fbpx

«Немає людей і суспільств, цілком стійких до маніпуляцій»: психоаналітик Юрій Прохасько про інтерпасивність, спокуси і роздільне мислення

Суспільство 13:35, 19.09, 2021
НА ФОТО: Психоаналітик Юрій Прохасько. Фото Валентина Кузана

Його профілю немає у жодній із соцмереж. Другий десяток років, як відмовився від телевізора. Психоаналітик, співголова Львівського інституту психоаналізу Юрій Прохасько визнає, що не раз піддавався на маніпуляції в медіа. КУРС розпитав психоаналітика про підґрунтя маніпуляцій, індивідуальну та суспільну чутливість, а також стійкість до маніпулювання.

«Як я того хочу»

Чим різняться маніпуляції як інструмент психологічного впливу на людину в особистому просторі і в медіа?

Ми схильні за умовчанням розглядати маніпуляцію, яка виходить від маніпулятора, як якусь усвідомлену річ, як стратегію, що переслідує певну мету. Але якщо подивитися на це з психоаналітичного боку, то побачимо, що більшість маніпуляцій не є свідомими. Це стосується як тих, які ми самі здійснюємо, так і тих, які здійснюють стосовно нас. Дуже часто ми маніпулюємо, не усвідомлюючи, що робимо.

Тож можемо зійтися на більш-менш універсальному формулюванні, що маніпуляція – то є така умовна діяльність або організація дискурсу, з допомогою якої намагаються вплинути на співрозмовника чи опонента, щоби сталося так, як «я того хочу». Щоби підштовхнути до дії. Вплинути на спосіб думання. Вплинути на переживання.

Маніпуляції часто направлені саме на склад мислення. На те, щоби змінити переконання. Або на те, щоби викликати в когось саме такі, а не інакші переживання. Щоби в такий спосіб формувати психічну реальність інших такою, яка би «була мені на користь».

І тут власне слід розмежовувати свідомий і несвідомий вплив – за цією ознакою ми би змогли провести умовну лінію розмежування між маніпуляцією приватною, тобто інтимною, і маніпуляцією медійною.

Інтимні маніпуляції є несвідомі? І несвідомо кожен з нас щодня маніпулює іншими?

Так, більшість маніпулятивних стратегій, які ми здійснюємо, є несвідомими для нас самих. І ми зазвичай буваємо щиро здивовані, коли нас звинувачують, що ми пересмикуємо факти чи викривлюємо дійсність так, як нам вигідно. Коли нам про таке говорять, ми справді щиро від подиву округлюємо очі: «Я ж просто намагаюся донести свою точку зору».

Маніпуляція часто має надзвичайно витончені форми – вербальні і невербальні. І в повсякденному потоці спілкування ми зазвичай маніпулятивну діяльність не розрізняємо. Вона є частиною загальної комунікації.

Медійні маніпуляції здебільшого свідомі? Тобто зумисні?

Здебільшого свідомі, однак і тут багато залежить від так званого людського фактора. Що стосується свідомих маніпулятивних стратегій, в тому числі у медіа, то це вже технологічне питання. Такі стратегії створені людьми, які володіють техніками і технологіями, щоби впливати на інших «убогих духом» – аби якось їх завербувати, до чогось змусити чи заангажувати до певного способу думання, переживання, бачення, до певної поведінки. Чи до розщеплення. Розщеплення – чорно-біле мислення – виявляється, коли засвоєна доктрина «всі добрі» або «всі погані», тобто коли люди мислять  крайнощами.

Пастки бажань

Чому ми потрапляємо в пастки маніпуляторів? Що в нас включається, коли піддаємося маніпуляціям?

Мені здається, що коли ми говоримо про свідому маніпулятивність і її впливовість, то сприймаємо це в контексті такого складного феномена як інтерпасивність.

