fbpx

Андрій Фармуга: Після перемоги до нас будуть з усього світу їздити як по свячену воду – вчитися в ЗСУ

Суспільство 19:18, 29.10, 2022
НА ФОТО: Андрій Фармуга, головний сержант ЗСУ

Франківець Андрій Фармуга – політолог, підприємець, громадський діяч у мирному житті. Сьогодні – головний сержант ЗСУ. Андрій пішов у військо добровольцем ще у 2014-му. Воював у складі легендарної 79-ї окремої десантно-штурмової бригади під ДАПом, у Пісках, під Авдіївкою. Командував гранатометним розрахунком. Після демобілізації брав активну участь у діяльності ветеранського руху – був секретарем Асоціації ветеранів АТО в Івано-Франківську, працював тренером з реабілітації ветеранів у міжнародному проєкті “Побратими”, став співзасновником Форуму ветеранів. Після 24 лютого 2022 року одразу повернувся на війну: зараз головний сержант Андрій Фармуга – командир відділення в тій же 79-й ОДШБр.

Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:

Почнемо з 24 лютого: як ти його зустрів і що було далі?

Зустрів, мабуть, як і більшість українців… Десь з 3 години ночі побратими, які на той час служили, телефонували, писали в месенджери, щоб повідомити, що почався широкомасштабний наступ. І це було, з одного боку, ніби й очікувано, але все-таки до останнього в мене особисто була впевненість, що такого наступу не буде, що росіяни поїздять попри кордон, як це бувало попередні роки, потрясуть зброєю – і на тому закінчиться. Але врешті я на власні вуха почув вибух ракети на аеродромі,  недалеко від якого я живу. Звук вже був мені знайомий, але такий когнітивний дисонанс, що от ти чуєш це в рідному місті на заході України… У це просто не вірилось.

От ти прокинувся, зібрався…

І пішов у військкомат стандартно… Ні, спочатку я подзвонив у бригаду, оскільки я був в оперативному резерві, але мені сказали, що штатка набрана, сидіть чекайте, коли вас гукнуть, або йдіть у військкомат. Я пішов, і мені запропонували долучатись до тероборони. Я не дуже-то хотів, хотів вернутись до своїх. У мене чогось була така думка, що я повернусь і там будуть ті люди, з якими я воював ще в 14-му. Врешті, коли я попав у бригаду, виявилося, що нас лише десь троє з тих, кого я пам’ятав ще по попередній участі, решта – нові люди. Бригада дуже розрослася, нові підрозділи з’явилися, офіцери, яких я пам’ятав лейтенантами, зараз полковники і вище, один з них командуючий десантно-штурмовими військами, Майк. Він оборонець Донецького аеропорту, якого я пам’ятаю ще старшим лейтенантом… Тобто дуже багато з офіцерів вже зараз на такому високому щаблі, і мене це тішить, тому що це люди з бойовим досвідом, я з ними безпосередньо брав участь у бойових діях, тому точно знаю, що це люди, позбавлені оцього радянського військового кретинізму, люди із зовсім іншими поглядами, люди, які вже за цей час неодноразово проходили підготовку за кордоном, освоїли сучасні методи управління військами. І це, мабуть, є досить важливою складовою того, чому ми цю війну виграЄмо і вИграємо.

Андрій Фармуга - головний сержант ЗСУ
Андрій Фармуга, 2015 рік

Для тебе особисто, крім масштабності й інтенсивності цих бойових дій, чим відрізняються ці періоди? Не «паркетні», а реальні бойові командири – це ти вже відзначив, що ще?

Наша армія зробила дуже великий поступ за ці роки. В першу чергу це система управління. І от в чому ми виграємо перед москалями навіть зараз – це те, що у них оця ще радянська заскорубла система прийняття рішень, коли безпосередньо командир на полі бою не може вирішити, а мусить кудись доповідати, там ще доповідають – вище – вище – вище, поки рішення вертається назад, а ситуація дуже динамічна – все змінюється, відповідно це не є ефективно. В нашому випадку більшість рішень приймаються на низовому рівні, як мінімум приймають люди, які володіють ситуацією, або безпосередньо на полі бою, або завдяки, скажімо, тому ж старлінку, коли вони там з дронів, з камер бачать картинку поля бою в реальному часі. Значно оперативніше приймаються рішення, і це позначається на ефективності, оце вразило.

