не прикривалися. Вони кажуть, що прийшли визволяти російськомовне населення, яке зазнає утисків. Але нас ніхто не утискав у місті. І при тому вони це російськомовне населення знищують”, – каже Ольга.
Під час блокади Маріуполя окупанти вбили тисячі людей. Когось ховали сусіди у дворах, когось забирали комунальні служби у морги, а когось неможливо було поховати.
“Якщо там було влучання снаряда, то нема що ховати. В мене з хрещеним так сталася, що просто його фізично вже не існує і там нема чого ховати”, – говорить Ольга.
Евакуація
Вийти з укриття вдалося наприкінці квітня, коли рашисти припинили обстрілювати місто і бомбардували лише “Азовсталь”. Після того Ользі з батьками вдалося потрапити до лікарні, виготовити медичні довідки, адже батьки потребували медичної допомоги.
Тоді на виїзд вишикувалися величезні черги, навіть у бік росії.
“Люди, в яких інвалідність або якісь важкі захворювання, вони мали можливість потрапити раніше на виїзд”, – пояснює Ольга.
Каже, дуже пощастило, що їхня автівка відбулася подряпинами, бо багато автомобілів знищило вибуховими хвилями. Їхати вирішили через Василівку на Запоріжжя і готувалися до того, що доведеться стояти в заторах 5-6 днів. Але пощастило виїхати за добу.
При виїзді Ольга переживала, що через реєстри росіяни зможуть дізнатися, що вона працює в органах влади. Та обійшлося, і так звану фільтрацію пройшли досить швидко.
“Ні в мене, ні в мами не було телефону. А в тата був звичайний клавішний телефон. Він не сенсорний і нікому не цікавий, – розповідає Ольга. – А коли вони побачили, що документи в дірках, то питань вже не було».
Жінка пригадує, що найбільш прискіпливо перевіряли молодих чоловіків – роздягали, шукали татуювання, на руках шукали мозолі: так визначали, чи людина стріляє.
Далі було десятки блокпостів. На підконтрольній території зустрічала поліція і супроводжувала колони до місцевих волонтерів.
“Я дуже вдячна людям в Запоріжжі, які нас зустріли, поселили на дві доби. Ми змогли трішки оговтатися і зрозуміли, що ми не залишимось у Запоріжжі. Там була дуже напружена атмосфера. Хотіли виїхати подалі від фронту”, – каже Ольга.
У Франківську бракує моря
Ольга каже, що з батьками довго обговорювала, куди їхати. Зрештою обрали Івано-Франківськ:
“Знайомий розповів, що Івано-Франківськ – невелике затишне місто, тут чиста вода. Чом би й ні?”.
Їхали довго – в день долали приблизно 200 кілометрів.
“На той момент були проблеми з пальним. Ми розуміли, що нам треба знайти паливо для того, щоби їхати далі. Тому ми проїздили 4-5 годин на день, зупинялися на ночівлю і їхали далі”, – пригадує жінка.
В Івано-Франківську перший час під час повітряних тривог спускалися в укриття, хоча місцеві на сирени не дуже реагують. Та найбільше лякав гуркіт літаків.
“Коли ми приїхали сюди, я чую – літаки, і в мене такий шок був, паніка, я хочу впасти. Я дивлюся – ніхто не реагує: ні діти, ні дорослі… Я така: що відбувається?!” – пригадує Ольга.
В Івано-Франківську жінка очолює центр “Я – Маріуполь”, де переселенці можуть отримати психологічну, юридичну та гуманітарну допомогу.
Щодня центр відвідують сотні людей – всі вони пережили пекло у Маріуполі. Ольга розповідає, що приходять люди, яким живими вдалося вибратися з-під завалів розбомбленого драмтеатру чи які народжували у маріупольському пологовому, коли на нього скинули бомби.
Для них окупанти – руйнівники і вбивці. При цьому російська пропаганда бреше, начебто “освободітєлі” інтенсивно відбудовують місто. Насправді ті, хто залишився в Маіруполі, досі живуть без електрики, води, каналізації. Тіла загиблих людей місяцями ніхто не прибирав. Про те, що дійсно там коїться зараз, маріупольці дізнаються з телеграм-каналів, які ведуть місцеві партизани.
Попри те, що Ольга не має куди повертатися, каже, що обов’язково поїде у Маріуполь, які тільки ЗСУ його звільнять. Жінка вірить, що це станеться дуже скоро.
А ще дуже сумує за морем: “Мені подобаються ліси, мені подобаються гори. Але я народилася і виросла в Маріуполі. Я звикла, що є море, що його не може не бути”.
- Олег Шульга: “Війна і вся катастрофа, що з нами діється, – це переродження”
- Андрій Фармуга: Після перемоги до нас будуть з усього світу їздити як по свячену воду – вчитися в ЗСУ
- Наталя Волкова: «Ми, маріупольці, радіємо, якщо в хаті погоріли речі. Тоді твої труси не поїдуть в Омськ, а холодильник – в Саратов»
Христина П’ятнюк, Марія Гаврилюк