Коли особа, чи група людей, чи суспільний сегмент, над якими здійснюють свідому  маніпуляцію, не розуміють, що з ними чинять. Але водночас це відбувається не зовсім без їхньої згоди. Згода ця очевидно є несвідома і ґрунтується на спробі задовольнити своє потаємне, глибоке, іноді дуже інфантильне бажання. В такий спосіб, у спосіб інтерпасивності, наша свідомість виявляє, що те, до чого ми так затаєно прагнемо, – що зазвичай є або неможливе, або тяжко досяжне, навіть нездійсненне, – воно якимось дивним чином взяло і справдилося. Це велика спокуса, щоби втілилося затаєне.

Маніпуляції загалом ґрунтуються на спокусах і опираються на запити.

Чому одні люди/групи/суспільства стійкіші, а інші більш піддатливі на маніпуляції?

Варто привчатися трактувати маніпуляції і маніпулятивність, а також навіюваність не як особливу продукцію якогось особливого порядку, а як загальний феномен, який розлитий скрізь у повітрі і майже скрізь присутній. Тому в песимістичному сенсі можна було би сказати, що різні особи є піддатливими на різні аспекти маніпуляції. Хтось, відпірний в одному випадку, може легко піддатися в іншому.

Співголова Львівського інституту психоаналізу Юрій Прохасько
Юрій Прохасько, Міжнародний літературний фестиваль в Одесі. Фото Валентина Кузана

Одна людина може бути дуже недовірлива і обережна до якихось узагальнень, або голослівних тверджень, або закликів, які намагаються тягнути її до дій, до певної поведінки. І разом із тим вона може не помітити, як потрапляє у спокусу іншого порядку – наприклад, у спокусу лестощів чи в нарцисичну пастку. Тут треба розуміти свої інфантильні бажання.

Також люди є по-різному структуровані. І різні люди, і різні колективи – під колективом ми розуміємо все суспільство чи певні групи людей. Залежно від того стану, в якому вони перебувають на той момент, коли їх застає та чи інша маніпуляція, в них є певні бажання. Ці бажання провокують їх піддаватися на спокуси – ставати об’єктом маніпуляції.

І тут дуже важливим є спостереження: немає осіб, груп і суспільств, які би були цілком відпірні, стійкі до маніпуляції. Або тотально їй піддатливі. Відпірність і піддатливість дуже ситуаційні. Прикладом може бути Велика Британія зі своєю дуже глибокою традицією класичної демократії, запозиченої з античних часів, і широкою класичною університетською освітою. Британія, яка виявилася піддатливою до брекзиту.

А інші суспільства, які ми могли би назвати набагато наївнішими,  виявляють у подібних ситуаціях опірність. Як? Чому? Тут немає загального закону. І, що головне для мене, немає такого антропологічного стану, коли людина досягає висот досконалості і стає невразливою до маніпуляцій. Те саме стосується колективів. Те, що сьогодні виглядає перемогою, завтра може в іншій ситуації обернутися поразкою. І навпаки.

Національна вразливість

Чи можемо сказати, що Україна як суспільство загалом піддатлива на маніпуляції?

Якщо говорити про досить розмиті загальні переживання, які роблять наше суспільство піддатливим на маніпуляції, то слід акцентувати дві речі. Це недовіра самим собі і брак солідарності.

Ми дуже легко об’єднуємось і виявляємо солідарність у відповідь на загрозу – нам до снаги виступити спільно проти чогось. І водночас все розсипається в огидних і потворних виявах, коли йдеться про те, щоби зробити щось спільно.

Мені здається, що тут присутня проєкція зовнішнього управління. Що українцям легко навіяти таке враження, що вони не є суверенні, не є самостійні у прийнятті рішень і ними завжди хтось управляє. І хай що б вони робили, хай яким би було їхнє волевиявлення, – мова не про політичну площину, – все одно воно не є суверенне, бо врешті-решт спричинене якимись зовнішніми впливами. Або так чи інакше буде використане на догоду якимось зовнішнім силам.

Головні новини Івано-Франківська та області у Telegram

Дуже давня і глибока українська риса – дуже складна для опрацювання –  відсутність віри в себе. Виявляється як недовіра до себе. Недовіра собі. Зумовлена браком сталого досвіду суб’єктності і тривалою традицією підлеглості. Вона зумовлює суспільну піддатливість. І те, що ми можемо назвати самонеефективністю. Я би сказав, перефразовуючи відомого американського психолога Альберта Бандуру, який вивів термін self-efficacy самоефективність, що українці є чемпіони в самонеефективності.

Саме тому окремій особі дуже важко вийти з суспільної уяви – важко зробити крок і сказати собі та іншим: свою реальність ми творимо самі, а не щось там із нами творять інші сили. Те, що з нами відбувається, не відбувається під зовнішнім впливом.

А яке особисте поле вразливості індивідуальної української душі?

Для індивідуальної української душі є вразливість іншого виміру. І, як на мене, не менш фатального. Головний досвід багатьох українців полягає в тому, що самі вони, самотужки, можуть бути дуже вправними. Можуть досягти багато, коли а) ніхто не буде втручатися; б) ніхто не буде перешкоджати. Але саме це стає пасткою. Бо коли вони рішуче відкидають можливість, що ними хтось буде керувати вже зсередини, з самообраної громади, то спроби запровадити реформи чи написати закон одразу інстинктивно сприймаються як замах на особисту свободу, її узурпація, і це викликає агресивну реакцію.

Якщо розгорнути перед собою ці два поля вразливості – індивідуальне і суспільне, то стає зрозуміло, як можуть ефективно працювати маніпуляції в українській концепції. Варто тільки натякнути, що вами хочуть управляти ззовні або що хтось має намір вас використати чи узурпувати вашу свободу, як всі добрі і корисні починання розсипаються.

Особиста стійкість

Можна розвинути опірність маніпуляціям? Наприклад, взяти відповідальність за своє життя?

Ясна річ, очевидно. Передусім слід визначити причину, чому ми відмовляємося від відповідальності. Причини можуть бути троякі. Перша: я все одно не вірю в себе. Друга: не вірю в результат. Тобто, хай що би я робив, хай як би я намагався взяти відповідальність, це все одно хтось узурпує. Хтось використає мою активність, прибере здобуте до рук. І третя причина – інфантильне прагнення опіки, туга за патерналізмом. Підстави – пережитий досвід плюс досвід попередніх поколінь. Якщо говорити про вихід з цього поля піддатливості до маніпуляцій, то насамперед слід поставити собі питання: кому належить відповідальність за моє життя?

Наскільки безнадійна ситуація, коли людина одного разу приймає одне твердження, іншого інше, а вони суперечать одне одному?

Людина за своєю природою носить суперечності в самій собі. І їй притаманне так зване роздільне мислення, що вмикається як психологічний захист. Наприклад, коли йде мова про ліси, то вирубування – і з цим всі погоджуються – є абсолютною шкодою для всіх. Але коли йдеться про те, що треба зрубати для себе, людина знаходить цілком прийнятні виправдання: ну, треба ж якось жити, вижити, заробити, не змерзнути врешті-решт.

Річ у тому, що різні аспекти в людській психіці промовляють до різних бажань. І бажання, які людина відчуває, можуть одночасно бути суперечливими: можна хотіти бути вірним і бажати невірності; можна мати бажання відпочивати і одночасно хотіти щось продуктивно зробити. Для того щоби узгодити різне, людина вмикає критерії «що мені тепер пасує» або «що мені тепер потрібне».

Якій спокусі, що її використовують маніпулятори, найскладніше протистояти?

Піддатливість до фейків – можна назвати їх «альтернативними фактами» – найбільш виразна, коли вони промовляють прямо до нашого бажання бути винятковими. Коли вони покликані вселити відчуття елітарності, приналежності до якогось вузького кола обраних, що підносить над вульгарними масами. Ті ведуться на маніпуляції і всілякі розводи, а от ми знаємо, – я знаю, – як є насправді, бо належу до обраних. Це витончений підхід.

Чи піддавалися ви на медіаманіпуляції?

Звісно, я така сама людина, як інші, зі своїми бажаннями і спокусами. Піддавався і так само, очевидно, неусвідомлено їх використовував. Треба розуміти, що кожен з нас щодня є і об’єктом маніпуляцій, і маніпулятором у бажанні досягти того, що хоче. Це так втілене щоденне бажання нещасних людей порозумітися.

Альтернативна історія

Юрію, ви не зареєстровані в жодних соцмережах. Чому?

По-перше, мені шкода свого часу. Я дуже гостро відчуваю швидкоплинність, минущість життя, і мені шкода витрачати його час на віртуальне проживання – віртуальне спілкування та споглядання.

По-друге, я дуже консервативний чоловік, який має виховання в певних цінностях. І таке проведення часу означало би для мене зраду моїх світів, як-от читання книг, переглядання фільмів.

По-третє, я психоаналітик, а такий психотерапевтичний метод має в собі засаду абстиненції, тобто свідомого уникнення розкриття себе в соціальних мережах – тільки так можливе неспотворене перенесення, а це є основним інструментом психоаналітики.

Психоаналітик і перекладач Юрко Прохасько
Юрій Прохасько, Міжнародний літературний фестиваль в Одесі. Фото Валентина Кузана

Де ви берете інформацію на щодень? Яким джерелам довіряєте?

Дивлюся кілька новинних сайтів, де дізнаюся, що відбувається в моєму місті та в регіоні. Я мешкаю у Львові і, щоби знати перебіг подій, читаю Захід.нет. Там мене цікавить локальна інформація. Інтерпретації менше цікавлять.

Якщо мова про Україну – це «Новое время», «Українська правда», «Дзеркало тижня».

Якщо йдеться про європейський і світовий контекст – два німецькомовних видання. Це Neue Zürcher Zeitung, NZZ, швейцарська щоденна газета, та Die Zeit, німецький тижневик, що виходить у Гамбурзі.

Есеїстика, документалістика, колумністика, літературна і мистецька критика – це сайт «Збруч». Тамтешні  посили найбільше мені підходять, але, звісно, не беззастережно. Які застереження? Що це не цілком моє. Судження, висновки – цікаві, але не цілком мої. Як люди новочасності, ми постійно, щодня здійснюємо цю працю ототожнення і відокремлення. Спростивши, її можна назвати словами мого брата Тараса Прохаська: «Так, але». Думаю, такого тотального перенесення на себе і поглинання інформації вже давно немає – це власне ефект і феномен новочасності. Але це вже інша тема. 

Багато українців безумовно довіряють телебаченню. Чим це пояснюється, на вашу думку? Яке ваше особисте ставлення до ТБ?

Я не маю телевізора уже багато років. Відмовився від телебачення так само задля реальності – щоби жити в житті. Чому люди довіряють ТБ? Телебачення нагадує інформаційний струмок, що постійно тече і тому найліпше сприймається. От ти тут собі живеш, а паралельно тече струмок. І ти маєш велику спокусу зачерпнути з нього. Зачерпуєш, віддаєш цьому струмку увагу і починаєш перебувати в емоційному галасі, в інформаційному шумі. Це моя – дуже суб’єктивна – думка.

Коли йдеться про фейкові новини, часто використовують глузливу абревіатуру ББС – «баба бабі сказала». Мова про те, що для багатьох родичі, друзі, сусіди є лідерами думок та джерелом інформації, якому беззастережно довіряють. Чим це можна пояснити? 

Тут спрацьовують ефекти автентичності і некритичного мислення. Якщо спростити, то так ми сприймаємо інформацію з перших уст. Коли людина, наприклад, була в іншій країні і привезла нам розповіді, як там. По суті, це інформація про те, що вона бачила і пережила, – частина того, що є насправді, помножена на враження. Але завдяки автентичності багатьма сприймається як правда. Чим це загрожує? Некритичне ставлення до інформації з перших уст також є пасткою, яка вводить людей в оману, породжує стереотипи.

Як захищатися від маніпуляцій? Як виробити в собі опірність до маніпуляцій в медіа?

Це дуже технологічне питання. Я не можу давати готових рецептів, бо з мого боку це, власне, була би маніпуляція. Тому скажу таке: хай кожен шукає для себе способи і шляхи, опираючись на відповідальність за своє життя.

*Цей матеріал виготовлено в рамках проєкту “Західноукраїнська медіамережа” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)

Головні новини Івано-Франківська та області у Telegram

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: