Приватна історія маріупольки Наталі Волкової – це історія усвідомлення власної національної ідентичності. Приклад того, як всупереч обставинам і середовищу людина приходить до свідомого вибору – бути українкою. І не просто бути, а бути діяльно: власними вчинками будувати український світ довкола себе, розширювати його межі й розвивати.
Сьогодні Наталя мешкає в Івано-Франківську, працює, бере участь у громадському житті, волонтерить. І чекає коханого “азовця” Андрія, старшого лейтенанта, оборонця Маріуполя, з полону.
Її Маріуполь
Наталя народилася і до повномасштабного вторгнення мешкала у Маріуполі. Шукаючи й віднаходячи свою українську основу, вона змінювалася й дорослішала разом зі своїм рідним містом.
Наталя з дитинства чула, що Маріуполь – це “рускій город”, і там завжди була російська мова. Та відкриваючи для себе історію рідного міста, вона звільнялася і від стереотипів російської пропаганди.
«Перший металургійний комбінат «Нікополь Провіданс» тут побудували німці до Першої світової війни. Місто було підприємницьким, торговим. Було дуже багато іноземців, які залишили нам красиву історичну й архітектурну спадщину. У нас там досі є вулиці Грецька, Італійська… Купецькі будинки, маленькі вулички, дуже багато такого, що лишиться, напевно, тепер тільки в пам’яті. Бо коли бачиш повністю зруйнований історичний центр міста, то… Росіяни ніби знали, куди стріляти. Вони зрівняли з землею історичну спадщину мого міста, яка нагадувала не про росію. Це, напевно, було частиною їхнього задуму, щоб не лишити нічого, що суперечить «рускому міру», – каже Наталя.
Остаточно на українську в щоденному спілкуванні Наталя перейшла років два тому. А ще до того, у 2007-му, здивувала родину і друзів, обравши як фах українську філологію.
«Я обрала українську для себе – не російську, не англійську, а саме українську, тому що вже було усвідомлення, що я живу в Україні, і навіть якщо я живу в середовищі, яке розмовляє російською, це не означає, що я не маю знати рідної мови. Я знала, що моя прабабця розмовляла українською, була кубанською козачкою. Я розуміла, що відбулося зросійщення наших територій».
Наталя дуже часто чула «какая разніца?», коли йшлося про мову, культуру, історію. Навіть від подруг, які, як і вона, народилися вже за незалежної України. Її завжди дивувало, звідки у молодих маріупольців, які не застали і не знали радянського союзу, буває ностальгія за «совком». Ця, за словами Наталі, хвороба – результат, з одного боку, незнання, з другого, – міфів, які підтримувало і передавало дітям і онукам старше покоління.
Дискусії стосовно мови були у Наталі і з мамою. Але крапку в них поставив 2014 рік, коли росія окупувала Крим і почала війну на Донбасі.
«24 серпня мама принесла додому український прапор, повісила його на кухні біля вікна і сказала: я українка», – пригадує Наталя.
Натомість з ровесниками з приводу мови й України постійно спалахували великі «срачі» в групах у Вконтактє, де тоді сиділа маріупольська молодь.
«Я не могла зрозуміти… ну, ми одного віку, ми росли в приблизно однакових умовах, в одному соціальному середовищі, в одному місті, ми ходили в одну школу, в один клас, вчили одні і ті самі предмети, але чомусь я розумію, що я живу в Україні, а вони хочуть жити в росії. Але зібрати речі й поїхати в росію їм не хотілося, хоча б на екскурсію в місто-побратим Ростов… Та ви поїдьте в Саратов, поїдьте в Омск, поїдьте в Ростов – подивіться, як там люди живуть. Вам Маріуполь буде здаватися раєм, де прибирають вулиці, де поливають квіти, де працюють фонтани, де, особливо після 15-го року, відбулися масштабні реконструкції, запустили сучасний транспорт…» – каже Наталя.
Бувало, їй здавалося, що вона задихається й не витримує, хотілося виїхати з рідного міста. Але врешті вона сама почала творити довкола себе середовище, позбуваючись людей з позицією «какая разніца». І таких, як вона, у Маріуполі ставало все більше – достатньо, аби змінити якість життя у місті.
«Почалися реально потужні речі: приїжджали сучасні митці, часто бував Сергій Жадан, виступали епатажні «Хамермани», тобто почалася сучасна двіжуха, і цього мені не вистачало завжди».
У 2017 році стартував щорічний музичний фест «MRPL City», у 2021-му місто прийняло культовий «ГогольФеест». Але не культурою єдиною – Маріуполь змінювався й розвивався інфраструктурно, ставав зручнішим і гарнішим, прокидалося громадське життя.