Другий момент. Нагадаю, 79-та бригада – миколаївська, місце постійного базування – це місто Миколаїв, і якщо в 14-му році більшість там були російськомовні, командири навіть віддавали команди російською мовою, то зараз більшість навіть на побутовому рівні спілкується українською. І це херсонці, це миколаївці, це Запорізька область. І це не по наказу міністра оборони, це просто за власним бажанням. Ще момент – інтерес до історії. Багато хто мене питав про УПА, бо ти ж якби з цих країв. Чи хто такі січові стрільці. Тобто люди ставлять питання, які до цього їх не цікавили, прийшло усвідомлення себе, своєї історії, своєї мови, і люди того хочуть.

Ще що змінилось – з’явилось багато жінок. Ну, як багато, в моєму підрозділі десяток жінок, і вони виконують роботу нарівні з хлопцями. Це не тільки поварихи, це і коригувальниці, і розвідка.

Відпали ці радянські рудименти на кшталт «товаріщ». Звертаються або «друже командире», або «пане командире». Вітання «Слава Україні! Героям слава!» – це вже само собою, плюс команди вже також українською мовою. Хоча більшість, ми розуміємо, десь у родинах може ще між собою спілкуватись російською, але в бойовому порядку, офіційному, в якихось зверненнях – українська мова.

І мотивованість. Ще в часи АТО багато хто питав: та для чого тобі, жителю Франківська, взагалі той Донецьк потрібен? І тому подібне. То зараз всі розуміють, що вони роблять на фронті, і ця мотивація якось наче передається від одного до іншого. Це мотивованість, якої нема в противника. Я взагалі не розумію, за що росіяни там вмирають.

Коли в тебе минув перший, назовемо це, шок від війни?

Розділю. Коли пройшов шок від того, що я побачив особисто і якось пристосувався до тих умов, і друге – це коли настав певний перелом у бойових діях. Почну з першого. Мені десь тиждень часу треба було. Коли військкомат мені нічого не запропонував, я у розмові з побратимом дізнався, що в нас там є одна вакантна посада сержантська, і я швиденько зібрав рюкзак і поїхав на Миколаїв. А в бригаді вдень мене оформили, дали автомат, бронежилет – все, що треба, і ввечері ми вже заступили на бойове чергування. Тому що ще були деергешки противника під самим Миколаєвом, якісь перестрілки, ну, і ми з побратимами ділилися враженнями і дійшли до висновку, що АТО – це була така дитяча розминочка. Що от що таке війна, це тут можеш побачити. За тиждень вже до того менш-більш звик. А переломний момент в бойових діях – це середина літа, коли пішла перша допомога від Заходу – артилерійські системи, такі більш серйозні речі. В нашому секторі ми тоді були на півночі Донеччини, славнозвісний Лиман, який недавно деокупували. І коли американські М-777 почали працювати, оце вже було результативно. І коли ти чув якісь нові і нові виходи і ще не розумів, що це за зброя, це було щось західне, і воно так приємно гріло душу, коли ти чув, як наші навалюють. Це дало можливість, скажемо так, перехопити ініціативу, бо до того ми були в обороні. Тепер потрошки-потрошки ми вже нав’язували бойові дії – де битись, яким чином і так далі.

Що найважче усвідомити на війні?

Ще з 14-го року найважче – це втрати. Коли ти з людиною зранку п’єш каву, а ввечері вже з вас лишається лише один. Я для себе так чисто по-людськи зробив такий висновок, що не дуже так здружуватися з людьми. Якось так чисто для себе, щоб оберігати свою голову. Тому що з кимось тісно спілкуєшся, а потім цієї людини не стає, то воно тебе виносить. Зрозуміло, що толку з цього небагато, тому зробив такий висновок, що всіх тримаю на якійсь певній відстані. Тут все одно йдеться про побратимство, про взаємну підтримку, але таку якусь тримаю позицію, бо бережу в першу чергу себе. Будем дружити вже по перемозі.

Відомо зі слів тих, хто воює, що ця війна – передусім війна артилерії.

Так, я цього разу з автомата стріляв тільки на якомусь полігоні або коли ми собі влаштовуємо якісь пострілушки. Бо, справді, війна артилерії в першу чергу.

В чому особливості цієї війни, на твій погляд? Розкажи про перший обстріл, під який ти потрапив. Чи правда, що росіяни зовсім не шкодують снарядів?

Зараз вже шкодують. Але на початках, дійсно, ми жартували, що в них по снарядах безліміт, і на один наш постріл нам прилітало не те що десять, нам прилітало все і всіх калібрів, і закінчувалось переважно або касетними боєприпасами, або і фосфором, якщо ми геть їх там допікали. Ну, от якраз різниця в тому, що попередній мій досвід воєнний – це коли максимум нас там накривали 152-м калібром, і якщо якийсь «Ураган» прилітав, то це було щось надзвичайне. Зараз це звичайні речі. І вже на своїй шкірі відчув: ховались і від касеток, і від фосфору, і цілими пакетами «гради» вилітають безперестанку. Але після того, я так розумію, коли в нас з’явились «Хаймарси», коли наші почали вибивати їхні склади, ситуація змінилася. Якось навпроти нашого спостережного пункту – там до ворога буквально було метрів 500, річка Сіверський Донець нас розділяла, і з того боку був ліс – я помітив невеличкий димок серед дерев, а це означає, що якась техніка їде. І відповідно дав координати. Наші туди як влупили, то вибухало то все півтора дні. Це надзвичайно приємна була картина – як воно там все лупашить… Якраз в тих лісах ворог навозив дуже багато БК, це північ над Слов’янськом, і вони планували звідти іти в наступ, брати Слов’янськ, тому що Слов’янськ і Краматорськ їм як кістка в горлі. Але наші нормально там попрацювали, вже не було з чим іти. І ми розуміємо, що хай у тебе є 10 гармат чи 10 танків, якщо нема чим стріляти, то це просто шмат заліза, який тобі більше тягар, ніж користь. Зараз ми нав’язуємо бій, ми нав’язуємо навіть артилерійські дуелі – все починається з нас.

Чи має взагалі бути страх у військового? Як ти сам даєш з ним раду?

Я для себе намагаюсь не глушити страх, тому що страх – це те, що дозволяє нам вижити, але й не давати йому опанувати тебе остаточно, бо навіть фізично людина тоді завмирає, і я вже неодноразово бачив такі випадки. Десь середина: тобто ти не втрачаєш якоїсь пильності, але і без фанатизму, не лізти, коли там накривають, піднімати голову щось видивлятися або якісь дурниці робити. Мені здається, що я знайшов цей баланс між обережністю і врахуванням страху, якщо він є об’єктивний, і опірністю паніці, емоціям, які значно загострюються, і тоді можна дуже легко провалитись в них. Я ще і бесіди проводжу з хлопцями, особливо з тими, які попадають під перші обстріли, бо на багатьох вони дуже по-різному діють. Завдяки цим бесідам частина хлопців якби повертається до…

Андрій Фармуга - підприємець з Івано-Франківська, доброволець ЗСУ
Андрій Фармуга, 2021 рік

Опановують себе…  

Ну, а частина, на жаль, ні. І їх десь відправляють на лікування, на реабілітацію, і це нормально, тому що не всі люди готові до того, що ти там побачиш. І я скажу чесно, що і з моїм досвідом все одно мені було лячно. Особливо коли вперше на Миколаївщині ми ще зіткнулись з дуже такими підготовленими підрозділами, які грамотно діяли. Коли вони зрозуміли, що напоролись на засідку, вони нас закидали гранатами, себе димами, тобто видно було, що люди розуміють, що робити і як відходити. То зараз таке вже більше, ну, якесь, можна назвати це гарматним м’ясом, якось аж інколи дивно, як так можна у XXI столітті воювати: оці ще радянські ледь не «ура!», і всі біжать на відкритій місцевості, – це дивує. Оця їхня настирність, як у тарганів: от лізуть і лізуть, ти їх б’єш тапком, а вони далі лізуть. Це на голову не налазить. А на початках відчувалось, що ти маєш справу з людьми дуже підготовленими. Але, як бачимо, вже нема тих людей.

Будні на війні. Як взагалі в середньому проходить день служби?

В кого як. Різні задачі. Водночас одноманітно, тому що ти маєш якісь певні функції, які маєш виконувати, і відповідно кожен день добрий день. Але ж війна дуже динамічна, і цей, здавалось би, стандартний день, він все одно інший. Плюс постійно якійсь перебазування, в будь-яку хвилину рюкзак на плечі… Ну, на всі мої речі, все, чим я користуюсь, мені треба максимум 10 хвилин, щоб то вже закинути броцак на плечі і бути готовим перебратись в іншу область, на інший бік фронту – куди завгодно. І воно дає тобі відчуття такого кочівника, тобто ти ніде глибоко не вростаєш, бо не знаєш, чи ти тут на цій позиції на один день, чи на тиждень, чи на місяць.

Втрачається прив’язаність до речей?

У мене ще був досвід з 14-го року, коли двічі практично все, всі мої речі, згорало від обстрілів. Зранку в тебе цілий рюкзак всього, що потрібно, а після обстрілу ти вже в чому вдітий і що при собі мав, з тим і лишаєшся. Цього разу так само вже два рази практично в чому був, з тим і залишався, але вже по попередньому досвіду завжди з собою носиш автомат, бронежилет, документи – все важливе має бути при тобі, а речі – то таке, набувне.

Хто з тобою служить, що за люди? Розкажи про побратимів.

Дуже різні. Але що мене вразило, велика частина хлопців, і причому це не із заходу України, а Запорізька область, Херсонська, Миколаївщина, які повернулися з-за кордону. Проілюструю на прикладі одного з побратимів, він сам із Запорізької області, 22 роки вже проживав у Польщі, тобто в нього там і з паперами все гаразд, людина вже там вкоренилась, родина вже там, діти навчаються в школі, але він, не маючи жодної військової підготовки, приїхав у перші ж дні вторгнення в Україну. Його багато хто відговорював, мовляв, для чого тобі це потрібно, це ж тебе не зачіпає… І таких хлопців багато. От оце мене дивувало. Мотивація.

Сіль землі…

Причому вони вистояли ці черги на кордоні, вони вистояли черги до військкоматів, самі задовбували воєнкомів: давайте мене до війська, я хочу і мушу воювати. От ця категорія вразила, тому що в 14-му це були одиниці, а зараз таких людей багато. І ще дивує, наскільки швидко вони адаптуються до війни, бо я думав, що в них будуть проблеми з цим, бо хтось ні на строковій службі, ні в АТО не був, тобто геть цивільна людина. А зараз – прекрасний навідник, класно відпрацьовують по свинях, смажать нормально. І таких багато. Думаю, це компенсується величезною мотивацією, внутрішньою, не нав’язаною кимось, це людина сама до цього доходить, тому воно дає такий стержень, що і знання швидко опановуєш, і зброю, і як себе поводити, і якесь відчуття цього, скажімо, плеча поруч, воно теж додає. А люди, дійсно, різні і по віку. От в моєму підрозділі більшість це молоді люди, вони там щось між собою про якісь там аніме, серіали обговорюють – і я розумію, який я вже старий, бо випав з того контексту. Але нормально.

Сержант ЗСУ Андрій Фармуга про війну
Андрій Фармуга, 2019 рік

Чи забезпечені ви всім необхідним: амуніція, продукти, гігієна? Вистачає?

Вистачає, навіть іноді завдяки волонтерам всього стає більше, ніж треба. Ми вже там ділимся з місцевим населенням. Тому що в багатьох волонтерів чомусь є думка, що наші сонечка там голі, босі і голодні. Я не можу казати за всі підрозділи, плюс, пам’ятаємо, що в нас з’явилася ще й Територіальна оборона, де, можливо, з обмундируванням і якимись речами якось по-іншому, але мені в бригаді видали все, що треба. Є волонтери, які мене називають скромняжкою і самі дзвонять, питають, що треба. Я такий подивився: ну, ніби все є. Вони кажуть: ну як є, тут нам хлопці з тероборони висилають цілі фоліанти, що їм треба. Коли я бачив такі запити, там, відверто скажу, частина їм точно не потрібна. Знов-таки за ті квадрокоптери. Кожен там пищав: нам потрібні очі. Ну, по-перше, не треба кожному солдату по квадрокоптеру. Є спеціальні люди, які цим займаються… Чи за тепловізори так само по своєму досвіду кажу: є на підрозділ певна кількість, і досить, не потрібно, аби ледь не в кожного був. Або там, бачу, хлопці якісь хотіли супердорожезні берці, хоча ті берці, які мені видали, мені прекрасно підходять. І я відкараскувався від волонтерів, які: а давай ми тобі таке, а давай форму. Я кажу: в мене є форма. – Давай берці? Кажу: в мене є берці. – Але ж це ті, що ЗСУ видало. Я кажу: так, вони мені підходять, зручні, швидко сохнуть, у них добре ходити. Хай волонтери помагають іншим, можливо, є підрозділи, в яких справді гірше.

Ще такий нюанс по постачанню – за зимову форму. Часто кажуть: ой, там ЗСУ не справляється. По-перше, не слід забувати, що армія – це величезна бюрократична машина, і поки зберуть всі списки, кому який розмір, що куди, поки це все опрацьовується, передається, робляться якісь замовлення – це все потребує часу. Для прикладу, от мене вже чекає зимова форма, яку хлопці взяли, поки я ще не вернувся. Недавно наш підрозділ отримав. Чому можуть бути перебої? Так, тому що банально на складах було, скажімо, форми на 300 тисяч людей, а зараз треба вже на майже мільйон. Тому тут знов дуже волонтери долучились. Це плюс, коли і держава, і суспільство намагаються максимально швидко і якісно одягнути вояка, це добре, і в цьому не треба шукати когось винного, треба шукати можливості.

І ще, до слова, про продукти. Я був вражений. У нас є фрукти! Це те, що ЗСУ дає, це не волонтерка, – в нас там були пельмені, котлети, м’ясо, молочка… Я перший день, коли мене перевели в іншу батарею, прийшов на сніданок і, коли побачив, що це яєчня, відварена сосисочка, якась там каша чи макарончик був (все так цивільно, зі свіжими огірочками і помідорами), я згадав свою армію, коли ми там постійно їли оцю капусту, це рагу – була найпопулярніша страва… А тут тобі такий англійський сніданок. І причому якщо ти не наївся, ти можеш взяти ще одну порцію. І я розумію, що це повар ще і заморочився, зранесенька встати, щоб на таку банду нажарити тих яєць. Тому голих-босих-голодних нема, а якщо і є, то, мені здається, самі винні, тому що є достатньо можливостей, навіть якщо тобі щось ЗСУ не додало, звернутись до волонтерів, закрити якісь питання чи самим просто замовити собі штани чи берці, чи що ти там хочеш, – без проблем.

Як ти можеш оцінити бойову підготовку? Що добре, на твій погляд, що не дуже, як у порівнянні з московитами?

Знов-таки я лише про свій підрозділ, за всіх не буду розписуватись. Що добре – це що більшість контрактників наших неодноразово проходили навчання з американцями, з британцями. Відповідно тут не тільки про майстерність воювати, тут ідеться і про прийняття рішень. Я аж видихнув з полегшенням, коли побачив, що в нас вже нема цієї радянської системи, коли один доповідає другому, той третьому і рішення приймається десь умовно ледь не в київських кабінетах, спускається назад, а в тебе тут ситуація вже помінялася… А ворог, до речі, це застосовує досі, тому багато програє. Там задача молодшого офіцера – це фактично гнати копанцями своїх вперед і доповідати якомусь начальнику, який сидить за сто кілометрів.

У нас більшість молодшого офіцерського складу має більше можливостей самостійно приймати рішення. Якщо потрібно кудись доповідати, то ця система значно гнучкіша і вона швидше працює. Рішення приймаються дуже швидко. Багато чого дається на відкуп молодшим офіцерам.

Якщо про проблеми, то знову-таки за величезної кількості людей, яка одразу потрапила в Збройні сили, є й труднощі, але воно все вирівнюється, тому що вже пів року воюємо, всі набули досвіду… Плюс частково підрозділи відправляються знов на навчання, вже приїжджають з новітнім якимось озброєнням, і це помагає. Це нам дає перевагу і додає надії, що того велетенського російського монстра, але такого дуже неповороткого, ми якраз цим і здолаємо…. Але від щура, загнаного в кут, чого завгодно можна чекати. І тому чомусь мені видається, що воно якось так розрулиться, в якийсь такий спосіб, в який ми навіть не очікуємо.

Є в мене теж таке відчуття. Побачив якось новину прикольну: путіну на днюху хтось із наближених подарував мільйон олов’яних солдатиків ручної роботи… От нехай би дідо і бавився. З іншого боку, люди для нього і є олов’яними солдатиками…

З того, що бачив, дійсно підтверджую: у московитів взагалі немає ніякої цінності життя. Скажемо, на тих позиціях, де був я, там досі дуже багато їхніх трупів, і вони навіть не намагаються їх забрати. Вже й наші намагаються на них виходити і казати: “Давайте застопимо це хоча б на день – і заберіть своїх, бо воно все там гниє по полях”. Як з поля вітер подме, то чути оце все – цей запах… Дикі ж речі – і байдуже. Або знову ж таки коли вони щодня намагаються по одних і тих самих позиціях на нас виходити, по одних і тих самих дорогах, які вже сто мільйонів разів пристріляні, вже наші артилеристи, мабуть, можуть з закритими очима туди наводитись. І просто якось бездумно… Чи їх женуть, чи вони самі? Я собі то не можу пояснити. Їх купа гине, палимо там купу техніки, а вони й далі роблять одне й то саме, стають на одні ж самі граблі. Коли ти ще й це щодня бачиш, то дуже дивуєшся. Цінність людського життя для них – повний нуль, просто нуль і все…

Ти повернувся з фронту підлікуватися. Як тобі Франківськ? Немає роздратування людини воєнної, що от ми воюємо, а тут, умовно, пиво п’ють на лавочках?

Досі мені ще здається, що це якийсь сон, що зараз відкрию очі і опинюсь десь на лінії фронту, хоча це уже тижнів два, мабуть, я в Івано-Франківську. Якось перше, що я помітив по собі, відколи нас привезли потягом з Дніпра і потім автобусами забирали в обласну лікарню, я їхав по Франківську і впіймав себе на думці, що от нема відчуття, що ти в рідному місті. Раніше їздив по Україні часто з тренінгами, з різними проєктами, і кожного разу, коли повертався, виходив на вокзалі і такий: “О, Франківськ, вдома!”. А зараз такий поділ пішов – війна і цивільне життя, тобто незалежно від географії. От навіть коли мене в Курахово привезли, це на Донеччині, то знову ж таки що Курахово, що Дніпро, що Франківськ – однаково, оце відчуття якоїсь декорації. Не відчуття міста, а просто як декорації. Потім воно трошки пройшло.

А роздратування нема. Я так вважаю, що це завдяки тому, що ми там стоїмо якраз для того, щоб люди могли й пива випити. Життя триває. Ніхто нам не поверне цей час, не скаже Боженька: на тобі ще два роки, бо в тебе там тоді війна була і ти не жив нормально. Життя триває, і мусить таке бути. І я, навпаки, тішуся, що в людей є змога не в підвалі сидіти, а пити пиво. Це добре.

Який для тебе найгірший сценарій майбутнього?

Найгірший?.. Що війна затягнеться, як було з АТО, і перейде з динамічної фази в якусь таку більш… що знов будуть якісь окопи, отак як ми в АТО в 15-му, що буде якась лінія розмежування… І ти заїхав і знаєш, що ця лінія тут на пів року і вона нікуди не сунеться і твоя задача просто нікого не пускати і час від часу щось туди накидувати. Важливо, щоб не сталося так, як тоді в 14-му, щоб воно мало якесь логічне завершення. Для нас погодитись на такий варіант – це передати війну нашим дітям.

А найоптимістичніший сценарій?

Найоптимістичніший – це не просто повернення до кордонів 1991 року, але і якась «вакцина» для росіян, щось на кшталт тієї, яку отримали німці по Другій світовій, щоб потім їм це ще гикалось за два-три покоління, щоб їм не хотілось ніяких там «повторіть». Як це зробити, не уявляю.

Андрій Фармуга - підприємець, громадський діяч, вій ськовослужбовець ЗСУ
Андрій Фармуга, 2019 рік

На твою думку, який висновок українське суспільство має зробити з цієї війни, яка вже 9-й рік у нас? Який урок ми повинні засвоїти?

Урок, я думаю, вже засвоєний. Про це свідчить і вітання «Слава Україні!» між херсонцями, одеситами і луганчанами… А уроком має бути те, що, коли ми єдині, коли ми відкидаємо якісь другорядні речі, тоді ми стаємо дуже моцним кулаком.

Щодо професійного війська, впевнений, що до нас будуть їздити як по свячену воду і американці, і канадійці, і хто завгодно, тому що такого унікального досвіду, який у нас є, не має ніхто. І він всім цікавий – навіть не те що цікавий, він просто необхідний. Тому професійна армія, я впевнений, в табличці оцій, в рейтингу армій, буде вгорі, це однозначно. Плюс наше військо буде модернізованим і вже модернізоване настільки, як не було за 30 років. Другий момент, він вже менш оптимістичний, тому що додому повернуться багато людей, для яких вбивати – це є вже норма. Це теж варто говорити… Суспільство озлоблене, воно десь мусить то зливати. Повернуться хлопці, знов зараз політики візьмуться за них – ану ходіть до нас, туди-сюди, налаштовувати одних на других. От на це варто звернути увагу і думати вже, що з цим робити і як.

І третій момент. Це те, що в нас відбувається дегуманізація ворога, але як потім це відмотати назад? Я по собі скажу: дуже боюсь втратити людське. От вже скотитись до рівня якоїсь тварини, яка не має жалю ні до ворога, ні до кого. Стараюсь у тих умовах якось зберігати то людське, якусь емпатію до людей, якісь оті риси, які ти на війні просто мусиш втратити, бо то тобі буде заважати. Я десь то в куточок відсунув, але час від часу зазираю, щоб воно звідти не пропало.

Що тобі дає віру в перемогу?

Історичний досвід, досвід боротьби УПА, особливо повоєнний, тому що тоді було зрозуміло вже, що це була дорога з квитком в один кінець, і незважаючи на це, люди йшли, жертвували собою, розуміючи цінність цього для майбутнього, – от це додає. Підтримка суспільства, навіть банальні оці листівки “Дякую ЗСУ за ранок” – воно дійсно працює, ти розумієш, що, дійсно, те, що ти цю ніч не спав, робив якусь роботу, але завдяки цьому люди могли не тільки пиво пити, але ще й спати нормально. Це додає снаги. І розуміння того, що нема куди відступати, що ворог прийшов до тебе до хати і ти його мусиш звідси гнати, інакше не дано. Я, наприклад, особисто не бачу варіанту, щоб я жив під окупацією. Я вільна людина і брав участь у двох революціях, два рази на війні якраз заради того, щоб за мною лишалась ця свобода, і не лише за мною – за всім моїм народом, щоб ми самі собі вирішували, що і як, а не якісь генерал-губернатори розказували нам, які скрєпи будувати чи ще щось. Для мене це важливо, і це мене мотивує.

Читайте також: Петро Шкутяк: “Я приймаю те, що можу загинути. Це мій метод боротьби зі страхом”

Головні новини Івано-Франківська і області у Телеграм

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: