Киянка Марися Нікітюк – режисерка, сценаристка, письменниця і журналістка. В її фільмографії понад десяток коротко- і повнометражних фільмів («Коли падають дерева», «Додому», «Я, Ніна», «Серафима» та інші). Переселенка, зараз мешкає в Івано-Франківську.
Говоримо про Україну і українців у війні.
Публікуємо фрагменти розмови, повне інтерв’ю можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:
23-го увечері мені раптом стало дуже зле. Я сиділа за комп’ютером, працювала, заповнювала якісь заявки на мистецькі проєкти. І тут просто, знаєш, як зрубало. Я злягла. А потім чую – бум! Бум! Це 4:20. Відкриваю одне око, думаю: якісь ідіоти феєрверки пускають. Потім знову – бум. І я підірвалася. Таке враження, що скинула ковдру – і вже була вдягнена. Залізла у фейсбук, там була перекличка і написали про війну, про те, що путін почав «спецоперацію». Ну, це на їхній собачій мові «спецоперація», а в людей це називається війною.
Слава Богу, ми вільні люди, і за це ми боремося і будемо стояти, щоб називати біле білим, чорне чорним, війну – війною. Бо Росія оскотинилася остаточно.
Ми всі люди різні, у нас різна психіка. У мене є знайомі, яких вирубало на кілька днів… А у деяких навпаки. Мої знайомі, друзі, які пов’язані з військовою справою, – у тих дуже чітко. Всіх, кого треба було, вивезли, за два дні справилися і поїхали у місця, де на них уже чекали. А я дуже не хотіла їхати з Києва, тому що це якийсь такий момент: я розумію, що війна, я розумію, що агресор здвинутий на всю голову, що це якась-от метафізична боротьба добра зі злом, але оце усвідомлення, що тебе якесь х…йло змушує тікати, це якесь питання гідності.
Коли нам почав говорити цивілізований світ, що на вас нападуть, з вересня приблизно, це вже було пізно, там уже все вирішили. А оцей момент їхньої ескалації, оцієї шизофренізації – він відбувався на наших очах.
Я ж була 6 років театральним критиком, з 2007 десь по 2012 рік. І в мене було дві точки, куди я їздила постійно. Це Варшава і москва. Тому що це найбільші театральні міста-сусіди, у яких машина театру має свої задачі. У поляків це обговорення. У них завжди в театрі йде якась проблема, потім роблять п’єсу, а потім «Газета Виборча» пише – вони обговорюють цю проблему через уже вистави, для них це спосіб такого віче, сейму – от театральне обговорення складних і болючих питань.
Для росії театр – протилежність, це метод пропаганди. І я дуже багато часу проводила в росії до 2010 року. Я пам’ятаю, в москві – я перший раз приїхала – мені так сподобалося, там всі такі, знаєш, жорсткі, і мені хотілося якогось такого драйву дуже. А потім з часом я почала більше помічати на вулиці клікуш, які там ходять… І почала спостерігати динаміку. Таку агресію неймовірну. На вулиці стало більше людей, оцих-от самашедших, які просто волали. Вони на тебе просто кидалися. Я ж кажу, для мене це був шок. Агресія висіла в повітрі. Була така дурна ситуація, коли ти в метро заходиш, – ну, я ще розумію час пік, коли тебе всі запихують – це всюди в світі таке, але це було якось так, що приїжджає поїзд – і тебе просто відштовхують, і ліктями, і наступають на ноги. Не тому, що в мене на лиці написано, що я українка, ні. Просто тому, що можуть. І мені там стало настільки зле, що я припинила і більше туди не їздила. Це просто насилля, і воно от є в повітрі.
У мене в росії і родичі є, ну як, були родичі, як у багатьох українців… там живе тітка, сестра моєї матері. Маю двох двоюрідних братів, яких я дуже любила колись. І в 2014 році вони дзвонили моїй мамі і казали, що вона фашист. Я тоді попросила ненормативною лексикою більше ніколи сюди не дзвонити і забути сюди дорогу.
З війною в мене виокремився оцей страх насилля, ґвалтування. Насилля – це та річ, з якою людям, особливо жінкам, доводиться жити, і я цього дуже боюся, це правда. Страх – він як така чорна субстанція, наче до тебе липне все, і ти брудний, навіть від страху брудний. А зараз це просто дуже актуалізувалося. І чесно кажучи, знаєш, страх – він був трошки місцями, але зараз він проявився сильно. Страх не вписатися в нові часи, не знайти собі ролі. Є страх не стати корисним. Страх не дожити до перемоги.
Я сподіваюсь, що вже всі зрозуміли: якщо ми не будемо займати наш культурний простір і наповнювати його, це зроблять за нас. От знаєш, є територія, є карта, – так само є культурний простір, і він може бути на території твоєї країни, може розширятися. Банально: суші, самураї, ніндзі, аніме, якими Японія розширяє свій простір. Вона сама отакенька, а її дофіга. Те саме піца-паста-макароні – це все культурні впливи.
У тебе може бути культурне тіло твоєї країни розміром твоєї країни, може бути більше, і так само воно може бути манюсіньке. Але що тоді відбувається – тоді інші заповнюють твій простір і починають говорити за тебе, і якісь рашисти починають за тебе знімати твого Гоголя, придумувати ці байки про нацистів, коли справжні нацисти – це вони, і це вже очевидно всьому світові. Ми – українці, і ми не хочемо їх зустрічати квітами. Значить, нас треба що? Убить…
Років 5 тому я зрозуміла, що для мене особисто стала дуже важливою інформаційна гігієна. Стало абсолютно необхідно грамотно фільтрувати інформацію, яка до мене надходить. Для мене дуже є стресовою ця тема з постійним споживанням інформації, я почала трошечки ділити, я знизила споживання. Якщо раніше я читала все через соцмережі (там же інформаційна булька, мої ж наче люди, з якими мені по дорозі, і я щось пощу, вони – і ми так перечитуємося), то, врешті, я перейшла на те, щоби знову читати статті у медія. Наприклад, купила собі передплату на наше НВ в інтернет-форматі, Нью-Йорк Таймс, ВВС. І мені цього вистачало для моніторингу і розуміння, в якій точці я знаходжуся. Звісно, в будь-якій ситуації будь-яка інформація має сприйматися критично. Навіть якщо здається, що це 100%, і я дуже хочу, щоб це сталося, і я у це вірю, все одно має бути скептичне сприйняття.
Коли ж почалася війна, я підписалася на все, що тільки було можна, потім дещо відкинула, потім іще відкинула. Тому зараз ще читаю кілька телеграм-каналів.
Що я зроблю одразу після перемоги? Зберу в себе вдома тусовку всіх моїх друзів, яких я не бачила і є великі шанси, що до перемоги і не побачу. Надіюсь, вони будуть живі до того часу. Я вже місяць не бачу своїх батьків. Просто хочу усіх зібрати і з усіма обнятися.