«Маріуполь почав розвиватися, і я зрозуміла, що можна не їхати кудись, що ось всі їдуть до тебе, тому що ми фортеця України, ми відстояли свою українську позицію, ми вигнали окупанта, ми святкували день звільнення 13 червня якраз-таки від цієї наволочі, і життя тривало. Ніхто нікого не щемив… Чому якесь бидло з росії тепер там розказує, як кому жити і як розмовляти?».
Окупація
Наталя виїхала з Маріуполя ще до російського вторгнення 22 лютого. Командування полку «Азов», де служить її чоловік Андрій, порадило бійцям евакуювати рідних. Порада виявилася правильною. Вже з 1 березня російські війська взяли місто в облогу. У Маріуполі залишилася мама. Про життя в блокаді й окупації Наталя розповідає зі слів матері, якій вдалося вибратися з того пекла лише на початку червня.
«Ми дуже боялися, що хтось здасть її як тещу “азовця”… Я переживала, що можуть здати сусіди. Нашого одного знайомого, саме “азовця”, сусід здав. Коли прийшли перші кадирівці і буряти на наш район, питали: что, тут есть военнослужащіе? А він: «Та в мене тут сусід живе…». Це пияк, постійно в запоях, не давав життя всьому будинку, і йому сусід-“азовець” регулярно зауваження робив і не давав йому забухувати. От він і тримав на нього зуб», – розповідає Наталя.
«Якщо хтось читає це зараз у Маріуполі, я вам усім дякую за те, що ви не здали мою маму».
Мама постійно була на зв’язку з Наталею: розповідала, що відбувається у місті, що чути з «Азовсталі», де під жахливими обстрілами тримали оборону українські герої. «Мама в мене була таким спецагентом під прикриттям», – каже Наталя. Мама доглядала Наталиних котів і сподівалася зберегти їхню трикімнатну квартиру від «націоналізації» окупантами.
«У моїх знайомих в центрі міста забрали квартиру. Вони приїхали забирати речі, а в дверях новий замок, почали стукати, відкрили якісь дуже незрозумілі люди і кажуть: «А ми теперь тут живьом»…
Як поводилися окупанти? Це стандартна історія: ми расхєрачілі ваш район, ми повбивали ваших батьків – тримай, мальчік, шоколадку. Приблизно так це виглядало».
День за днем життя в окупації ставало нестерпнішим. Бомбардування й обстріли, майже повна відсутність інформації. «Якось в кінці березня, коли вона змогла до мене додзвонитися, вона спитала: «Наташа, Україна ще існує?», – ділиться дівчина.
«Я сказала: все нормально. А вона: Андрій як? – Андрій живий, все нормально. – Вона: Как живой? Их же ж там так обстреливают. Все летить. Наташа, ти не представляєш. Тобто це точно? Чи це ти мені просто кажеш, щоб втішити мене? – Я кажу: Ні, мамо, все нормально, ми живемо, Україна існує, ми зараз на вільних територіях, тут немає обстрілів. Збирайся з думками, документами і виїжджай. Це зараз тебе не здали, це зараз не прилетіло в твій будинок, але тобі треба виїхати. Вона до останнього не хотіла, тому що в неї було відчуття, що вона біля Андрія. Що от він на «Азовсталі», а вона поруч у Маріуполі. Що вона може контролювати і якось впливати…».
Мама змогла виїхати на початку червня – скористалася евакуаційною колоною, про яку тоді домовилася Ірина Верещук. Автобуси виїжджали від ТРЦ “Порт City”, якого вже не існує.
Зараз мама мешкає у Наталиної свекрухи на Львівщині. «Їй потрібен був час на повернення до нормального життя», – каже дівчина.
Андрій у полоні
“Азовці” героїчно тримали оборону «Азовсталі» 82 дні. 16 травня командування дало наказ зберегти життя і припинити оборону. З того часу чоловік Наталі в полоні – в Оленівці, де росіяни утримують українських військових у колишній виправній колонії.
У ніч на 29 липня окупанти влаштували в Оленівці масове вбивство, підірвавши приміщення з полоненими. Загинули близько 50 українських захисників, понад 70 отримали поранення.
Наталин Андрій – живий.
Їм вдалося поговорити ще 7 липня. Дзвінок з невідомого номера – Андрій. Спитав, як справи, що відомо про ситуацію на фронті. Розмова тривала секунд 5 і обірвалася. Бувало, що писав есемески.
Андрій у списках на обмін. Поки Наталя чекає коханого, вона всіляко намагається підтримати в медіа увагу до теми українських полонених: дає інтервю, ходить на ефіри, пише в соцмережах.
«Мовчання – вбиває, боротьба – триває. Не всі військові медійні та танцюють у тіктоці. Я хочу говорити, аби ви знову все не забули, як рибки Немо. Війна триває, хлопці в полоні вже місяці, процес обміну йде, але ми знаємо, що люди схильні забувати все. Тому що, як тільки закінчуються повітряні тривоги в місті, люди повертаються до звичайного життя і війна відходить на задній план, і про тих, хто перебуває в полоні, так само можуть забути. Пам’ятайте всіх, будь ласка».
Поки тривала оборона Маріуполя і «Азовсталі», Наталя мала змогу спілкуватися з чоловіком майже щодня: в Андрія був доступ до інтернету.
«У нас в родині прийнято, що ми не приховуємо нічого одне від одного, і він чесно міг написати, хто загинув з наших знайомих, хто отримав поранення, не приховував, як справи зі здоров’ям. Тому я була в курсі, що відбувалося. І він дуже болісно сприймав те, що їм доводиться відступати. Сподівався, що командування дасть їм допомогу, підсилить їх на позиціях біля Маріуполя, але цього не сталося. «Азовсталь» став для них головним прихистком… Вони чітко розуміли, що є висока мета і треба стояти до кінця. Бо якщо не зможуть вони, то хто?».
Коли «азовцям» наказали припинити опір, родичі військових не знали, що їм робити.
«Тоді багато хто навіть не називав це полоном. Всі використовували формулювання «вихід з Азовсталі». Хоча всі розуміли, що це полон, але вживати це слово вважалося неправильним…».
Як оформити статус військовополоненого, як включити у списки на обмін, чи точно є боєць в базі, скільки триватиме полон? Нічого не було відомо. Наталя зробила масу дзвінків у всі можливі інстанції – міністерства, РНБО, СБУ, ГУР, Нацгвардію… «Від них я чула про співчуття і частіше за все мені пропонували якусь психологічну допомогу», – пригадує ті травневі дні дівчина. Минув майже місяць, коли вона нарешті отримала офіційне підвтердження, що Андрій є в реєстрі полонених і включений до списку на обмін.
Дружини «азовців» об’єдналися в асоціацію, аби ефективніше комунікувати з владою і командуванням. Якісно працює патронатна служба полку.
«Є підтримка, є відчуття, що я не сама займаюся своїм чоловіком, а ще й полк ним займається, тобто про нього не забули його керівництво і влада».
Плакати будемо після перемоги
Наталя обрала Франківськ, бо Андрій закінчував ІФНТУНГ, тут залишилися його студентські друзі, які стали і її друзями. І тому що просто полюбила місто.
Зараз вона працює у піцерії Veterano Pizza, власник якої, Ярослав Вакалюк, захищає країну в лавах ЗСУ. Увесь прибуток закладу йде на допомогу армії.
«В мене є моя знайома, з котрою ми постійно спілкуємося, вона також з Маріуполя. Вони з чоловіком приїхали у Франківськ жити в грудні минулого року, до війни. Якраз зняли тут на пів року квартиру, бо в них дитина, хотіли в горах покататись, дитині гори показати, зиму справжню, бо в нас такої зими немає, як тут, ближче до заходу. І війну вони зустріли тут, чоловік зараз також пішов воювати, а вона тут зі своїми родичами, всі змогли виїхати, все нормально, але ми постійно сміємося – їхньої квартири нема. Весь під’їзд завалився, було точне попадання саме в їхню квартиру. Вона показувала фотографію, роздивлялася весь той мотлох, що валяється, дивиться і каже: оце, напевно, малого манеж лежить. Може, він єдиний витримав. Але в нас, маріупольців, є такий жарт, що ми радіємо, коли в нашій хаті погоріли речі, тому що знаємо, що окупанти не будуть в них ритися, що твої труси не поїдуть в Омськ, а твій холодильник не буде в Саратові».
Триматися й не сповзати в депресію Наталі допомагає кохання.
«Чоловік казав, що він вижив на «Азовсталі» саме завдяки коханню…. Мені часто кажуть зараз: можливо, тобі треба поплакати, щоб стало легше. Не стане легше. Я боюся починати плакати, тому що можу не зупинитися. І що зміниться, якщо я буду плакати? Чим допоможуть мої сльози? Я тільки себе можу довести до якогось психологічного пекла. Тому треба триматися. Буду плакати, коли буде перемога. От тоді я буду плакати».
Більше про історію Наталії Волкової можна діізнатися з нашого інтерв’ю на каналі КУРСу в YouTube:
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наша філософія війни і миру. Розмова з Вахтангом Кебуладзе.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
